— Я лікар, знаюся на хворощах, не більше.
Микола Плаксій похлюпав носом, зазітхав:
— Наслано хворощів безліч на чоловіка, а за віщо? То жовтуха, коли стає чоловік жовтий, як цвіт у полі. А то нападає вогниха і палить тіла людські, як піч смоляними дровами. Гнітюха лягає чоловікові на ребра і згнічує всю утробу. А ще ж є, люди добрі, трясуха, ломиха, пухлиха, глушиха. Ось тобі чоловік наче здоровий, а всередині в ньому вже закорінилося і підточує його. Так і в городі великому й славному може статися, коли впустити в нього чуже, бо чуже, то неміч і розор. Чув, лікарю, про суздальців? Ночами вештаються по Києву, коло княжих дворів і коло боярських, приглядаються, приміряються, зготовляють для свого Долгорукого теплі істопки.
— Сказав уже, що знаюся лиш на немочах і помагаю недужим. Про справи державні нема мови. Вже з вами наговорився за зиму.
— Не допустимо сюди нікого, — прорипів Микола Старий, обтираючи соплі об свій засмальцьований кожух. — Нам заповідано берегти Київ, ми й убережемо.
— Мав би ти берегти своє здоров'я, — нагадав йому Дуліб. — Дам тобі зел, щоб парив ноги. Остерігайся відвідин. Бо приноситимуть знадвору весняний дух, а воно тобі шкодить. Нежить тримається довго і уперто. Дехто не зважає на ці хворощі, насправді ж вони вельми загрозливі. Ти чоловік мудрий, то мав би знати, що в народі поєднано нежить вже й з новим нашим Богом. Сказано ж так. Ішов нежить од сухого моря, а Ісус з небес, і каже йому Ісус: "Куди йдеш, нежите?" А він рече: "Ось іду, господине, чоловікові в голову, мозок просвердлити, челюсті переломити, зуби в них ронити, шию скривити, вуха оглушити, очі осліпити, ніс згугнявити, кров пролити, повіки зсушити, уста скривити, уди розслабити, жили змертвити, тіло ізмождити, бісами мучити". І рече Ісус: "Повернися, нежите. Іди в пусту гору і в пустиню, знайди пусту голову і вселися в неї — вона все стерпить і вистраждає. Іди в камінь, він усе стерпить: голод і спеку і всяке плодьство. Там і май житло, поки земля мимо йде і кінчиться".
По тому Дуліб покликав Іваницю і став збиратися. Миколи дивилися на лікаря, неспроможні збагнути: чи то справді він лиш переказав складене в народі примовляння до нежитю, а чи й відверто кепкує з них, бо ж недвозначно сказав щось про пусту голову і про мимойдучість. Мимойдучість чого? Києва чи їх самих? Іншому вони б не простили навіть двозначності, так чи інакше спрямованої супроти них, але Дуліба оберігало його звання княжого лікаря, хоч, коли розібратися, то який же він княжий лікар? Князь аж он де, в самій Суздальській землі, а цей тут — у Києві, та й не знати, чиїм духом дише після того, як побував у Долгорукого і повернувся разом з його баламутним сином.
Тим часом Київ колотили похмурі чутки й загрозливі знамення. Казали, що упіймано попа, в якого знайшли мішок з смертоносним зіллям. Коли ж спитали, для кого він ніс смерть, відповів: "Кому треба, тому й ніс". Дніпро викидав нових та нових утоплеників, приносив їх з Десни, з Прип'яті, з верхів'їв, вони пливли десь у глибинах, а навпроти Києва виринали й уперто билися до берега, так що довелося поставити людей з баграми уздовж берега, від самої Почайни аж до Видубича, щоб одпихали мертві тіла, бо ж відомо, що утопленики роблять землю неродючою.
Коли три роки тому в Новгороді під час розливу Волхова втонуло два попи, єпископ Ніфонт не дозволив їх одспівувати, бо утопленик сам по собі загрожує неплодючістю землі, а коли він самогубець, то викликає неврожай на сім літ. Розібрати ж, де самогубець, а де просто нещасний утопленик, ніхто не може, ото й рятувалися тої весни в Києві од ймовірного лиха, виставляючи люд на березі.
Була в цьому також пересторога проти несподіваного появлення суздальців. Не пройдуть вони по мосту, де їх затримає вірний воєвода Мостовик, то можуть кинутися через річку, бо хіба ж їхні люди не пробиралися на острів, щоб поставити для Долгорукого баню?
Слово "Долгорукий" котилося по Києву то лякливо-чагрозливе, то сповнене сподівань і захватів, забуто було якось і про князя Ростислава, який сидів на Красному дворі осамотнений, позбавлений і сили, й величі самим лиш іменем свого далекого звідси вітця; забутий був, здається, й сам князь Ізяслав, хоч тільки в його поверненні, негайному й несподіваному, бачило боярство свій порятунок і захист.
А тим часом Ізяслав десь уже мчав до Києва. Довга путь його значилася руйнуванням селищ, грабунками, оскверненням святинь. Суздальська земля позбавлена була того спокою, яким жила, здається, споконвіку. В сльозах і крові пройшли київські полки, здобич і челядь брано, ніби у ворожій країні; в Києві князя з дружиною мала б ждати слава і ситість, та виходило так, що Київ ждав лиш самого князя та його воїнів, він наглив, він нетерпеливився; довелося роздати здобич то синові в Новгороді, то братові в Смоленську, а самому спішно повертатися на південь, де творилося щось загадкове й загрозливе.
Уперше Ізяслава кликано в Київ. Досі було завжди навпаки. Його виштовхували з Києва невпинно і уперто, гнали на здобич, мов ловецького пса. Мав довкола себе в Києві страшну порожнечу. Лише невтаємниченим могло видаватися, ніби князювання — то всуціль урочисті дії, всезагальна шанобливість і поклоніння. Насправді ж він мав собаче життя, був князь-пес, в якого відібрано і владу, і свободу, а йому полишено лише можливість ходити в поле та дивитися золотушними очима на запалені дружиною городи.
Але тепер він повертався кликаний і жаданий. Доля змилувалася над ним, кінчилося його блукання, він мав сісти в Києві надовго й упевнено; і до нього вернеться те могуття, яке мали його великі попередники Володимир, Ярослав, Мономах.
А що могуття не існує просто так, його треба виказувати щодня й щоразу, то Ізяслав ще в дорозі думав уперто й тяжко, на кому ж найперше має він виказати своє могуття? Показати свою силу наближеним? Це найпростіше і найлегше. Скарати бунтівливих? Та чи їх знаєш? Приборкати непокірливих? Тоді довелося б мати справу з цілим народом, який ніколи й нікому до кінця не впокорюється.
Хоч як це дивно, Ізяслав намислив собі почати з рідного брата Володимира. Відразу відіслати його в Луцьк на княжіння, а щоб не обплутав його хитрий Володимирко Галицький, дати йому мудрого свого боярина Петра Бориславовича.
Про свою волю Ізяслав звідомив усіх, ще й не злазячи з коня, щойно в'їхавши в Київ під привітальні гуки та крики тих, кого згодом назовуть киянами, хоч насправді були то тільки вишкребки київські, князівські та боярські лизоблюди, нероби, нездари, безбатченки, запроданці, пропащі душі, людське шумовиння, прикрашене пишновбраним боярством, тіунами, церковними ієреями, чужоземцями, яким просто цікаво було поглянути на в'їзд у стольний город великого князя.
Петро Бориславович, який теж разом з князем Володимиром отримав веління негайно збиратися в дорогу до Луцька, не мав часу присісти до своїх пергаментів і увічнити, як то він мав звичай робити, урочисту подію — повернення Ізяслава і зустріч його киянами. Тому не лишилося переліку тих, хто виїхав того дня перед великим князем, хто вийшов, хто гукав і хто веселився. Та відомо, що Ростислав сидів на Краснім дворі й не квапився до свого названого батька і старшого князя на привітання, бо мав би в цей час стерегти землю десь у Бозьку чи в Котельниці сидячи, а не в Києві; до того ж забутий був усіма аж так, що ніхто й не сказав йому вчасно про прибуття Ізяславове.
Не зустрічав князя Войтишич, пославши для того чотирьох Микол та ігумена Ананію. Ніхто й не дивувався, бо ж старий воєвода вже давно відійшов од справ, засів у своєму дворі, не жив, а доживав, як вважала більшість.
Дуліб не виїхав на повітання князя, бо не в його звичаї було пхатися перед очі, поки не покличуть. Лікар поспішає до недужого. Коли ж чоловік здоровий і бадьорий, коли повертається в славі і силі, то видовище лікаря коло нього недоречне і безглузде.
Несила перелічити всіх, хто не вітав повернення Ізяславового, бо таких було набагато більше, аніж розкричаних лакиз. про яких годі й казати будь-що.
Що ж до Ізяслава, то переконався князь одразу, що покликано його до Києва не для величання й не виказувати могуття своє, а знову ж таки як сторожового пса боярського, тільки й того, що огризатися мав тепер у самому Києві, а не десь віддаля.
Терпіння в чотирьох Микол та Войтишича стачило лиш на те, щоб дати князеві спокійно помолитися в церквах, та скласти належні дари, та влаштувати один чи два обіди для ієреїв. А тоді обсіли відразу князя, випустили на нього Миколу Старого, ще й досі зашмарканого і від того ще злішого: і той став не хвалити великого князя за його вельми вдалий похід проти Долгорукого, а ганити за те, що покинув Київ напризволяще, та й не просто покинув, а ще й лишив тут ворога тяжкого Ростислава, сина Долгорукого. Ростислав же багатьох киян і берендеїв приласкав і хотів сісти на велике княжіння в Києві і взяти дім твій, і жону твою, і сина, і брата, князя Володимира.
— Вже чув про се, — поблимуючи червоними очима, нетерпляче відмовив Ізяслав. — Чув, і не віриться мені.
— Як же не віриться? — обурився Микола Старий. — Як не віриться? Адже отець його ворог твій, отож і син його — твій ворог, і прихистив його на свою голову та й держиш досі на згубу нашу.
— Хіба ще живий? — прокректав Безвухий. — Ти вже тут, князю, он скільки днів, а ворог твій живий досі?
Плаксій пустив у бороду два струмки сліз, співчутливо похитав головою.
— Сину мій! Чому ж досі не..?
Ізяслав зацьковано озирнувся. Не було думок ні про велич, ні про могуття, ні про сидіння в Києві, готовий був утікати світ за очі, в чисте поле, ставати на битву хоч проти самого диявола, аби тільки не чути оцих страшних людей, які вимагали від нього нового братовбивства, забувши про те, що лиш рік тому тут уже вбито князя Ігоря і вбивство те невигубною плямою впало на нього, Ізяслава. Він глянув на Войтишича. Найспокійнішого і найрозважливішого серед усіх, просив поглядом рятунку в старого воєводи, в чоловіка, який служив багатьом князям, умів служити, на будь-який випадок міг би пригадати щось з свого бурхливого, заплутаного, але, зрештою, героїчного життя.
— Що скажеш, воєводо?
— Та будь воно все прокляте, — відповів Войтишич.