В очах у його світився розум і молодість душі і серця 749. В поводженню його з людьми сяло благородство і простота. Графиня Анастасія Іванівна була молодиця щира, привітна, розумна, гостинна і з почуттям, незвичайно огрійливим для людей, придавлених лихою долею. Гостинна господа Толстих була тихим пристановищем задля людей освічених: тут збиралися репрезентанти штуки, письменства і науки. Тут лунала щира розмова про інтереси освіти, добробуту, поступу взагалі, про інтереси поезії, штуки, письменства і науки. Граф спочував усьому доброму; усе світле, чесне було близьким його благородній душі. Високо стояв він і яко художник, і яко чоловік, але свого авторитету він ніколи не випинав наперед. Авторитет його, як се звичайно буває у людей, дійсне перейнятих світом і гуманізмом, сам, без його волі випинався, але нікого не придавлював. Кожен перед ним почував не боязкість, не нікчемність, а навпаки, переймався пориванням до всього дійсно поступового.
Толстії взялися до справи Тарасової практично і обережно. По просьбі їх художник Осипов писав до Шевченка: "Граф Толстой щиро вболіває над вашим нещастям і душею радий ужити всіх можливих йому заходів, щоб доля ваша поліпшала, коли тільки ступінь вашої вини не стане йому перешкодою. Початок вже зроблено" 750. Запевне не відомо, який був той початок. Певно, що граф попробував грунт навкруги, а грунт був вельми твердий! Тридцятилітній переліг! Щоб перейти по йому з плугом гуманності, треба було неабиякого і лемеша, і чересла.
Тим часом коротенький лист Осипова упав на душу зневоленого поета свіжою росиною. Поет відповідав не гаючись, та, на лихо, відповідь його вже не застала Осипова в столиці: він пішов до ополчення і рушив на південь. Графиня Толстая прийняла той лист, знаючи від кого він, розпечатала і, прочитавши, побачила, як страждає Тарас. Вона поспішила написати до його. "Поспішаю написати до вас, — читаємо в листі графині Толстої 751, — що Осипов не відписав до вас через те, що пішов з ополченням до Севастополя; але він доручив мені, людині вам невідомій,
749 Чалий, с. 88.
750 Русск[ая] стар[ина]. — 1877. — Кн. X. — С. 284 — 287.
751 Чалий, с. 88.
яка одначе /374/ бере теплу і живу участь у вашій долі, написати до вас. Прошу вас прийняти в душу свою радісну гостю — надію на милосердя Боже і нашого царя (нового вже), на серці у котрого повно бажання щастя своїм підданим. Вірте ж у ліпшу будущину. Вам каже се женщина, свідома усього прекрасного, мати родини, жінка художника, котрого люблять і поважають".
Шевченкові не трудно було вгадати, хто такий ота "невідома йому" кореспондентка; а нам ще менш трудно зрозуміти, яким почуттям перейняла поетову душу гостя-надія! Та в сьому разі зеркалом тієї хвилини стає нам Шевченків лист до графині, писаний 22 квітня р. 1856 752: не можна не подати тут власних слів поета. "Награди, Господи, — писав Тарас до графині, — і вас, і близьких ваших радощами і нестеменним щастям. Я ожив! воскрес! і останні дні Великодніх свят 753 перебуваю немов у рідній сім’ї з вами, з Миколою Осиповичем (Осиповим), мої любі, мої добрі, мої великодушні други! З вашого привіту я такий обрадований, такий щасливий, що забуваю про дев’ятилітні страждання, що гнітили мене. Еге! вже дев’ять літ караюся за грішні вчинки моєї молодості. Кара без краю. Я не тямлю, що оце за знак: конфірмовано мене з правом вислуги, служу я, яко сущий солдат, одна у мене вада: з рушницею ніяк не справлюся так, як бравий єфрейтор. Але ж мені вже 50 літ! Вірші писати мені заборонили — я знаю, за що і не нарікаю на кару. Але за що заборонили малювати? Беру за свідка Бога, що не відаю; та й судді мої про се відають не більш за мене. А кара страшенна! Увесь свій вік я присвятив штуці божественній, а що з того? Мовчу вже про муки матеріальні, про нужденність, що охолоджує серце; але яка мука моральна! О не приведи, Господи, нікому! Хоч і вельми було трудно, одначе я зрікся неминуче потрібного; задовольняюся з того, що цар дає жовнірові. Одначе як же його зректися думки, почуття і непогашеної любові до штуки прекрасної? О! спасіть мене! Ще один рік і я пропаду! Яка у мене будущина? що у мене на обрію? Хвала Богові, коли шпиталь, а може!.. О, да не смущається серце ваше! інколи мені сниться горопашний учень Мартоса і перший учитель Віталі 754.
752 Русская старина. — 1887. — Кн. X. — С. 287.
753 Згадаймо (дивись виписку вгорі) — що саме перед Великоднем почта привезла до форту звістку, що маніфест 21 березіля минув його і що його "не виписали з реєстру мучеників. Про його забули".
754 Йдеться про І. Т. Тимофєєва. — Ред.
Віщовання малодушне, недостойне! але ж /375/ вода, падаючи на камінь, і його пробиває. Короновання царя — се край моєї єдиної надії. Немов у Бога милосердого, так я йму віри у ваше милосердя, та іменем оцієї віри святої і подайте від себе просьбу до великої княгині (президента Академії). Принесіть оцю жертву. Такі жертви приносять матері та сестри; але ж у мене ні сестри, ні матері, нікого нема. Заступіть мені і ту, і другу; заступіть мені друга єдиного ".
755 Основа. — 1862. — Кн. IV. — С. 24.
За місяць прийшов до Тараса лист і від Осипова. З відповіді Тарасової на той лист, писаної 20 мая 755, подаємо виписку: вона показує нам становище його душі. "Тепер вже літо, і я гадаю, що ви принаймні в Полтавщині, відпочиваєте біля білої хати в холодку, під вишнею чи під черешнею, покритою цвітом. О, краю мій любий! краю мій рідний! чи я тебе побачу хоч коли-небудь?! Пишу я не про те, що думаю!" Переказуючи в довгому листі до Осипова ті муки, що пережив він, і ті надії, яких надав йому наведений вгорі лист графині Толстої, Шевченко пише далі: "Кажете ви, щоб я написав до вас про мій побит. Ось вам один, зауважте, радісніший епізод. Р. 1850, коли ото в жовтню вели мене з Орського до Новопетровського, я на вулиці у Гур’єві підняв свіжу вербову ломаку, приніс її в Новопетровське і ткнув у землю на солдатському городі. Я вже й забув про неї, як ось навесні городник нагадав мені, каже, що моя ломака росте. Справді, вона пустила паростя. Я тоді — ну її поливати, а вона — ну рости, і тепер вона буде вершків шість в перерізі та принаймні сажнів три заввишки, молода та розкішна така! Правда, чимало я на неї води вилив, зате ж тепер за вільної години і з дозволу фельдфебеля я розкошую біля неї в густому холодку. Сього літа гадаю намалювати її, звісно, потай від людей. Вона така вже груба і висока, що з-під олівця Калама вийшов би з неї прекрасний етюд. От вам один єдиний епізод радісний з мого одноманітного побуту безрадісного. Верба моя нагадує мені про розбишаку, що покаявся. Десь в темному лісі спасався пустельник праведний. В тому ж лісі лютував розбишака кровопийник. Раз якось, взявши свою дубину, окуту залізом, іде він до праведника і прохає сповідати його, а не висповідаєш, каже, так уб’ю тебе. Що діяти? Смерть не свій брат. Праведник злякався і за запомогою Божою взявся сповідати розбишаку того. Але гріхи у його були такі великі, такі тяжкі, що праведник не спроможен був зараз наложити за них покуту і /376/ прохав у грішника три дні на поміркованім та на молитву. Через три дні прийшов знов розбишака той. "Ну, що, — каже, — старче Божий! Що доброго примірковав ти?" Праведник повів його з лісу в поле, привів на високу гору, узяв у його оту страшну дубину, забив її у землю і каже до грішника, щоб він ротом носив з глибокого яру воду та поливав ту дубину. "Тоді, — каже, — відпустяться тобі гріхи твої, коли з оцієї смертоносної палиці виросте дерево і вродить плоди". Сказавши се, пішов до своєї келії спасатися, а грішник взявся до роботи. Минуло скільки там літ, схимник вже й забув про свого сина духовного. Раз якось вийшов він з лісу в поле погуляти, гуляючи підійшов до тієї гори і чує незвичайні гарні пахощі. Він пішов шукати того пахучого дерева. Довго ходив, нарешті зійшов на гору. І що ж побачили його здивовані очі? Велеліпне дерево, груша, а зрілі плоди так і вкрили його. Під грушею в холодку спочиває дідусь, з довгою по самі п’яти бородою, от як св. Онуфрій. Схимник пізнав, хто той спорохнілий дід, і підійшов до його по благословення, бо, бачте, дід той став праведником, більшим за його.
Верба моя теж виросла і під спеку захищає мене в густому холодку, а проте гріхам моїм відпущення нема й нема. Ба! то був розбищака, а я, овва! я сочинитель!.."
Нарешті Шевченко благає Осипова: "Пишіть до того великодушного аноніма (граф. Толстої), благайте, щоб не покидав мене. Короновання імператора — се край моєї надії і уповання. Подякуйте за її прихильність щиру, за її материнський лист".
Запевне невідомо в подробицях, яких саме заходів ужив граф Толстой. Доня його Катерина Федор[івна] Юнге, що під той час була ще підлітком, повідала 756, що зимою з 1855 на 1856 тато її вдавався і до міністра царського двору, і до великої княгині Марії Миколаївни прохати за Шевченка, але скрізь йому відмовляли. Тоді він став на тому, щоб чинити на власну руку і самому подати до царя просьбу тоді, як справлятиметься учта короновання.
756 Вест[ник] Евр[опы]. — 1883. — Кн. VIII. — С. 832.
Може, і дійсно так він зробив і був певен, що сподівана широка коронаційна амністія не мине Шевченка, і з такою певністю з початком літа він рушив за границю рятувати власне здоров’я. З ним поїхала і графиня. Шевченко про се не відав, і жодна звістка про заходи графа не доходила до його. Тим-то влітку р. 1856, коли до Новопетровського фор-/377/ту приїздив з якоюсь експедицією відомий автор відомої "Горької судьбини" Олексій Писемський, Шевченко прохав його написати до Толстої і нагадати про його. Писемський відповів з Астрахані, що до Толстої не писав, бо не відав, як її величати по батьку. Але разом з такою журливою звісткою Писемський подав Тарасові і маленьку втіху: "На одному вечорі, — писав він 757, — я бачив чоловіка з 20 ваших земляків: вони, читаючи ваші твори, плакали і благоговійно говорили про вас. Я сам письменник і не бажав би собі більшої слави і популярності, як отаке, завічі пошанування. Нехай же воно стане вам утіхою в життю вашому безрадісному". В PS-ті Писемський додав, що написав вже до Толстої і що бачився з стареньким Бером, і він обіцяв написати до графа.