Це він написав єдиний друкований позитивний відгук на "Листи..." (у статті "Фрагментарний огляд", під псевдонімом "Черемошний").
Анатоль Гак — невід'ємна приналежність "Плуга", його я завжди бачила в редакції. В протилежність до трохи кусючого гумору Дукина, його був доброзичливий.
А от вславленого Биковця так і не пам'ятаю. Якось не було в ньому індивідуальності!, крім густих чорних брів.
* * *
З членів-жінок як же не запам'ятати прозаїка Олександру Сфеклу? Цілком оригінальний продукт громадянської війни. Жінка-солдат, груба у висловах, з матюком, що його вона вважала шиком. Мала вона дитину, яку назвала (ім'я рек) Олександрович Сфекла, а батька дитини не було й у згадці. В цей час, як я приїхала, вона зійшлась із Яковом Ковальчуком, невиразним плужанином, що переїхав із Києва. Не вийшла заміж, а саме зійшлася, бо "вийти заміж" то ж були "буржуазні забобони". Писала вона молдавською мовою, хоч говорила українською так само природно, як і я.
Не було тоді в Харкові Варвари Чередниченко, вона ж вийшла заміж у Осетію за якусь там партійну шишку. Я колись писала їй зливно щирі листи, бо щирости в мене переливалося через край, а не було куди її подіти. То як хто мені ласкаве слово скаже, я вже й вихлюпую свою щирість якнайщедріше. Тепер уже Варвара до мене писала. Писала ж завжди повчально й протегуюче, як старша. Я пробувала була читати її повісті для дітей — і не могла. Дуже вже повчально-нудні, зате були ідеологічно кришталево витримані. Це не допомагало читабельності.
От, дивно! Ніколи я не зустрічала тоді Наталі Забіли і Ан-тося Шмигельського. Як це так?
* * *
Зате дуже часто зустрічала Володимира Ґжицького. У "Плузі", у видавництві, в будинку ім. Блакитного, на вулиці. Член "Плуга", він надзвичайно виділявся серед усіх навколо своєю західно-європейською елеґанцією. Костюм лежав на ньому, як на моделі з вітрини, сорочка невідмінно білосніжна випрасувана, при шиї "метелик", обличчя дуже дбайливо виголене, зачіска на голові преакуратна, волосок до волоска, а ще й мав дуже делікатні, пропорційні риси лиця, якому надавав тону вміру вигнутий дугою ніс... щось польське, мадярське? Завжди привітна, люб'язна усмішка... але здалека. Абсолютно інший стиль, ніж у всіх місцевих. Навіть Панч не міг зрівнятися з Ґжицьким у виглаженості. Успіхи Ґжицького були великі й незаперечні. "Чорне озеро" вже вийшло і принесло йому все, про що міг мріяти письменник. Те, що він галичанин, надавало йому певної авреолі. Раз я бачила його і в радіостудії, — запросили його виступити з привітанням до своїх батьків, що жили у якомусь галицькому містечку.
* * *
Це ж був уже кінець 1931-го року, вже потворилися нові літературні організації, там опинилися колишні плужани. Тепер вони ставилися з погордою до своєї матірньої колиски. А хто тільки не перейшов через "Плуг"? Ось сьогодні Любов Дражев-ська каже, що й Микола Хвильовий там розгортав свої крила. Вона, як було їй 12 років, школяркою, бігала по всіх літературних вечорах. На літературній вечірці "Плуга" вона й чула, як Хвильовий читав свою новелю "Я", себто там вперше випробовував свої сили. Сосюра був членом "Плуга". Панч, Сен-ченко, Копиленко, Головко...
Ось Панч. Тепер він уже автор "Голубих ешелонів", член ВАПЛІТЕ, ходить по редакціях дуже загонисто-гордо у крилатому плащі, як англійській лорд, напускає на себе пиху, щоб поспіти в кар'єристичному гоні. Він уже тоді "ходив у мастіт-них" (тодішній дотеп), "котірувався" (теж; означало: "був в обігу, як монета, яку приймають", а не "вийшов з тиражу", як той, кого не хочуть друкувати). Я не дивую Панчеві. Він же, бідний, сам був петлюрівським офіцером і в бурхливих штормах, що бушували навколо, грібся якомога, хоч би навіть коштом обплювання того стягу, під яким він сам колись стояв. Але його самий тільки профіль, сама постава нагадували, що він — військовий, кадровик...
Згорда ставився до "Плуга" й Усенко, теж колишній плужа-нин, тепер член ВУСППу. На моїх очах він посміявся з "Плуга" одного разу. То був якийсь з'їзд. На стінах і на стендах були виставлені світлини з поїздок і відряджень членів "Плуга", із виступів, де й сам він фігурував. Була там і книга вражінь. У тій книзі він написав: "Переглянувши творчу виставку членів "Плуга", я переконався, що плужани дуже добрі фотографи". Сам він, посередній поет, так і не зробився чимсь яскравішим за інші посередності, а тримається й досі завдяки партійному квиткові.
Рудого аж вогнистого Кириленка я зрідка бачила і ніколи не перетиналися наші шляхи, то й не здавався він мені ніким іншим, як активістом у літературі.
Тих, що об'єдналися у ВАПНІТЕ, я ніколи не бачила. Хвильового — може один раз десь на вулиці. І зовсім він не такий орлиний, як на портретах, крім дуже густих брів, зрослих на переніссі. Постать — миршава.
З інших... — Одного разу зустріла я Олену Журливу, що повернулася з еміграції. Саме тоді вийшла її книжка "Емігранти". Ще молода, але дуже "дамиста" жінка, з хмарою ясного штучнокучерявого волосся на голові. Але скоро її не стало. Я запитала раз наївно, чому її не видно, то Дукин з усміхом відповів: "Ісчезла в Голубом тумане". То був стиль з усього робити сміховинку, що запровадили ваплітяни в Літературному ярмарку і що дуже добре засвоїв наш Дукин. Взагалі ж, не забуваймо, що нам прищеплювалася зневага до емігрантів, хоч би й вчорашніх.
В кулуарах ДВУ зустрічала я давню знайому, Марію Пригару. Зустрілися ми по-приятельському, я довідалась, що вона має вже дитину. Більше я не питала, а воно само вияснилось згодом. Вона також брала рукописи на редакцію мови. Таку ж роботу мала й Оксана Іваненко, тоді ще не письменниця, бо що і де було тоді її друковане? Оксана Іваненко тоді трусилась за своє минуле: чоловік її був кадровий царський офіцер, хоч його вже давно десь не стало. Анкета її не була втішна...
* * *
А що то воно за Ланцуцький? Якийсь журналіст, що підходив під час обідів у Домі літератури, у прилеглих приміщеннях, і розмовляв. Це була рідкість, бо, як і всюди, ніхто не виявляв бажання поговорити, щось було в мене на лиці таке написане, що не викликало заохоти заходити зо мною в приятельство. І чого це я запросила цього Ланцуцького (чи Лан-цута?) до себе? Взагалі, чого це я здумала кликати до себе гостей, — тепер не можу зрозуміти. Щоб зреванжуватися за якесь пиво, чи може шукала ввійти якимсь боком у товариське життя?
Чомусь були самі чоловіки, — а їх жінки? Лавріненко без Люби, Ярмоленко, оцей Ланцуцький, що привів із собою ще якогось галичанина, мені невідомого. Цей незнаний мені галичанин весь час приспівував: "Ой, гуцуле, гуцулику, гуцулику, гуцку...". Лавріненко називав вінегрету "дохлими вітамінами" та часто згадував про "дегустацію" в гуманській агрошколі під час виробу вин...
Нічого змістовного в тій вечірці не було, а я думала — навпаки: зберуться інтелектуали, підуть цікаві розмови, а я слухатиму, — що я так обожнюю. Ні, попилися й нескладно співали. Ревли, а не співали. Як це прикро мені було, що знала тонку насолоду співу з Василиною, Тхорівським.
Ще незрозуміло було мені, чому Василь Минко нізащо не хотів приєднатися до товариства, а сидів же в сусідній кімнаті. Сам, Катя тоді поїхала до своїх у Ростов. Що воно таке? Це ж люди з того кола, що й він. Які були в нього причини руба відмежуватися?
У мене лишився жахливий осад від цієї моєї затії і я сказала собі, що більш ніколи ніяких збирань товариства робити не буду.
Після того вечора вже ніколи ні Ланцуцького, ні галичанина я не пам'ятаю, а Ярмоленко й Лавріненко, члени "Плуга", нема-нема та часом зустрінуться, поговоримо...
З
Це ще рання осінь. Ще стоїть гарна погода, як я бачу себе у відрядженні на Криворіжжі. Я і ще двоє зо мною. Сава Голо-ванівський і ще якийсь Степан Антонюк, я його раніше не бачила й про такого не чула. Мене завжди цікавило: чому Голованівський і Первомайський пристали до української літератури, коли було б пристойніше, якби вони були жидівськими письменниками. Зблизька Голованівський ажніяк не гонорився, не мав і неукраїнського акценту. Жидівський в ньому був тільки виточений тонкий профіль — віками, з покоління в покоління, плеканої породи, що не знає ні тяжкої фізичної праці, ні спеки, ні задубілих від морозу рук. Додатком до цього мого вражіння були його власні слова, що в нього удома не мешкання, а колекція мистецьких утворів: статуй, килимів, картин... Звідки? Невже все те придбане за гонорари, за його прецизні українські поезії?
Степан Антонюк зацікавив мене немало: зразок українського лицаря — з золотою левиною гривою і мужнім відкритим лицем, — переповненого біологічними оптимізмом-веселощами. Він весь час щось наспівував, жартував... Ту поїздку я пригадую, як щось веселе, бравурне і безжурне. Тоді я думала, що закохана, але це я думала не раз, коли зустрічала цікаву особистість, це було таке почуття піднесення й екстази. А ті "закохання" були лише колекцією типажу, моє письменницьке "я" раділо й не втомлювалося цікавитись. Так і тим разом. Чого він такий веселий, цей породистий Антонюк? Співає, але що? Російські романси. "Ти знаєш пам'ять і любов мою...". А оце? Що це?
Иолкі-палкі, лес ґустой, Ходіт папа халястой, Куда мама денется, Каґда папа женітся...
Співає він, імітуючи дитячу вимову, і зараз же пояснює: "Це моя маленька дочка так співає, як грається з ляльками".
І знов мені цікаво: чому це цю погань, замість української пісеньки, співає його дитина? Такий тут у Харкові стиль серед української інтелігенції? Чи дух часу? У нас такі діти виспівують "І шумить, і гуде"...
А може тому так мені було гостро весело й цікаво тоді, що їхали ми автом по криворізьких степах, вздовж червоної, як кров, ріки Кальміюса? Справді, річка ця видається кривавою, а то — забарвлення від залізної руди, що нею повні ці степи. Навколо міста Кривий Ріг насипано гори шлаку, звільненого від заліза. Увечорі тисячними вогнями розцвічена уся криворізька долина. Все це — шахти...
Дуже подобалось мені Криворіжжя, той настрій природи, ще з часів "Слова о полку Ігоревім"... Це ж тут десь, на ріці Каялі, була битва... Хотіла я писати нарис, та... завихрило, не до того зробилося.
Те, що відбулося відразу за видрукуванням перших "Листів...", із "заключним Косіоровим акордом" та статею Пили-пенка, було лише пікантною легенькою іграшкою.