Отже, ні! теперішнє горе так страшенно розтурбовало мене, що я ледві собою володію. Я досі ще не спроможуся прийти до пам’яті... Так мене приголомшила оця невдача, що я ледві відрізняю біле від чорного" 739.
737 Тоді Шевченкові йшов 42-й рік.
738 Основа. — 1862. — Кн. V. — С. 7 — [8].
739 Киев[ская] стар[ина]. — 1883. — Кн. III. — С. 621.
"Яка була причина тому, — питається поет, — що незгода майора Львова переважила подання генерала Фреймана?" Оце питання і донині стоїть без відповіді певної. Сам Тарас на порозі вже з своєї "широкої тюрми" відповідав собі так: "Запевне не відаю, чому повинен я дяковати, що за десять років не зробили мене навіть унтер-офіцером? Чи тій упертій антипатії, що сидить у мені до військового стану, чи моїй "хохлацькій" нестеменній завзятості? Мабуть, і тій, і другій. Того, довіку незабутнього дня, коли мені вичитали конфірмацію, я сказав сам собі, що з мене не зроблять солдата. Так і не зробили. Не тільки глибоко, а хоча б /369/ навіть по верхам, я не вивчив ні одного артикула з рушницею. І оце влещує моєму самолюбству. Я й подумати боявся, щоб походити на бравого солдата" 740.
Відмовляння зробити Шевченка унтер-офіцером стає нам за свідка, що фраза, ужита в царскій конфірмації "с правом выслуги", була ужита так собі, для людського ока, а зреалізовати її не можна було без призволення на те якого-небудь батальйонного командира!
Тоді саме, коли Львов і Перовський вбили в Тарасовому серці надію на поліпшення долі його тяжкої, зробивши його унтер-офіцером, стався такий факт, з якого не можна було Шевченкові не перейнятися повною надією на визволення з неволі.
18 лютого р. 1855 помер цар Микола, чоловік, упереджений проти нашого поета. Оцарював цар Олександр. Річ звичайна, що нове оцарювання приносить амністію покараним. Вже ж кому більш, як не Шевченкові, можна було сподіватися амністії? Нового царя виховував той самий поет Василь Жуковський, що так багацько сприяв викупу Шевченка з крепацтва. Не можна не гадати, що Олександр II, ще як був наступником трону, чув від Жуковського про Шевченка, відав, що усе "злочинство" Шевченкове були "баламутні вірші", тямив, що поета покарано на грунті чисто літературному і покарано незвичайно жорстоко. Значить, він розумів, що найпростіша справедливість вимагає якомога швидше знівечити велику батьківську неправду.
Перший маніфест новий цар видає на Великдень 27 березіля р. 1855. Ні залізниць, ні телеграфу тоді до Оренбурга ще не було, через те звістки приходили вельми не скоро; наприклад, у вересні того року в Новопетровському форті ще не відали змісту маніфесту і не знали, хто саме підійшов під амністію. Шевченко 25 вересня питався у Залєського 741: "Чи царський маніфест не забув про мою долю?"
740 Записки... — С. 19. [(Запис від 19 черв. 1857 р. — Кобзар. — Т. III.)].
741 Киев[ская] стар[ина]. — 1883. — Кн. III. — С. 614.
Але марна була твоя надія, наш великий страстотерпче! Маніфест минув тебе, і твоє наболіле серце зовсім справедливо виливає кривавий жаль! Тарас був певен, що коли не визволять його зовсім з неволі по маніфесту, так щонайменш зроблять унтер-офіцером! Трохи що не цілий рік він жив тієї надією і "страстний тиждень перед Великоднем р. 1856 перебув він у найнеспокійнішому, в найтяжчому сподіванню. "Впродовж великого посту, а найпаче на /370/страстному тижні, — читаємо в листі його до графині Анастасії Толстої 742, — коли у нас почалася комунікація водою, я все ждав пошти з Оренбурга. Вона повинна була привезти мені визволення по царському маніфесту з приводу оцарювання нового імператора. І що ж?.. Мене не призначили до царської ласки. Мене не виписали з реєстру мучеників! Про мене забули! Гірко, та ще й як гірко одержати отаку-от тяжку звістку, та ще на такий великий день (Великдень того року був 15 квітня). Се страшенний глум долі, що карає мене. О, не приведи, Господи, нікого, щоб так, як я, зустрів оцей великий, радісний день. Безнадійна звістка так була придавила мене, що я був близько до розпуки. Скорботно! невимовно скорботно!.." Тяжка журба безнадійності так була обгорнула душу страдальника, що він і за п’ять тижнів не визволився з-під її впливу. Та таки нікому й нічим було розважити його. Кохання його потроху хололо, погляд на паню Ускову охмарився, і треба, неминуче треба було чимсь і якось угамувати тугу. 20 мая в листі до Осипова 743 Тарас пише-ридає: "14 квітня прийшла з Оренбурга звістка, що забули подати подання, аби з поводу нового оцарювання зробити мене унтер-офіцером. Оця тяжка звістка так мене приголомшила, що я не тямив, що й діяти з собою. Справу сю я вважаю яко діло зовсім скінчене. Да хіба ж можна було інакше гадати! Овва! царська ласка була про всіх, та тільки не про мене. Огидливий глум лихої долі".
742 Русская стар[ина]. — 1874. — Кн. X. — С. 287.
743 Моск[овские] вед[омости]. — 1862. — № 45.
До того ж часу належить і лист Тарасів до Зигмунта Сєраковського. Визволений з неволі Сєраковський поспішив повітати і свого друга далекого з надіями на нове оцюрання. "Батьку! — писав він до Тараса. — Сей рік — рік радощів і щастя. Сьогодні сонце вознеслося на небі до зеніта. Броніслава Залєського зовсім визволили, і не далі 1 червня він вертається до родини на нашу рідну землю, і я поїду з ним. І серце, і розум, і Броніслав кажуть: перше діло твоє. Батьку, Бог благословив мої заміри, він і зміцнить їх, жили ми з тобою на сході і зрозуміли велике значіння слів "Алла Екбер" (Біг Великий). Во ім’я Боже їду до Петербурга і на береги Дніпра. Не бійся, тебе не забуду. Дніпро нагадає мені про тебе. Полк, до якого мене призначено, зимоватиме біля Катеринослава, на місці Січі. При першій звістці про се я написав послання. Ти його одержиш сього року. Стиль у йому слабий, але думка висока: вона не /371/ моя, а почуття моє. Думка ся про з’єднання одноплеменних братів, що живуть по обох берегах Дніпра. Їду з повною надією, що доля твоя полегшає. Бог великий, цар милостивий. Батьку! Великі люди притерпіли і великі страждання. Одна з найбільших — дика пустиня, в пустині і ти тепер перебуваєш, наш лебедю" 744.
Мушу тут трохи збочити.
Почуття і прихильність до свого товариша по засланню, до найліпшого сина України, висловлені сином Польщі, здаються мені зовсім щирими і чистими, властивими кожному, хто сам притерпів і спочуває товаришеві, що ще більш за його страждає. Та таки простий обов’язок моральний казав Сєраковському 745 чинити те саме, що він чинив, і ужити усіх заходів, яких тільки спроможно йому ужити, щоб поліпшити Шевченкову долю. Таке підбадьорювання духа многостраждальному узникові не може не викликати подяки. Отже, на жаль і на диво, один з Тарасових біографів в листі Сєраковського знайшов нещирість, "єзуїтизм". Сєраковський в відносинах до Шевченка кермувався б то правилом єзуїтів і, користуючись з довірливості і простодушності Шевченка, він укупі б то з Подлєвським 746 (!) примірковали собі, щоб з українського народного поета зробити український прапор, прихилити його до себе і з лютого ворога польської національності вони хотіли б то зробити з Шевченка зброю справи польської. От до такої б то мети і простовало оте послання Сєраковського до нашого Кобзаря 747.
Не треба тут змагатися проти наведеної і нічим у автора її не доведеної думки. Досить з мене зарегістровати факт і додати, що Шевченко, хоча і був ворогом польського, як і всякого іншого, без різниці національної, панства, але він ніколи не ворогував проти польської національності. Досить на доказ сього згадати його послання "до ляхів" —
Подай же руку козакові
І серце чистеє подай
І знову іменем Христовим
Возобновим наш давній рай.
744 Жизнь и произвед[ения...] Шевченка, с. 83. [Листи до Т. Г. Шевченка, с. 86 — 87].
745 Сєраковський р. 1863 брав значну долю в польській революції. По наказу Муравйова його повішено.
746 Падлєвським. — Ред.
747 Жизнь и произвед[ения...] Шевченка, с. 83. /372/
Безнадійність так перейняла Тараса, що ентузіастичне щире слово Сераковського не підбадьорило його. Дійсне, не можна було йому не тужити; куди не глянь навкруги стоїть височезний мур безнадійності! Такої безнадійності, що легко примушує людей шукати виходу або в воді глибокій, або на гиллі високій. Шевченко встояв: моральний його організм був наче з дулєвини, загартованої любов’ю до України, вірою в свою ідею, надією, що наше сонце прийде і за собою наш день приведе. З таким організмом дійсні патріоти не накладають на себе рук і страждають до кінця — до краю. Муки їх страшенно великі, але і образ їх ще більший!
Тяжко було генію нашого слова сидіти в кулаці у майора Львова, а проте у відповіді його до Сєраковського ми не чуємо розпуки. "Радий би я був відповідати тобі, — писав він, — тим же серцю любим словом, але я такий заляканий, що боюся рідного любого звуку. Найпаче тепер, я ледві спроможен хоч абияк висловлюватись. Про горе моє теперішнє пишу до О. Плещеєва. Ти у його прочитаєш гидкі подробиці. Дякую вам, други мої, брати мої! що ви не покидаєте мене" 748.
748 Основа. — 1862. — Кн. V. — [С. 6 — 7. (Лист від 6 квіт 1855 р.)]
XIV
Ще влітку 1854 р., коли до Новопетровського приїздила експедиція академіка Бера, Усков, познайомивши останнього з Шевченком і з його гіркою долею, прохав його поклопотати в столиці, де тільки можна, щоб попільжити Шевченкові. Певна річ, що про се прохав і сам Шевченко, і Данилевський; але під той сумний час годі було сподіватися якої пільги від царя, зовсім не по правді упередженого проти Шевченка. Усе, що можна було Берові зробити, — се вдатися до віце-президента Академії художеств, до графа Федора Толстого, щоб він по спроможності заступився за колишнього ученика академії і друга Брюллова. Він, мабуть, прирадив Тарасові написати лист від себе до графа Толстого.
Сам Толстой і його пані Анастасія своєю освітою, гуманністю і благородним спочуттям до всього чистого і прекрас ного, до всього, приниженого деспотизмом, були людьми видатними. Федор Петрович родився 10 лютого р. 1783 і головував в Академії з року 1828; значить, того часу, про /373/ який у мене бесіда, він віком був людина стара вже, але дух його був свіжий, бадьорий, немов час, події і дух царювання Миколи минали його, йдучи геть далеко від його.