Ще поки був Насух, Ахмед-паша, Гамза-ефенді… але тепер? Галіль, Ессад, Іскандер – се погано! Ні золотом, ні дівчиною, ні вином та дарунками… погано.
– Так, так, гине цнота у Високій Порті! – зітхнув пан Коханський. – До султана одна дорога через валіде, а пруга – через Галіля. До валіде та Галіля – через Ессада, а до Ессада хіба через Аллаха та його пророка. Пфуй!
– То значить, що Корецький та Вишневецький не удержаться? – питав Юрко наче з жалем.
– Ні! Ба, ще гірше, чим ні, – відповів Тарговський. – Гетьман буде мусів вислати певних людей у військо, щоби воно покинуло панів, і обіцювати їм платню, якої, певно, їм не заплатили.
– Може, заплатить Могила! – замітив Коханський.
– Ха-ха-ха! Вацьпан з місяця злетів на наш "паділ", коли не знаєш, як-то воно буде. Могила віддасть усе панам, а пани позволять воякам грабити, а гроша не дадуть з рук. Гріш вартніший, чим Могила. Військо розлізеться, а як прийде ворог, то найде тисячу-дві козаків – і тільки усього.
– Шкода! – не витерпів Юрко.
– Чи одного шкода? Мир мусить бути задержаний, бо недостатні vires, щоби починати страшну війну. А війна з турецькою потенцією вельми важка та periculosus. Турки, бач, не воюють так, як Цезар: veni, vidi, vici! Тільки поволі посилають пашу за пашею з баші божуками, сейбанами, спагами, і коли сили, а що найважніше, терпець ворога вичерпується, тоді приходить візир або й сам падишах з яничарами – і кінець! Гей, здається мені, що вже бачу голову магната на Баб-і-Гумаюн. Коби лише і наш великий гетьман не пішов тою самою дорогою… Не завсіди удається здурити пашів челяддю, пахолками та шляхетською збираниною, яку показують йому з-за Дніпра, як воробцеві страхопуда.
– Так, так, – замітив Юрко. – Пісок у очі добре сипати другим, але якщо вітер відвернеться…
– Слухай-но, вацьпан! – звернувся нагло Тарговський до Юрка. – Чи Дауд-паша має вплив на Галіля?
– О, і великий!
– Так ти Даудові виреплікуй, що гетьман тому не пішов проти Джанібека, бо держав сили проти турецьких військ над Дністром та проти султанських ворохобників. Тому caveatis, щоби їх Іскандер-паша не вернув без голови до Стамбула, та хай не надіються найти Ляхистан непідготованим. Розумієш мене, вашмость, ходить о здурення ворога, а до сього бісурманина – се ж заслуга перед Богом та маткою його пречистою. Поможи нам, а ручу тобі за Чигиринське староство.
– Чому саме Чигиринське? – вмішався пан Коханський.
– Бо я, будучи секретарем круля єгомості, знаю, що якийсь Угерницький дістав у нагороду за воєнні заслуги Тясминські уходи. Маючи в родині Чигиринське староство, вашмостьове до десятьох літ покумаєтеся з Калиновським або Конецпольським.
Юрко усміхнувся.
– Коли мій батько воював, – відповів, – обіцювали йому староство, а по війні дали пустиню. Цікавий я, що дали би мені за мої брехні?
– Се зовсім друга річ; тамта воєнна заслуга, яку віддасть хто-небудь – німець, мадяр, чех, але се треба справжньої amo patriae і статистики, а до сеї не кождий надається.
– Все одно! – махнув рукою Юрко. – Дауд-паша має вплив на Галіля, але я на Дауда не маю! Ось що. Все-таки попробую повідомити йому дещо з сього, що тепер почув, а він певно "в мислі" інтенцію вельможних панів інформувати не залишить капудан-пашу.
– Певний можеш бути, вашмость, королівської протекції. Memento: готовість наша велика! Caveat est!
Юрко кивнув головою і попив з кухля.
– А що казати про козаків? – спитав.
– Звісно, що! їх знищиться…
– Но так, – вмішався пан Коханський, – але великий візир і диван бажають знати, що се за люди – козаки та чиї се землі, де вони сидять.
Пан Тарговський задумався.
По хвилі став говорити.
– Козаки – не наші люди, се сволоч, заволоки з цілого світа – з Московщини, Криму, Мультан. Ми за них не відповідаємо, але їх землі – се наші землі, і про се знає кождий, тому зась військам султана до них.
– Добре, але чому козакам вільно там сидіти? – питав Коханський.
– Бо вони пильнують наших границь від татар – така є королівська воля.
– Значить, вони є королівським військом?
– Звісно, що так!
– Як же ж се погодити з експлікацією і екскузацією короля?
Пан Тарговський скривився.
– Немудрий ти, вацьпан: у сьому саме штука, щоби вони повірили у ті суперечності. Дотепер се удавалося, турки вірили у нашу силу, добру волю та у наші толкування. У сьому штука, щоби і тепер повірили.
– Хай помиляється, – проворчав пан Коханський. – Діру у совісті треба чимось залатати. Дотепер латали ми різними речами.
– Ну то тепер треба полатати страхом.
– Перед сімсотьма вояками, – закпив Юрко.
– Mundus vult decipi, – усміхнувся Тарговський.
– Ergo decipiatur, – докінчив пан Коханський і сапнув з вдоволенням.
В сій хвилині увійшов у кімнату ротмістр ескорти, яка привела була пана Тарговського. Побачивши його, Юрко зірвався, наче опарений, – пізнав пана Зборовського, що подер був королівський лист пана Бялоскурського у Сяноці. Але стражник Зборовський не пізнав Юрка, але бачив і тямив його лице, тому радісно звітався.
– А! Гора з горою не зійдеться, а шляхтич завсіди найде другого, де і не надіявся. Кілько земель, гір, рік…
– То вашмость пан ротмістр знають пана Угерницького? – зацікавився пан Тарговський.
– Ще би! Багато значних переваг разом ми довершили! Ось ми разом з паном Бялоскурським… ага! А де пан Ян? У мене було би до нього діло.
– Бялоскурський? – запитав живо пан Коханський – Ми так і думали, що він тут десь вирине. Що з ним діється?
– Помер, а радше, загинув, – була відповідь.
Наче хто знічев'я батогом швяхнув пана Коханського, так живо зірвався з лавки. Пан Зборовський почервонів, а очі його засвітилися.
– Коли, де, як? – почулися питання.
– Минувшої осені у Кафі вбив його якийсь приватний ворог, а відтак прийшов каді і забрав усе майно на основі султанського приказу про приятелів Насуха.
– Рани боске, рани боске! – закричав нагло пан Тарговський, неначе нагадав собі щось. – То той сам Бялоскурський, що то в Москві?..
Блідий, мов смерть, пан Коханський кивнув головою наче над власною домовиною.
– Пропало, пропало! – бубонів. – Треба списати акт зейстя, щоби відтак не думав хто, що ми поділилися скарбом, за яким і король, і сойм, і московські посли попитують. Турецькі власті потвердять сей акт.
Настала мовчанка, Пан Тарговський сидів при столі та тер чоло руками, пан Коханський стояв з заломаними руками, наче над могилою первенця, тільки пан Зборовський усміхався хитро.
– Не слідно по вас, ясновельможні, звичайної у так високо поставлених персон експерієнції, – сказав по хвилі. – Я знав свєнтей памєнці єгомостя пана Бялоскурського дуже добре, ми були з собою на "ти" і мало було у нас "арканів", які б не знали оба. Коли по поході на Москву рознеслася вістка про вкрадені клейноди, спитав я Янка, чи се правда. Він засміявся і сказав, що ні. Якби було справді ні, то він був би закляв, а не сміявся. Значить, він сі клейноди має або мав і продати не міг, бо донині у Стамбулі не був, а нікому не був би хіба їх повірив. Вони ще десь є і хтось їх колись найде. Не треба, одначе, щоби їх найшли турецькі власті, бо вони також зуміють їх украсти незгірше нас… так, незгірше нас, бо хіба ніхто з панів не думав би віддати їх бородатим кацапам для того, що крульові єгомості забаглося їхнього престола. Для того перешукаймо гаразд дім пана Бялоскурського у Кафі, перекопаймо огород, але без відома султанських чаушів та кавасів.
– Хто ж буде, властиво, глядіти тих скарбів? Може, вацьпан? – питав їдко Тарговський.
– Може, і я, може, вашмость пан, або пан Коханський, або і пан Угерницький, який також знає способи небіжчика Яна.
Юрко обурився і зрадів рівночасно, бачучи долю Польщі у таких руках.
– Встид і сором вам, панове, говорити про чужі гроші, коли наша спільна отчизна в небезпеці! – крикнув, коли по бесіді пана Зборовського усі три стали радитися над столом. Ні один з панів і не глянув на нього.
Аж коли став збиратися до відходу, підійшов до нього пан Тарговський і просив ще раз о поміч у благородному ділі сипання піску в очі бісурманам та о заховання тайни скарбів московських царів. За се обіцював Юркові знову протекцію короля й гетьмана, то є найясніших та найнепопулярніших одиниць у Річі Посполитій.
У дільниці Єні-Капу, поміж вірменським патріархатом та церквою і вежею Белізара, поміж сотками інших домів, будованих по найбільшій часті з дерева, стояв тут, хотяй невеликий, мурований будинок з великим огородом. Огород окружала висока, груба стіна, вершок якої їжився рядом довгих, гострих залізних кільців. Сам огород здичів був зовсім. Видко, нечасто жили тут дбайливі люди. Зате розрісся на славу. Величаві явори, кипариси та розлогі буки стояли по окраїнах упродовж стін, а посередині вибуяли лаврові та оріхові кущі, що приглушували собою прочу рістню.
Тільки перед самим домом стояло чотири крислаті каштани, а під ними збудовано колись бесідку. Сумні порохняві її останки грозили ще й тепер заваленням усякому, хто забажав би, може, тут спочити. Дім той подарував Галіль-паша Івашкові, бо конечним було, щоби намісник Ерзеруму мав у Стамбулі власний дім.
Ще не наспіли ніякі звісні післанці з Арменії, а вже Абазе-паша обняв рішучою рукою керму справ свойого пашалику. Був у вірменського патріарха, говорив з вірменськими купцями Ерзеруму, Халебу, Трапезунду, Синопу та Смирни, і сейчас опинилася у його руках величезна сума готового гроша у турецьких та перських монетах. Рівночасно у таборі в Халебі явилися перед Дамад Мухаммедом-пашею добровольці з Арменії, які бажали взяти участь у поході на Персію.
Одначе вслід за сим відкликано похід, бо дервіш Галіб вичитав у звіздах, що не годиться починати походу перед мартом. Добровольці відійшли, але по дорозі стрітили курдів еміра Сідхана, який забажав використати зиму та вірменським жнивом заповнити курдистанські саклі. Прийшло до боротьби, у якій курдів розбито. Будучи під приказами візира, не могли вони жалуватися, а пашалик Івашка уйшов на сей рік нападу курдів і позискав військову залогу, щось вроді сейбанів.
Зарадивши те, Івашко прилюдно викинув з хати вірмен і греків, які прийшли жалуватися на кривди від мусульманів, пожежі, морди, насильства. Він сказав їм, що невірні є гірш звірів і не мають права до життя, хіба що одержать його з ласки "віруючих".