Куди поїхав, де пропадав, ніхто не знав, і скоро знов про нього забули. А тим часом минула осінь, зима, і знов настали весняні дні. Настали вони якось несподівано, раптом, одної ночі потягнуло теплим вітром з півдня, і на ранок снігу не стало. Швидко просихали мокрі ще ранками дахи, дерева, з кожним днем щораз вище підбивалось сонце, розганяючи холодні тіні в глухих провулках міста, щодня з'являлось більше молодої ніжної зелені на деревах і кущах, зі сходом сонця виспівували шпаки в садах, горланили півні, безсилі дочекатись ранку. Весна тривожила, не давала спати. Тільки в серцях наших друзів не стало радості. Щораз частіше сумувала Сашенька.
Микола почав помічати останнім часом, що відношення до нього Сашиної матері, а особливо тітки ставало холоднішим. Не раз вони зводили мову до того, що Миколі треба женитись. Це не говорилось прямо, але й натяки чомусь були неприємні. В них він вчував елементи насильства над собою. Справді, чого підганяють? Він веде себе порядно по відношенню до Сашеньки, любить її, але ж багато ще речей стоїть на перешкоді до одруження. Одружиться — підуть діти, а тоді нові турботи, з вищою освітою доведеться розпрощатись. А хотілось її мати доконче, хотілось доказати тим, що в Польщі, що він на Радянській Україні здобув її. Та й робота нестійка, непевна і нецікава. Що таке агент лабораторії, яку можуть закрити кожного дня? Він про це говорив Саші, і вона по своїй дівочій скромності не перечила, але, що діялось в її серденьку, Микола не знав. Вона оправдувала його перед матір'ю, коли заходила про це розмова, але не переконувала.
— Доки ж чекати? Доки не закінчить вищої освіти? Таж ти посивієш до того часу,— бурчала Марія Василівна.— І нема гарантії, що за такий довгий час не розлюбить! Знаю я тих підлих мужчин!
Марія Василівна не могла пробачити зраду свого милого, що сорок років тому залицявся до неї, обіцяв женитися, але покинув і навіки залишив її старою дівою.
— Микола не такий,— боронила свого милого Сашенька.
— Всі вони однакові,— не здавалась стара тітка.— Коли б мав чесні наміри, не зволікав би. Все, що він говорить, не оправдання. Може, у них там, в Австрії, всі мусять мати вищу освіту, щоб женитись, а у нас, слава богу, і без вищої освіти дітей родять.
Хоч Марія Василівна і була знана своєю бурчли-вістю, проте її слова не пройшли непомітно, і Саша почала задумуватись. А що, коли справді покине? Вона гнала від себе геть страшну думку, страшну для неї, як смерть. А тут знов з'явився Володя Іщенко і час від часу давав про себе знати чи листом, чи букетиком квітів. Такі букетики почали з'являтись на веранді, де вона любила сидіти, і на її підвіконні. Починаючи від білого рясту, з'являлись послідовно сині проліски, фіалки, конвалії, бузок. Ніхто не бачив, як з'являлись квіти, але не важко було здогадатись, хто їх приносив.
Від Миколи приховували про ті букетики, боячись, що, довідавшись, докорятиме дівчині, яка ніяких приводів не давала до того, щоб їй такі подарунки роблено. Кожен букетик ранив її серце, вона демонстративно викидала квіти, щоб він, прийшовши, бачив їх розтоптаними на землі. Але це не помагало. Квіти з'являлись ще частіше. Підозрівали, що юнак посилає їх через когось із сусідів. Було взято під обстріл сусідських хлопчаків, молочарку, двірника, але даремне, не зловлено нікого, а букетики в різну пору таки з'являлись. Найчастіше вночі, бо удосвіта вони вже лежали на підвіконні.
Настирливість Іщенка завдавала великих душевних мук дівчині. Вона почувала себе винною перед Миколою, що не говорила йому про листи і про квіти. А раз якось не витримала і призналась. Все сказала, і про те, що двічі бачилась із своїм другом дитинства, і розповіла, яка була між ними розмова.
— Він просив мене, благав, щоб я порвала з тобою і вийшла за нього заміж.
— І що ж ти йому відповіла?
— Хіба ти не догадуєшся? Я тебе люблю одного, і про це йому сказала.
Саша на мить задумалась.
— Удома мені кажуть, що ти охолонув до мене, але це неправда, я не вірю. Хіба б ти міг? Хіба я гірша стала? Не може того бути.
— Ні, не гірша,— заговорив швидко Микола.— Не гірша. Ти чудесна. Мене чарує твоя постать, твої руки, голос, усмішка і твій мовчазний погляд. За цілий рік ти не зробила мені найменшої прикрості. Ти умієш говорити і мовчати, а сміх твій — то пісня солов'їна. Ти ніколи не виставляла себе напоказ тому, що ти просто чесна, тому, що любила по-справжньому. Ти могла б бути найкращою дружиною на світі, і я знаю, що коли не дістану тебе, не буду ніколи щасливим, а почуваю, що не дістану,— закінчив він і понурив голову.
— Чому? Чому ти так кажеш? — з болем крикнула Саша. Вона підійшла до Миколи, що сидів блідий у кріслі біля стола, взяла у свої долоні його лице, як то звикла була не раз робити, і пильно глянула йому в очі. Він не моргнув.
— Кажу так, як думаю, як серце чує...
Саша безсило опустила руки. Вона раптом відчула, що щось увірвалось в їх взаєминах, що луснула якась невидима струна серця, видавши з себе печальний передсмертний звук.
Відповідь злякала дівчину. На її чоло лягла печаль, і вона зразу змінилась, як ясний день, коли раптом сонце закриє хмара. Вона зблідла, уста задрижали, стримуючи плач.
— То щось не так,— промовила по добрій хвилині, опанувавши себе,— Ти не все сказав. Ти приховуєш якусь важливу причину, може, таємницю, може, недугу, я вже не знаю, що думати.
Микола встав і заходив від вікна до дверей.
— Даремно тривожишся,— сказав.— І таємниці нема, і недуги нема. Здоровий я фізично і морально, мені недостає, мабуть, мужності. Я не можу брати на себе обов'язків, не будучи певним, що з ними справлюсь. Я не маю ані постійної праці, з якої міг би забезпечити родину, ані завершеної освіти. Війна перегородила мені шлях до неї, кинула у безодню, де я знаходив тільки злидні, де я в свої двадцять літ бачив штабелі замерзлих трупів, витрушував над вогнищем маси вошей, де я бачив людську кров у такій кількості, якої дай бог нікому не бачити. Я бачив голод, виснажені тільця дітей, нарешті, голод у вашому домі. Я не знаю, що буде завтра. Європа наче на вулкані, що може вибухнути будь-якої хвилини, а тоді знов кров, голод, воші, знов те саме, а може, й гірше. Ти бачиш, як я зараз ходжу вбраний. Як жебрак. Як же буду дивитись на тебе, не маючи змоги купити тобі й дешевенького плаття? А коли підуть діти? Чим будемо їх годувати? Де будемо брати для них щодня молоко? Ні, я занадто люблю тебе, щоб вести на злидні.
— Я знаю інакше,— перервала Миколину мову Саша.— Я знаю приказку: "Щоб і не було що їсти, а щоби було з ким сісти".
— Це в теорії так, а на практиці інакше. Саша більше не сперечалась.
— Добре, друже,— промовила спокійно,— ти сьогодні збуджений, поговоримо про це іншим разом. Може, час принесе тобі веселіші думки.— Вона простягнула Миколі руку, і він поцілував її.
Більше вони того дня не бачились. Поговорити так, як цього разу, більше і не довелось.
Події чергувались швидко одна за одною. Кілька днів по цій розмові з Сашенькою Микола віч-на-віч зустрівся зі своїм суперником. Це було вранці, як тільки Микола вийшов з двора, поспішаючи на роботу. Його, як майже щодня, до воріт проводила Сашенька. Вранці вона встала весела, за сніданком щебетала, як пташка. А до того ж ранок видався чудесний. На травичці у дворі перлилась роса, бо сонечко ще ніжилось в тумані. Було ще дуже рано, Микола виходив на роботу на дві години раніше, ніж Сашенька, тривожачи сонну вулицю стуком своїх чобіт, що особливо голосно лунав цього ранку, думав про кохану, ніс у своїм серці образ її усміхненого личка, рожевого, як хмаринка, опромінена сонцем.
Дійшовши до рогу вулиці, побачив самітну постать людини. Це був чоловік, спертий на одну з акацій, що росли вздовж тротуару. Чоловік на когось чекав. Микола ніколи і не подумав би, що чекають на нього, а це було саме так, бо коли він уже підходив до акації, той, що стояв під нею, відштовхнувся від дерева і пішов йому назустріч.
В чоловікові пізнав Іщенка. Він був у цивільному вбранні, тому, може, Микола не пізнав його здалека. На ньому були робітнича спецівка і чоботи. Голову вкривало густе темне волосся.
— Здрастуйте,— промовив юнак, наблизившись до Миколи і загородивши йому дорогу.— Ви мене пізнали?
— На жаль, так,— сказав не дуже ввічливо Микола,— Чого вам треба?
Юнак був схвильований і явно збентежений. Він, видно, склав собі в думці цілий діалог, який мав відбутись, але, зустрівшись із суперником, зразу втратив відвагу, і весь план полетів шкереберть.
— Поговорити хочу,— видобув він із себе. Микола глянув спідлоба на ворога, що вніс розлад
в його життя, що посягав на його щастя.
— Знайшли місце і час для розмови. Я йду на роботу.
— Я відпроваджу, мені по дорозі, розмова буде коротка.
— Говоріть.
Молоді хлопці пішли пустими тротуарами. Обидва схвильовані, не дивлячись один одному в очі, говорили, кидали слова, і, мов, стріли з луків, вони ранили душі так, як стріли, що рвуть тіло. Іщенко зразу погрожував, нахвалявся вбити його і себе, але, побачивши, що погрози не діють, почав просити.
— Відступіть,— благав крізь сльози.
В словах його відчувався біль, розпука.
— Я люблю її з дитинства. Вона призначена мені долею. Я мріяв про неї в окопах, вона ввижалась мені вві сні.
Він витягав уперед руки, наче хотів зловити її образ, що йшов попереду нього.
— Я не віддам її,— кричав мов божевільний,— я двічі кров пролив за неї.
— Ви що, на турнірі бились? — не витримав Микола, щоб не вколоти суперника. Він видався йому плаксивим, жалюгідним.
Але Іщенко був так захоплений своєю мовою і своїм горем, що не зрозумів іронії.
— Що ви сказали? — спитав по хвилині без злоби.
— Я спитав, чому саме за неї бились, а не за вітчизну? Вас же мобілізували?
— Мобілізували.
— Так при чому ж тут дівчина?
Миколі став цей хлопець противним. З початку розмови він навіть було зворушив його своїм наївним проханням відступитись від дівчини, але тільки на мить.
— Чекайте,— промовив, піднімаючи руку,— навіщо фальшиві, високопарні слова — "кров проливав за неї"? Воювали, як усі.
— Не так, як ви,— огризнувся раптом Іщенко.
— Як усі, повторюю,— проказав із притиском Микола.— І нічого хвалитись, виставляючи свої заслуги.