і якщо були в тобі зародки хитрощів, то розростуться вони на цю пору до краю, а коли підступністю відзначався вже замолоду, то закостеніє вона в тобі тепер, хижість же стане безжальною, хоч би чим прикривалася.
У варяга все приховувалося за розмаханістю в рухах і шмиг-ливістю очей. Браво підхопив він княжу долоню, став потискувати Ярославові пальці, дужче й дужче, водночас якось дивно перекочував очі, позирав на князя то з одного боку, то з другого, то ніби знизу, то ніби згори, і все те — не схиляючи голови, зовсім непорушне тримаючи голову, а орудуючи самими тільки очима. Князь витримав перші потиски Еймундові, давоиув і сам; той відповів новим стиском, Ярослав наддав і собі, розбіга-ні очі закружляли ще невловиміше, ще дивніше, але Ярослав знав, що не зіб'ють вони ного з пантелику: він-бо зазнав не таких очей, стояли й досі перед його поглядом дикі очі непоюрної Шуйці, світилися так само загадково й дивно, як усе її тіло, — то що вже тут хитрі заморські очиська.
— Не тужся, воєводо, — сказав спокійно князь, — не пересидиш мене в руках, в іншому чомусь — то може, але не в руках.
— А коли випущу на тебе Гарду-Катіллу? — вкрадливо поспитав його Еймунд, несподіваним для його тіла тонким голосом і кивнув на того, що з очима на золотому колі.
— Кого хоч випускай, маю руки міцні, як залізо,— не випускаючи його долоні, сказав Ярослав. — То що? Рядитись будемо?
— Встигнемо, — здався Еймунд, — не втече від нас ряд, а ти, князю, сідай з нами та випий, як воно водиться... А ось мої люди. Гарда-Катілла, який служив у самого імператора ромеїв і має відзнаку всевидячих очей за пильну службу. Ото — Хакон, що зняв золоту луду з германського вождя в битві, де нигло більш як шість тисяч, а що то за битва така, то сам знаєш, князю: після такої битви стають нові королі й імператори, Хако-ну ж досить було й золотої луди, бо й так про неї складено пісні. А ото Торд-старший, брат того Торда-молодшого, що служить тобі, князю, а там далі сидять Рагнар і Аскелл, а ще Б'єрк...
Ярослав сів між Еймундом і Хакоиом в золотій луді. Вмостився й Коснятин, розгортаючи долонею вуса: завжди готовий був смачно випити й поїсти.
Князь вільно говорив по-варязькому, і це воїнам, які вже багато начулися про Ярислейфа, як називали вони Ярослава, вельми припало до душі. Безладний гамір за столом сам по собі стих, запанувала тиша, зімкнулися в коло кубки, поставці й ковші, підійшли ті, що вовтузилися коло печей, кілька сплячих теж пробуркалися й потяглись до столу, випили мовчки, ще випили, ще помовчали, потім Еймунд сказав:
— Маєш, князю, воїнів найдосвідченіших у цілій Європі. От Гарда-Катілла. Служив ромейським імператорам, а то — нелегка служба. Треба завжди знати, куди пристати, на чий бік, бо там...
— У ромеїв нині твердо сидять василевси Василій і Константин, — перебив його не зовсім ґречно, аж якось мовби з серцем Ярослав, мабуть, натякаючи на те, що й у Києві досить твердо й давно вже сидить його батько князь Володимир.
— Чував я, що в хозарів звичай гарний є, — посміхнувся Еймунд, — за тим звичаєм каган їхній не може правити більше як сорок літ, бо розум його від такого тривалого володарювання слабне і розсудок потьмарюється...
— А коли каган не поступається владою? — поспитав хитро Коснятин.
— Тоді зв'язують його волосяним арканом і вивозять у степ та кидають там на вовчу поживу...
— Хозари від нас далеко, — поважно мовив Ярослав, лякаючись, щоб не перейшла бесіда на справи київські. — А от чи був хто з вас у наших сусідів? Польський Болеслав виріс на потужного володаря...
— Хакон знає, — сказав Еймунд,— кажу ж тобі, князю, що бували ми скрізь, без нас ніде нічого...
— Болеслава не люблю. — Хакон мав голос розкапризовано-го, розбалуваного парубчака.
— А не любить Хакон польського владцю, бо той не наймає наших у свою службу, — засміявся Еймунд.
— Поки ми стояли в Йомсборзі, то начулися про Болеслава, — додав хтось із Хаконових товаришів, — а поляни ж звуть його владцею з голубиною душею...
— Не люблю! — стукнув поставцем об стіл Хакон. — По мені — так владу треба звойовувати в чесному бою! Кулак — на кулак, меч — на меч, груди — на груди! — Він випнув свої широкі груди, повів плечима. Варяги схвально загули, їм подобався цей молодий ярл своєю прямотою. Еймунд постріляв туди й сюди своїми меткими очим.а, сказав з погано прихованою насмішкою:
— Хаконе, хлопчику, я б поляскав тебе за твої слова по плечу, але ж у тебе дуже шорстка луда.
— Я добув свою золоту луду в чесному бою! — гукнув Хакон. — Хай би так добув Болеслав своє королівство! Його батько Мішкб, мабуть, знав, якого синочка виплодив, тому по смерті своїй заповідав державу синам від другої дружини, Оди, доньки маркграфа Дітріха, — Мішку, Святополку й Ламберту. Землю полян було розділено на три частини. І що? Трьох літ не минуло, як Болеслав, що не мав нічого, з лисячою хитрістю зумів з'єднати державу в своїх руках, вигнавши мачуху з її синами...
— Старший син успадковує владу. Такий звичай, — поважно докинув Коснятин.
—Звичай? — повернувся до нього Хакон. — А що скажеш, посаднику, коли додам ще, як відплатив Болеслав своїм найближчим помічникам, у захопленні влади — Одилену й Прибивбю? Може, нагородив їх щедро? Дав їм землі до володіння? Просто осліпив, та й геть!
— Не була то кара найсуворіша, як, скажімо, повішення або відсічення носа, язика й вух, — розгладив долонею вуса Коснятин.
— А потім запрагнув Болеслав приєднати до своїх земель ще й Чехію, — Хакон розпалювався більше й більше, мабуть, мав неабияку образу на Болеслава польського, який вибився з нічого до знатності й слави без варязької помочі, не витративши, отже, на чужоземних найманців ані шеляга. — Може, згадав, що його мати Добравка походила від чеських князів. Лестощами заманив володаря Чехії Болеслава Рудого до Кракова й там осліпив його. Щоправда, той Рудий теж було таке собі "пхи". Перед тим позбавив мужськості одного з своїх суперників, другого пробував задушити, потім зарубав мечем власного зятя, побив своїх воєвод. Та ще й у великий піст, не лякаючись гріха. Може, тому чехи прийняли польського Болеслава, але вже через місяць мав утікати з Праги, бо виявився ще кровожерніший за їхнього власного Болеслава... А з германським імператором! Цей Болеслав скільки разів укладав угоди за германцями, а другого дня підступно бив їм у спину...
— Чув, що Болеслав ще шестилітньою дитиною був заложником од свого батька у Кведлінбурзі в германського імператора, тож мав свої обрахунки з германцями, — сказав-Ярослав. Йому стало неприємно вислухувати всі ці історії, в яких багато що перегукувалося з подіями в його рідній землі. Бо хіба ж Найстарший син Святославів Ярополк не пробував свого часу розправитися з братами? Пішов на брата свого, який сидів у Деревлянській землі, й погубив його. Те саме вчинив би, певно, й з Володимиром, але той узяв гору й відплатив Ярополкові його ж грошем. А він сам, Ярослав? Виявити непокору рідному батькові. Великого князя Володимира, якого знає й боїться цілий світ, перед яким запобігають навіть ромейські імператори, він зневажив і наміряється тепер з допомогою ось цих бравих забіяк зіпхнути з київського столу та засісти там самому. На Все воля божа. Добре сказав Еймунд про хозарів і їхнього кагана. Бо й що нині великий князь у Києві? Походи його невдалі. Земель більше не призбирує. Погряз у розпусті, по всіх усюдах ідуть пересуди про його жон та підложниць, хоч хреста цілував і знає закон божий. Київський люд, розбещений і зледащений, Юрмиться на княжому дворі коло повних столів, по всьому горо-Ду парокінні вози розвозять для дармоїдів хліб, мед, м'ясо й овоч, дружина пирує на сріблі й злоті. Не такий владця потрібен нині Русі. Як сказано в Святім письмі: "Тож дай слузі твойому розумне серце, щоб йому правити народом твоїм і вміти розібрати між добрим і лихим; бо хто зможе правити цим величезним народом?"
— Ще розпутством знаний Болеслав, — не вгамовувався варяг, — та й те казати: сплоджений не від чистого шлюбу, а від поспілкованих між собою княжими інтересами батька його Мішка і чеської княжої доньки Добравки. А Добравку Мішко взяв уже не цілу, та в тім ще не було біди, але от що прикметне: мала Добравка вже з тридцять літ, а від таких пізніх народин діти виростають на, забіяк і розпусників. Сімнадцяти-літнім узяв собі Болеслав за жону доньку маркграфа Рикдага. За рік — одіслав її назад. Відразу ж одружується з донькою паннонського князя Гейзи — і знов за рік одсилає її до родичів.
— Не пасувала йому, видно! — докинув хтось із варягів.
— Ну! — розпалювався Хакон, так наче йшлося про його власних дочок. — Тоді, за батьковим прикладом, пошлюбив Емнільду, доньку чеського князя Добромира, і вже ця народила йому багато дітей: синів, дочок. Але й того мало! Прочув він про твою сестру Предславу, князю, й запрагнув, старий бабій, покласти її собі в ложе!
— Багато чував я про йомсборг, — переводячи розмову на інше, сказав Ярослав, — дивний город, кажуть...
— Вільний город, — Хакон повів плечем, поправив свій золотий плащ, — все в ньому є. Зброя, хутра, дичина й риба, шляхетні соколи до полювання, коні всіх порід, сукна, єдваби, золотий і срібний посуд, оздоби жіночі й пахощі східні... А золота назбирується купцями там стільки, що й острів би міг од важкості затонути... Бо Йомсборг стоїть на острові, коло впадіння ріки в море, доступ звідусіль до нього відкритий...
Еймунд вирішив, що якраз з'явилася добра зачіпка до розмови з князем про платню для дружини, стрельнув оком на Ярослава.
— Та й Новгород незгірш за Йомсборг вміє призбирувати золото... Правда, князю? Чи то посадникові ліпше знати? Ярослав підвівся.
— Тішуся вельми, що прийшли на мої запросини, — сказав до Еймунда, який теж підвівся, бо пусті балачки скінчилися, треба було виставляти свої умови.
— Послужимо тобі, князю.
— Вірю, нахилив Ярослав голову, — але потрібна буде більша дружина.
— Маю шість сот воїв, — глянув очікувально на князя Еймунд, — досвідчені, але...
— Потрібні будуть усі шість сот, — твердо мовив Ярослав.
— Поки до діла, — швидко обстріляв очима усіх своїх Еймунд, — то умови наші такі: харч, одіж і весь припас і по пів-ере сріблом на чоловіка щодень.