– Ти убила її! Гей! Євнухи!
Еніса впала на коліна.
– Пані, – белькотала, – великодушна султанко, вислухай мене!
– Мовчи! – крикнула оскаженіла валіде.
І нагло пукло щось у серці дівчини, без чуття упала вона на землю.
Чотирьох євнухів увійшло мовчки.
– Султан утратив свою любиму донечку і плакатиме гірко за своєю малою пташкою. О язік!
Євнухи відповіли окликом розпуки.
– А ось убійця! Де кізляр-ага?
– Я тут, могуча володарко! – відповів голос з-поза неї, і муж, вельми подібний до Гассана та Іскандера-паші, виступив наперед.
– Ся рабиня, – говорила султанка, – мала пильнувати дочки падишаха; позаяк, одначе, праця навкучилась їй, отруїла дитину. Ви всі свідками злочину.
– Чи сейчас… теє? – спитав кізляр-ага з диявольським усміхом на грубих синявих устах.
Валіде кивнула головою. Ага махнув рукою, і, як звірі, кинулися чотири євнухи на лежачу дівчину та в млі ока зав'язали її у великий шкіряний міх. Відти поволікли мішок по стежці до брами, де на них ждало кілька бостанджіїв.
Злобно усміхаючися, гляділа валіде за відходячими та з видимим вдоволенням слухала стонів, які стали добуватися з мішка.
– Іди і запали дві чаші зі смолою на криші мойого кіоску, – сказала по хвилі до кізляр-аги, – і йди спати.
На сході рожевіло небо. З-під потрійних візантійських ще стін города стали висуватися рої тіней – се робітники, водоноси, злодії, жебраки, які йшли на свій щоденний заробок у город. На Пері і Галаті перед домами генуезьких, вірменських, грецьких та жидівських купців та баришівників стали маяти смолоскипи, гуркотіти вози та ревіти осли і верблюди, з пристані виплила ціла низка рибацьких човнів – город будився.
Дрожачи від раннього холоду, стояв на помості своєї галери райс Абазе-бей і вдивлявся у високі мінарети Соліманії, що чимраз виразніше рисувалася на північному овиді. Новий несупокій малювався в його підсинілих очах. Нагло здригнув усім тілом і простяг руки наперед себе. На горбку, гам, де стояв кіоск султанки Валіде, виразно заблищали два червоні світла – се горіла смола у мідяних чашах на знак, що Абазе-бей став пашею та намісником Ерзеруму. Великий візир Мухаммед-паша не був уже зятем султана Ахмеда…
А на тихі глибокі хвилі Золотого Рога виплила лодка на чотирьох веслах. Коли приплила на місце, де було більше чим двадцять сажнів глибини, весла піднялися угору, а з човна скинено у воду великий шкіряний мішок, до якого прив'язано величезну каменюку. З легким хлюпотом потонув мішок у глибині, а євнухи, наче боячися сього місця, завернули і стрілою поплили назад.
Коли сховалися під прибережними човнами, галерами та галеонами генуезців, упали перші золотисті лучі сонця на те місце, де застиг щойно розбурений жар чуття одної з тисячів нещасних жертв гаремів.
Примітки
Мамелюки, мамлюки – особиста гвардія єгипетських султанів, що набиралася з тюркських і кавказьких рабів у XIII – XIX ст. оскільки Єгипет в 16 – поч. 19 ст. входив до складу Османської імперії, формально можна вважати мамлюків "турецьким військом", але в Стамбулі їх ніколи не бувало. Фактична помилка Ю. Опільського.
Валіде – не власне ім'я, а титул, який належав матері правлячого турецького султана. Тому його слід писати з маленької літери.
Сунна – мусульманські перекази про діяння Мухаммеда, що мають силу законів.
6. Піском у очі
Недалеко Галатської вежі у кімнаті великого, просторого та пустого дому сиділо у грудні 1616 р. трьох мужів при великому, заложеному паперами столі. Жовті листки пергаміну з привішеними печатками валялись на долівці, а лиця усіх трьох мали вираз напруження, викликаний цікавістю людини, коли вона пізнає другу. Соболева шапка з чорною китицею, багата шуба та високі, смушком підбиті чоботи вказували, що один з панів приїхав щойно з далекої дороги. І справді. На просторому подвір'ї конюхи опровожали стомлені коні, челядь виладовувала вози з припасами, коврами, шатрами та подарунками для турецьких достойників, чистила збрую.
Се була дружина пана Тарговського, секретаря Польського короля, який саме приїхав до відпоручника Польщі у Порті пана Коханського. Сам пан Коханський сидів по другій стороні стола та звертався саме зі запитанням до третього товариша, яким був відпоручник Дауда-паші з Очакова – Юрко Угерницький.
– То кажеш, вашмость пан, що Аслан-керман і Тягинка вже відбудовані? – питав пан Коханський, низький, грубий шляхтич з великим сигнетом на пальці, довгою, сивавою уже бородою та червоним носом.
– Так, – відповів Юрко, відкидаючи назад себе вильоти кунтуша вишневої краски, у який одягли його заговірники.
– Ніц то! – сапнув Коханський. – Все-таки "турок" жаданих субсидій від його милості круля та їхмость панів гетьманів не одержав! А чванилися! Завсіди кажу, що остаточно супроти воєнної готовості Річи Посполитої бісурманин "дуди в мєх".
– Ба! – завважав насмішливо пан Тарговський, високий, блідий муж з великими очима та іспанською борідкою. – Був би одержав, якби у нас такі субсидії були до роздачі. Голий latronem не боїться.
– Як-то голий, що-то голий? Хто голий? Коли-сь, вашмость, голий, то не думай, що на тобі стоїть і ціла найясніша Річ Посполита, – закукурічився пан Коханський.
Але пан Тарговський не відповідав на зачіпку, тільки розчитувався у письмі Дауда-паші. Прочитавши, поклав на стіл і звернув зір на Юрка.
– То, вашмость, знаєш пашу?
– Знаю.
– Відки ж така аміціція між вами?
– У Дауда є в Теребовельщині свояки, до яких він признається, а я з ними приїхав.
– Пощо?
Юрко почервонів, мов грань.
– Що се? Допити? – спитав. – Чи я видаюся вам бути не тим, за кого подаюся?
– То ні, але вашмость супонуєш певно, що ти перший тут? Не один тут уже був. Нашої "браці" чимало всюди! І чимало вісток приносять.
Тарговський злісно усміхнувся.
– Чого ж, вашмость, сподіваєшся за свої вісті? – спитав.
Юрко зірвався.
– Пане Тарговський! Не мішайте мене зі своєю "брацєю", бо я русин, а не поляк. За мої вісті не хочу нічого, противно, у мене є ще інші відомості, якими був би з вами поділився, але коли так, то відходжу. Стелюся до стіп!
І, вхопивши шапку, звернувся до дверей. Але тут найшов перед собою грубе черево пана Коханського, який мимоволі нагадав Юркові пана Пєньонжка зі Сянока і сим розоружив його гнів.
– Pax, pax! – гудів грубий шляхтич. – Вашмость, пане секретар, трохи у гарячій воді купався, а се тут, у турцех, non licet! Ось поговорім, порадимся. Ви не знаєте ще, що післанці круля єгомості не раз годинами вичікують у селямлику простого паші або каймакама, а обличчя султана навіть не оглядають.
Усміх появився на устах молодця.
– Не гнівайся, вашмость, – докинув і пан Тарговський, простягаючи руку до молодця. – Вже в Едірне мене зачіпали "наші", що бажали продати мені "язика". Що бісурмани завзяті на нас і шукають собі тільки оказії, про се знаємо уже від півтора року через єгомостя пана Отвіновського, але що там тепер agitatur – не знає ніхто. Сідай, вацьпан, і розкажи, урази не ховай, а ми вдячні будемо і крульові єгомості про вашмость пана згадати не забудемо.
Угерницький сів та прийняв з руд пахолка кухоль грітого вина з корінням. Пан Коханський приссався також до кухля, пан Тарговський порядкував.
– Недобрий з тебе чоловік, мості пане секретар! – сказав пан Коханський. – Добра крапелька ніколи не зашкодить, особливо у таких трудних імпрезах!
– О, справді, що трудні се імпрези та велике завзяття бісурман на нас, – відповів поважно пан Тарговський.
– Звісно, ми є, прецінь, заборолом християнства, – сапнув пан Коханський і випняв черево, обвинене пестрим слуцьким поясом.
– Так, певно! – докинув з досадою Юрко. – Ми заборолом християнства за козацькими плечами, а за всяку ціну бажаємо згоди з бісурманом…
Пан Тарговський глянув на Юрка бистро. "Відки вітер віє!" – подумав, але заразом щезли останки сумнівів, які міг мати щодо Юрка. Круль та пан Жолкевський, які в'язалися з турками проти козаків, не думали, щоби козаки мали також бавитися у "статистів" і торгувати совістю та вірою, як вони. Доки ворожнеча козаків до бісурманів була більша від ненависті до поляків, досі не було їх чого боятися.
– Рацію маєте, вашмость, – сказав секретар короля, – тільки, бачиш, козаки – се також королівське військо.
– Ну, коли так, то чому обмежуєте його numerum та не позволяєте мешкати на волості?
– Ба, се інша справа: що козак, то не шляхтич, а коли усі підуть у козаки, то хто буде хлопом? Вашмость як шляхтич напевно се вирозумієш. Козаків треба, concedo, але їх треба до війни, а не до самоволі. Хай козаки опонуються hostibus у війні, але bello perfecto хай вертають, відки прийшли. Се порядок споконвіку у Річі Посполитій признаний. І шляхтич іде на війну, а по війні сіє гречку. Quam at rex, то не мав би сього чинити лик або хам. Скажи, вашмость?
Юркові потемніло а очах.
– Так, рація! – відповів з усміхом, стискаючи кулаки. – Тільки, бачите, шляхтич вертає до свободи, а хлоп та лик – до панщини на нужди.
– Пфуй, мості панове! – загудів пан Коханський. – Найшли собі матерію: хамську шкіру. Ось краще розкажіть нам, що бачили у Криму!
Попили вина. Юрко став розказувати усе, чого його навчили Галіль та Івашко про готовість хана та очаківські приготовання, про флот Алія-паші та похід Іскандера-паші на польських ворохобників у Мультанах.
– Бідний пан Корецький! – зітхнув пан Коханський. – На дворі його батька був я колись пахолком. Багато тоді від нього "пляг на кобєрцу" та червінців назбирав. І він-то мене, за товариша у Мультани та Стамбул посилаючи, на посла найяснішої Річи Посполитої випрошував.
– Хіба пан гетьман не піде своїм в сукурс ? – спитав Юрко. – Прецінь він недалеко, бо на Поділлі стоїть з військом.
Пан Тарговський встав і, скриплячи чоботами, став бігати по кімнаті. Вкінці махнув рукою і сів.
– Сукурс? – засміявся. – Який сукурс, яке військо? Сімсот вояків? Якраз тільки, щоби ескортувати до дивану посла з вірнопідданчим поклоном ленника, ось як волоський або мультанський чи семигородський князь.
– Все-таки у гетьмана можуть бути козаки.
– Ні, козаків нема! Вони, бач, показують уже, що вони тільки тоді, коли їм подобається, слухають гетьманських ординансів. Одначе хоч би й були, то годі було би помагати Вишневецькому і Корецькому, бо, видко, турки обернули свою увагу та велику свою силу на нас, а се небезпечно.