Проте пасок чомусь дуже гойдається над рукою і впіймати його Трохимові вдається лише з третьої спроби.
Підтягуючись, він відчув, що під ним щось пружинить, щось нібито підкидає його, допомагаючи встати на ноги. Трохим озирнувся і з жахом усвідомив, що лежав, упираючись боком у стовбури трьох акаційок, які під вагою тіла геть полягли, але все ж таки втримали його над глибоким, метрів на шість-сім, урвищем, дно якого було всипане камінням. Побачивши це, Трохим заціпенів од страху. То ось чому солдат так наказував йому не рухатись!
Він дивився на сіру хмару і на птаха, що зависали над його пристановищем, він мріяв Південним полюсом і горами Антарктиди, не знаючи, що за кожним необережним рухом його чатує загибель. За кожним! Втім, що-що, а небезпеку він відчував досить гостро. Просто не міг збагнути, звідки вона виходить. Заціпеніння нарешті минулося. Намагаючись рухатись якомога обережніше, Трохим намотав пасок на кисть лівої руки, звівся на коліна і, тамуючи біль у голові та попереку, чіпляючись вільною рукою і ногами за все, що тільки могло трапитися на цьому крутому схилі, подерся вгору.
Тепер він уже не бачив ні урвища, ні солдата, що, впираючись ногами в кам'яний виступ, тягнув його до себе, тільки чув його голос: "От і добренько, от і добренько… Народився ти, хлопче, в сорочині…"
6
Потім вони сиділи на виступі, і солдат старанно огляда його голову – там було кілька невеличких ранок, але він сказав, що нічого страшного, — а тоді заходився лагідно, по-батьківському, витирати хусточкою загуслу кров на щоці. І Трохим бачив, як солдатові не хотілося йти від нього, коли хтось подав команду: "Друга рота, до мене, шикуйсь!"
Солдат подався наверх, а Трохим ще кілька хвилин сидів, дивлячись на зелено-жовту долину, що скидалася на величезний човен, закинутий страшним ураганом далеко в степ, і не вірив, що тут, на цьому схилі, когось там могла підстерігати смерть. Такого не могло бути, це неймовірно! Щоб тут, у цій красивій долині…
"А деревця ж, мабуть, посадив дід Акаційник, — із вдячністю подумав Трохим, підводячись і рушаючи слідом за солдатом. – Він і не знає, що врятував мені життя. Треба вернутися до старих і подякувати…"
Хлопчина піднявся ще кроків на тридцять угору, глянув ліворуч, туди, де мала починатися коротенька вуличка хутірця, і раптом побачив, що на місці хати Акаційника димлять руїни! Сусідня хата теж диміла, і біля неї метушилися хуторяни і солдати.
Ще не вірячи своїм очам, Трохим підійшов до путівця і відчув, що далі йти не може. Його пройняв жах. Невже обоє вони, дід Акаційник і баба Янка, загинули?! Невже їх більше нема?! А якби він не кинувся сюди, на схил, якби не відбіг подалі від хати?!
Неподалік, розтягнувшись у невеличкий цеп, ішли, розшукуючи вбитих і поранених, солдати. Край долини, одразу ж за хатою Акаційника, командир збирав свою другу роту, до якої побіг і Трохимів рятівник.
Парубійко бачив, як двоє санітарів підійшли до руїн кам'яної огорожі, підняли з-під неї пораненого чи, може, й убитого солдата і поклали на ноші.
Ледве переставляючи ноги, Трохим пішов їм навперейми.
— Скажіть, а господарі цієї хати живі?
— Де там живі, синку? – відповів один із літніх вусатих санітарів, схожих між собою, наче близнюки. – Разом із хатою… Родичі твої?
— Родичі, — несподівано для себе відповів Трохим.
"Близнюки"-санітари, можливо, вони й справді були братами, зупинилися і співчутливо глянули на нього.
— Не ходи туди, хлопче, — мовив той, другий, що досі мовчав. – Не треба тобі бачити цього. Поки що не треба, замалий ще…
Десь там, за хатою, росло посаджене ним і дідом Акаційником деревце. Але після цих слів санітара в Трохима не вистачило мужності підійти і поглянути, чи воно вціліло. Повернувся і швидко, як тільки міг, пішов геть, подалі від цієї страшної долини.
1982 рік.
Село Луги Чечельницького
району на Вінниччині – Одеса.