айшов у хату і, дивлячись на дружину, найперше спитав:
— Де діти?
Дружина саме рилася в скрині. Обернулась здивована, насторожена:
— А що?
— Та так... Нічого.
По голосу його, глухуватому, суворому, дружина одразу догадалась: щось трапилось. Щось важливе на рерці приніс. Допитуватись, одначе, не стала.
— Побігли до сусідів на гармошку,— сказала про дітей і, лишивши скриню відчиненою, взялась готувати на стіл.
Іван, скинувши кожушок, опустився край столу на ослін.
— А постояльці де?
— Теж там... Веселяться, аж хата ходором ходить. Поставивши вечерю, дружина знову повернулась до
скрині.
— Буде ж у нас лазарет, Іване.
. — Лазарет? — перепитав він, видно, думаючи щось своє.— Який лазарет?
— Вдовченко з ревкому прибігав, сказав, щоб хату готували... Так я оце на полотно дивлюсь. Як ти гадаєш, Іване: згодиться на бцнти?
Стоячи біля скрині, дружина розпустила через плече сувій домашнього сирового полотна.
— Збиралася дітям сорочки к великодню пошити, та де ще той Великдень? А їх треба ж буде чимось перев'язувати. Правда, грубе, шкарубке, але зате4 чисте...
У суворій задумі дивився Оленчук на полотно в руках дружини, з якою стільки літ ділив і горе, й радощі життя. Не знаєш ти ще, Харитино, кого будеш перев'язувати... Може, сповиєш у чисті свої полотна і самого хазяїна, порваного кулями, посіченого картеччю... А може, й зовсім зостанешся з дітьми на старість удовою...
— Та чого ти мовчиш, Іване? — підійшла до нього дружина.— Вчора мовчав і сьогодні сидиш, як туча! Що вони там поробили з тобою в штабі? Чого ти такий?
Іван мовби прокинувся, посміхнувся до якихось своїх думок.
— Ні, ні, не знає ще фон барон Оленчука,— заговорив, ніби сам до себе.— Думає, мабуть, що Оленчуко-ва спина — це йому грифельна дошка... увесь вік щоб по ній шомполами писати... А може, годі? — І додав, збадьорено потираючи руки: — Давай-но вечеряти, Харитино...
Він і не помітив, що куліш давно вже холонув перед ним на столі.
Блимав каганець. Вітер бринів у шибки. Тоскно співала в димарі осінь.
Тільки взявся за ложку, як з гуркотнявою відчинилися двері і цілим веселим юрмищем, разом з постояльцями, ввалилась до хати й малеча різного віку — своя і сусідська.
— Тату, а ми вірш знаємо! — підлетів до столу Мишко, середульший.— "Ми стали волі на сторожі, її не зрадимо ніде!"
— "Тремтіть, недобитки ворожі, Червона Армія іде"! — одним духом випалив десь з-поміж червоноар-мійців Кирилко, ще менший.
Сміялися постояльці, всміхалася й мати від печі, не зводячи щасливого погляду з хлопченят, що так і літали по хаті в своєму крилатому лахмітті.
Не встиг Оленчук ще й кількома словами перекинутись з постояльцями, як у вікно хтось гучно, настійливо постукав.
— Хто там? У хату заходь!
Забіг штабний посильний, жвавий хлопчина з карабіном на плечі.
— Пішли, батя! Ждуть вас!
Усі, примовкнувши, шанобливо й здивовано стежили за господарем.
Повагом піднявшись, Оленчук надів кожушок, натягнув шапку, взяв у кочергах костур.
Діти, відчувши якусь тривогу, обліпили його:
— Тату, куди ви?
Він поклав долоню на голову Найменшому.
— Не закудикуйте.
— Вас не можна питати?
— Не можна, діти.
З порога обернувся ще раз, зустрівся поглядом з дружиною. Вона, зрозумівши все, мовчки перехрестила його на дорогу.
Біля Сиваша уже стояла штурмова колона. Лопотів у темряві розгорнутий прапор. Вгорі темніли над головами бійців довгі, обкручені комишем, ще з дня заготовані віхи.
Було близько десятої вечора. Сиваш потонув у густому холодному тумані. Сікло в обличчя дощем чи крупою. Де-не-де в суцільній стіні штурмовиків, якій не видно було краю, жевріли вогники самокруток, раз у раз освітлюючи худі обличчя, підняті коміри, натягнуті на вуха шоломи.
— Товаришу комісар! — дзвінко доповів посильний.— Провідник прибув!
Десь з-під прапора назустріч Оленчукові шагонув високий мужчина, в шкірянці, в будьонівці.
— Здрастуйте, товаришу Оленчук... Бач, де довелося зустрітись. Не впізнаєте?
— А хто ж ви?
— Я Бронников Леонід, старший колони. Ви готові?
— Готовий.
Комісар обернувся до колони:
— Кидайте курити, товариші. Передати по колоні: рухатись без вогню, без шуму. Поправити на собі ножиці, гранати, щоб ніщо не стукало, не бряжчало... — І, звертаючись до Оленчука, скомандував йому: — Провідник, вперед!
Оленчук рушив уперед. Чув, як зовсім десь близько над ним лопотить на вітрі прапор. Чув, як раптом; десь ніби з-під землі, глухо й могутньо почав наростати знайомий урочистий мотив:
Это есть наш последний И решительный бо-ой...
З цим співом колона стала спускатися з берега на дно Сиваша.
XXXV
СКІЛЬКИ разів Леоніду Бронникову доводилось чути "Інтернаціонал", але зараз, коли його — в темряві, серед посвистів вітру,— вирушаючи на Сиваш, співала хрипкими простудженими голосами штурмова колона комуністів, пролетарський гімн зазвучав для Леоніда якось особливо проникливо, схвилював його, як ніколи в житті.
З ним, з "Інтернаціоналом"г з юних років зв'язав Леонід неспокійну долю свою. Від підпільної матроської групи на кораблі з нічними потаємними перешіптуваннями в кубрику; від зв'язків з хорлинськими портовиками, які врятують його від неминучої каторги, відправивши свого юного друга в далеке плавання, звідки він, очаківський хлопчина, біглий воєнний матрос Леонід Бойко, повернеться уже професіональним революціонером Леонідом Бронниковим; через службу кочегаром на іноземних суднах; через водяні страйки в фальцфейнівських степах; через революцію і фронти — до цього останнього вирішального штурму.
Ні, за таке життя соромно ніколи не буде...
Відгучав спів, і вже чути, як шумлять від ходи шинелі, як глухо шерхочуть у темряві тисячі ніг по вичавленому морозом морському дну.
— Тут і артилерія пройде,— каже хтось із передніх.— Твердо.
— Поки що твердо,— відгукується на голос провідник,— а далі захлюпає.
— Рибачили?'
— Риба тут не живе, товаришу. Сіль збирав. Ніщо не витримує, одна сіль тільки й родить. А вже як і вона не вродить та хліба не наміняєш, тоді зуби на полицю.
— Нелегко, видать, і вам тут шматок хліба діставався.
— Ой, нелегко, товаришу. А ви самі звідки будете?
— Я пітерський. Путіловець.
— З дому — давно?
— Третій рік не бачу сім'ї.
— Тепер уже скоро...
— Мусить бути скоро. Якнайшвидше мусить бути.— Оленчуків співрозмовник, нахиляючись на ходу, приглушено, застуджено кашляє.— Сьогодні листа одержав, товариші з заводу пишуть: "Сподіваємось на зиму тебе додому, товаришу Капітонов" (це прізвище моє Капітонов). На зиму... Тут, брат, догадуйся сам. Розруха, блокада, а коли до всього тягар ще однієї воєнної зими...
Ні, пора кінчати!
"Пора, пора!" — відгукується в душі й Леонідові. Це бажання, яким живе тут кожен у колоні, було найпал-кішим бажанням і його, Леоніда, бо знав, що за цим останнім боєм відкриється зовсім нове життя, вільно дихнеться людям, і для нього теж настане можливість зустрітись нарешті з дружиною та сином, щоб уже й не розлучатись... Кринички! Весняні, у вишневім цвіту Кринички — як вони далеко звідси, від цього осіннього, тривожного, чавкаючого під ногами Сиваша...
Усе меншими стають далекі вогні багать, розкладені на покинутім березі. То — маяки. Знає Бронников, що їх розіклала армія спеціально для них, для червоних своїх авангардів, щоб легше було їм цієї ночі орієнтуватись на Сиваші. Знає, що не одній строганівськга колоні світять у цю ніч маяки, запалено кострища і в сусідніх селах, бо, крім штурмової колони, що вийшла оце із Строганівки, зараз паралельно з нею нечутно рухаються в пітьмі Сиваша штурмовики інших червоних дивізій, і попереду в них, палицями промацуючи дно, ідуть такі ж, як і Оленчук, провідники з місцевих жителів. Майнули в пам'яті Леонідові трагічні картини херсонського відступу минулого літа, розтягувані колоністами залізниці, невдоволений гул та бродіння розбурханих повстанських натовпів... Чи міг думати тоді оцей Оленчук, трясучись непомітним обозним у відступаючім війську, що мине рік, і стане він уже провідником для залізних регулярних частин і першим піде з ними через Сиваш?
Ідучи попереду, Оленчук дедалі частіше зупиняється, щоб зорієнтуватись. Потім, мовби виправдовуючись, звертається до Бронникова:
— Вірите, товаришу комісар, ніколи ще так не боявся схибити, збитись у Сивашах, як оце зараз... Сам заблудишся, то сам і загинеш, а заблудишся з вами, коли тобі довірено таку силу вести, то не простять цього промаху ні діти, ні внуки, весь народ тебе прокляне.
Уже розтанули, зникли в тумані строганівські вог-нища-маяки, холодний морок огортає колону з усіх боків. Під ногами щодалі дужче чвакає, все дно вгинається, наче дихає під ногами Сиваш.
Третину шляху пройшли вони майже по твердому, і тільки тут ось починається те, через що Сиваш, власне, й названо Гнилим морем. Здається, вся земна кора тут ще нестійка, несформована, готова щомить проломитися, поглинути... Мулисте дно запружинило під ногами, з хлипом вгинаючись верхнім пластом у прогнилу підґрунтову порожнечу і знов підіймаючись. Дихає трясовина. Захлюпала мертва, ніколи не замерзаюча твань; густо затемніли по сірому дну чорні, як дьоготь, таємничі вирви чаклаків.
— Обережно! — кидає раз у раз Оленчук, петляючи поміж чаклаками і пробуючи палицею дно, і його "обережно!", глухо повторене іншими, передається далі по всій колоні.
Рухаються тепер значно повільніше, забираючи то вліво, то вправо. Ноги все частіше провалюються, в'язнуть до колін у густій холодній багнюці. Чвакає і чвакає важка твань. Кожен крок дається з трудом, коштує напруги всього тіла. Бронников уже чує, що в чоботях йому повно крижаної води, багнюки. Змуле-ні, потерті ноги нестерпно щемлять від соляної ропи. Штани, шинель — усе намокло на тобі, обважніло, липка соляна ропа повзе по тілу все вище, навіть чуб злипається на голові.
На холод, на мороз, від якого обмерзає, дубіє одяг, уже ніхто не зважа.
Бійці Порозстібалися, бредуть, обливаючись потом, важко, йадривно дихаючи. По двоє, по троє несуть на руках кулемети.
Через кожні сто кроків лишають віху. Все меншає віх у колоні, все більше стає їх на пройденім шляху. Віхи — це для тих, хто незабаром вирушить через Сиваш услід за ними, за висланими вперед бійцями штурмової колони, що складається з найвідбірніших, най-витриваліших, з гранатометників та різальників дроту, які мають бодай ціною власного життя прокласти проходи для головних сил. Б