Таким чином, нікому не можна було й знати, що там Шевченко пише і малює.
Гадаю я, що отоді Шевченко й написав оповідання "Наймичка" під впливом матерньої туги, яку він бачив на Агаті Омелянівні, коли та похоронила свого сина Дмитра. Принаймні він читав свою "Наймичку" Усковим "якось на святах або в самому кінці р. 1853, або з самого початку р. 1854", і казав при тій нагоді, що такого змісту є у його поема мовою українською, ще не друкована, і лишилась вона у когось на Україні.
Тямив очевидячки Усков, що в землянці можна писати залюбки, але малювати зовсім не зручно. Тямив він і те, як нудьгує Тарас через заборону малювати. Нудьга його була така велика, що навіть вона і нам стає страшною з самих тільки листів Шевченка. Найгірш заборона мордувала його через те, що він не знаходив задля неї жодного за собою приводу і не знаходив його цілком справедливо; бо приводу того, дійсно, ніхто б і не міг знайти, дійсно, його ні в чому не було, опріч непорозуміння царем Миколою в докладі графа Орлова слів: "изображал каррикатуры". Цар зрозу мів сі слова буквально, себто що — малював карикатури. "За що заборонили мені малювати, того не скаже і сам судія верховний, — голосить художник у своєму журналі 707. — Мені заборонили писати, а найгірше, і малювати.
706 З листа п. Ускової. Косарєв (Киев[ская] стар[ина]. — 1889. — Кн. III. — С. 573) каже: "здається", що дозвіл писати і малювати дано Шевченкові в червні р. 1852. Се очевидна помилка. Малювати ніколи йому не було дозволено, малював він, так сказати, "неофіціально"; а про дозвіл писати почав клопотатись не Маєвський, а Усков восени р. 1853.
707 Записки... — С. 19 — 20. [Запис від 19 червня 1857 р. — Кобзар. — Т. III]. /356/
І я пропадаю отут в казармі між солдатами; ні з ким слова промовити. Нудьга, нудьга така, що вона незабаром вжене мене в домовину. Не знаю, чи карався ще хто на світі так, як я тепер караюся, і не відаю за що", — читаємо в листі його до Бодянського 708. В другому листі до його він пише: "Заборонили мені малювати, а я за цілий свій вік не вивів ніже єдиної злочинної риси. Не давати чоловікові працюва ти коло тієї штуки, на яку він присвятив увесь свій вік, се найжахливіша кара"709. "Найгірш мучить мене, — пише Тарас до Артемовського, — те, що не дають мені малювати. А з якої причини? — не відаю. Тяжко! страх як тяжко!"710 — "Мучуся без олівця та без красок, — читаємо в другому листі його 15 червня р. 1853 до того ж Артемовського 711. — От де дійсно страшенна кара! Горе та й ще горе!"
Нам, що відгороджені від того часу муром більш ніж сорока літ, тяжко і боляче читати оті голосіння поетової душі, вилиті на мертвий папір, вже ж певна річ, що і Усковим не легко було чути тугу з живих вуст страдальника, і не можна було не обізватися спочуттям і бажанням запомогти. Усков приміркував, щоб Тарас прохав дозволу собі намалювати олійними красками запрестольний образ у Новопетровську церкву. Звісно — раз би начальство дало той дозвіл, так фактично і вся заборона малювати більш-менш зникла б Тарасові дали б яке-небудь поміщення під робітню, тут би можна було йому розташуватися зовсім по-малярськи, з усіма малярськими прирядами, малювати той образ довгий час, прикриваючи їм усякі інші роботи художника. Здавалося, що начальство оренбурзьке не відмовить дозволу на таке добре діло, як оздоба церкви добрим запрестольним образом.
708 Русск[ая]стар[ина]. — 1883. — Кн. IX. С. 641
709 Ibidem. — [С. 642].
710 Основа. — 1862. — Кн. VII. — [С. 10 — 11].
711 Ibidem. — [С. 12].
І от Шевченко урядовим шляхом висловив комендантові просьбу, дозволити йому власним коштом намалювати той образ. Комендант спитав найближчого начальника Тарасового капітана Косарєва. Сей відповів, що за увесь час перебування Шевченка в Новопетровському він не помітив за ним нічого лихого, і поводиться він взагалі дуже добре. Комендант 7/19 січня р. 1854 вдався до начальства в Оренбург. Минуло більш трьох місяців; жодної відповіді не було, нарешті прийшла вона і холодним північним /357/ вітром розвіяла Тарасову надію. Начальник штабу оренбурзького війська генерал-майор Фантон де Веррайон 16 квітня р. 1854 повідомив Ускова, що начальник війська не призволив згодитися на дозвіл "рядовому оренбургского линейного № 1 батальйону Тарасу Шевченку нарисовать запрестольный образ в церкви Новопетровского укрепления" 712.
Така відмова жорстоко вразила Тараса; він, як знати з листів його, називав її катастрофою; вона знов пригнобила йому дух; йому знов ввижається, що він ніколи вже не діжде поліпшення своєї долі. "Не тямлю вже, що й гадати, — пише Тарас до Залєського, — про моє уперте нещастя! Чи Львов (начальник батальйону), чи хто вищий спричинився тому". "Найгірша отрута нашого побуту морального — безнадійність, і оцю жорстоку отруту я вповні почуваю" 713. "Остання невдача так мене приголомшила, що я згубив всяку надію хоч на абияке поліпшення моєї долі гіркої після отакої катастрофи. Вона справді про мене катастрофа".
З оцієї відмови ми бачимо, що начальник оренбурзького війська добре тямив, чим найгірше можна допікати Шевченкові. Останні три місяці після того ще тяжко почував недозвіл і писав до Залєського: "Скорботно, невимовно скорботно! При таких невдачах і найбільший поет зречеться усякої надії на ліпшу долю, а мені, безталанному, і давно можна заплющити очі задля ліпшої будущини" 714.
712 Русск[ая] стар[ина]. — 1891. — [Кн. V]. — С. 440.
713 Киев[ская] стар[ина]. — 1883. — Кн. І. — С. 170.
714 Киев[ская] стар[ина]. — 1883. — Кн. II. — [С. 172].
Що саме спричинилося відмові дозволу намалювати образ — про те певної звістки нема: відаємо тільки про гутірку, що того часу кружала у форті. Гомоніли, що хтось з офіцерів, довідавшись, що Усков вдався про дозвіл в Оренбург, післав донос в Уральськ до батальйонного командира майора Львова. А Львов би то вельми образився за те, що Усков не спитав у його, минув його і вдався безпосередньо до Оренбурга, і від себе вже написав до Оренбурга, щоб не давали того дозволу. Таку гутірку підтримують і нарікання на Львова, вимовлені у наведеному вгорі листі Шевченка до Залєського. Хоча се все вельми подібно до правди, найпаче бюрократична образливість Львова, але всього сього не досить на те, щоб признати донос фактом. Може, в уральськім архіві і знайшлись би певні указки, щоб розв’язати се цікаве питання. Можна ще гадати й те, що оренбурзька військова /358/ адміністрація теж йняла віри, що Шевченко малював карикатури на царя, і не відважилася не тільки сама дати дозвіл малювати образ, а навіть боялася вдатися в Петербург про такий дозвіл, гадаючи, мабуть, що не личить їй турбувати царя згадкою про чоловіка, що "за добродійство" царське заплатив малюванням карикатур на свого "добродія". До того ж під ту саму пору не було в Оренбурзі ні Герна, ні Залєського, а інші Тарасові приятелі в Оренбурзі не відали про подання Ускова, а через те й не могли поклопотатися, як треба було.
XI
Великою втіхою Шевченкові під оту тяжку годину стали ласти приятелів його. Найпаче листування з Броніславом Залєським, присилка йому книжок приятелями, а більш за все приїзд — хоч на короткий час — з експедицією Бера молодого ученого українця Данилевського. Данилевський вельми сподобався Тарасові. "Така людина, як Данилевський, — писав він 9 жовтня р. 1854 715 до Залєського, — в вашій пустині може закрутити і не мою голову. Доки він тут був, я майже не розлучався з ним. Він своїм перебуванням нагадував мені, одинокому, минулі дні прекрасні. Я був з ним щасливий, тим-то й не писав довго до тебе". (Дійсно, бачимо, що більш як чотири місяці — з 6 червня до 9 жовтня — нема Тарасових листів ні до кого). "Ти, яко щирий друг, вибачиш мені, і серце твоє зрадіє з моїх коротких радощів. Данилевський тепер поїхав на якийсь час до устя Емби, а я користуюся з того і пишу до тебе. Але все те, що я бажав би написати до тебе про Н. Данилевського, не помістилося б і на 24 аркушах паперу. Тим-то скажу тільки, що він всіма сторонами людина прекрасна! От тільки шкода, що він людина учена, а то був би з його сущий поет". Коли потім восени експедиція покинула Новопетровськ, Шевченко знов вертається до згадок про Данилевського і знов пише про його до Залєського 716:
715 Киев[ская] стар[ина]. — 1883. — Кн. I. — С. 173.
716 Киев[ская] стар[ина]. — 1883. — Кн. III. — С. 611.
"Він, Данилевський, пробув тут два місяці. За сей час я найщиріш з ним сприятелився, нещодавно (лист писаний 8/20 листопада) поїхав він до Астрахані, а я, провівши його, трохи не здурів. Вперше на своїм віку я зазнаю такого почуття. Ніколи /359/ самітність не здавалася мені такою суворою, як тепер, і лист твій прийшов до мене так в пору, що я не тямлю, як і дякувати тобі за його. Прийнявши його, я почав приходити до пам’яті, почав думати. Правда, думи мої невеселі, а все ж таки думи. Кажеш ти, що ти призвичаївся до свого кутка, так думав і я, доки в моїй широкій тюрмі не показався чоловік розумний і благородний. Але ж показався на те тільки, щоб збентежити мою бідну дріманну душу".
З від’їздом Данилевського 717 тяжкий сум самітності серед натовпу "широкої тюрми" неминуче повинен був з більшою потужністю обгорнути душу поета, тим паче що від’їзд трапився тоді саме, коли і природа сприяла більш почувати той сум. Літом, опріч товариства Данилевського, у Тараса був город, був холодок під вербою, була землянка і альтанка; значить, був сякий-такий захисток, де можна було сховатися від казарми і від її товариства і сумування своє розважати писанням і малюванням; журбу свою можна було втопити хоч в оглядування неба і непривітної природи. Тепер і сього нічого не стало. Літо минуло; по степу заквилив-застогнав вітер холодний та звір голодний; на морі заревли-заголосили "заспані хвилі" і, б’ючись ребрами об скелю, розбудили приспаний влітку сум і журбу "забутої Богом і проклятої людьми пустині". Ожеледою холодною та снігом-піском падала на журливий форт, на сумну живу та повну людського жалю і скорбот могилу та німа туга-гризота, що стискає людям серце і німо, незримо ссе його, висисаючи не саму тільки кров, а тепло почуття, жвавість і бадьорість духа.
Стисла вона серце і Тарасові, загнавши його знов на цілий піврік до "смердячої казарми".
Можна, читаючи споминки про сей час Зарянка і Косарєва, гадати, що у Тараса було тоді товариство офіцерів.