Але не за це таврував Інгульський Тютюнника, а за ті іскорки правди, які спалахували майже на кожній сторінці. Так у житті не буває! Не буває, і квит!
Ну й тіпали ж нещасного Тютюнника в Кам'янці Бузькій, де він на той час учителював! Замалим з роботи не витурили. Бо чим глибше в провінцію, тим густіша реакція.
Та й мені на горіхи дісталося. Мені взагалі не везло з першими книжками: переїхав набагато пізніше до Києва, відредагував у "Радянському письменнику" книжечку нарисів Ан-тоненка-Давидовича — громи й блискавиці з самого цека.
Тож якось я зателефонував до Олени Федотівни, стали згадувати про львівське життя, і вона мені розповіла принагідно, як у неї зібралися львівські літератори, коли Тютюнникові присудили вже посмертно Шевченківську премію за роман "Вир". І хто перший звівся за тим застіллям, що його приготувала Олена Федотівна, хто найвище чарку підняв? Інгульський! З надривом, із сльозою в голосі став говорити про те, що він іще в першій книжечці "незабутнього нашого Гриця" вгледів великого письменника.
І от я сиджу в своєму кабінеті у Львові і, плюючись по-думки, перечитую заново рецензію Інгульського.
Аж тут заходить Одудько. Тиміш Романович. Редактор "Львовской правды". Підполковник у відставці: під час війни редагував фронтову газету. Красень, та ще й поет; було од чого мліти жіночим серцям...
— Над чим зажурились?
— Та от... Перечитую рецензію Інгульського. Ви тільки послухайте, що цей паразит написав!..
Одудько уважно мене вислухав, розділив моє обурення. Та ось його погляд упав на телефонний довідник, що лежав на столі, й очі його загорілися:
— Хочете, ми його зараз провчимо?
Узяв довідник, розкрив, став водити пальцем по сторінці, де були видрукувані номери домашніх телефонів. Підсунув до себе апарат, зняв рурку. Набрав номер.
— Пане, моє шанування! З вами говорять із бюро ритуальних послуг. Ви не могли б постукати в двері у квартирі (називає номер квартири)?.. Скажіть, що гроб для них готовий. Нехай передзвонять по номеру (називає службовий номер телефону Інгульського), запитають Інгульського... Так... Записали?.. Дякую, пане!
2 А. Дімаров
33
Кладе рурку, знову водить пальцем у довідникові. Зателефонував десь чи не в десяток квартир. Посидів ще трохи та й звівся:
— Піду гляну, що там робить Інгульський, Розповідали потім, що Інгульський розтрощив телефон:
жбурнув на підлогу.
Щоб більше не повертатись до цієї теми, принагідно розповім ще про один випадок, зв'язаний з тим же Одудьком.
Якось головний редактор "Жовтня" Юрій Мельничук зібрався летіти до Києва. Проводжав його Одудько. Посиділи добре в ресторані аеропорту і вже по-темному Тиміш Романович повернувся додому. Спати ще рано, робити нічого не хотілось, бо в голові гули веселі джмелики, то взяв і зателефонував Козланюкові. Петро Степанович саме тоді обіймав посаду голови облвиконкому: появилася мода — висувати на керівні посади представників місцевої інтелігенції. Який із Петра Степановича був голова, не знаю, розповідали тільки, що він часто свистів за величезним столом, де стояло більше десятка телефонів різного кольору: Петро Степанович мав звичку посвистувати.
— Петре, сталась біда!
— Яка ще в чорта біда?
— Ця п'яна свиня Мельничук не полетіла до Києва!
— Так упився?
— Ні, учепився в крило літака, яким мав летіти, та начисто й одпанахав.
— Я так і знав! — закричав уже Козланюк.— Вас хоч на люди не випускай!
Одразу ж зв'язався з першим секретарем обкому партії. Так і так, Мельничук напився п'яний і одламав крило в літака. Той спросоння не розібрався як слід, подзвонив уже в аеропорт:
— Що там у вас у біса робиться, що п'яні крила літакам одламують?
— Які крила?.. Яким літакам?..
— Дугласові, що мав летіти до Києва.
— Дугласові?.. Та йому і трактор крила не одірве, не те що людина!.. Дуглас давно полетів.
— А-а, мать-перемать у Козланюка!..
І вже не знизу доверху, а зверху донизу залунали дзвінки.
Хто вигадав?
Одудько!
Потягли Одудька за шкірку на килим...
Перебравшись до Львова, я ще застав стару когорту пи-
сьменників — сучасників Івана Франка: Карманський, Яцків, Лук'янович, професор Рудницький. Публіцистичну книгу Карманського "Крізь темряву" я й редагував. Це була людина, яка в свій час набула європейської освіти, вільно володіла кількома іноземними мовами. Взагалі серед місцевої інтелігенції тогочасної важко було знайти хоч одну людину, яка б не знала дві-три іноземні мови, крім латині та старогрецької. На відміну від нас, східняків, словесний запас яких обмежувався лишень "дер типі..." та "діфенстер"... Мені й досі серце щемить, коли дивлюся на численні томи Бальзака й Мопассана, Гюго й Діккенса, Стефана Цвейга і Томаса Манна, що стоять у моїй бібліотеці, перекладені вже на мову російську,— скільки я втратив, що не міг читати в оригіналі!
Карманський на той час важко хворів, і я вже до нього додому носив сторінки рукопису зі своїми зауваженнями. Він охоче розмовляв зі мною, тихий голос його лився вільно й невимушено: про Ватикан, де він навчався в колегіумі, про Рим і Флоренцію, про Відень, Берлін і Париж,— ця людина в свій час об'їздила всю Європу, ввібрала в себе все, що було найцікавішого і найціннішого, його можна було слухати годинами.
А ще в нього мене частували неймовірно смачними тістечками, що їх подавали до чаю.
Карманський допоміг мені дістати й заборонений восьмитомник Грушевського "Історія України-Руси", що його я дуже хотів придбати. Дав адресу чоловіка, який продавав восьмитомник, ще й написав до нього записку, бо він не продасть незнайомому: боїться. Цей восьмитомник і нині стоїть у моїй бібліотеці серед найдорожчих для мене книжок.
Іще мені дуже був симпатичний вісімдесятилітній Михайло Юрійович Яцків, що, незважаючи на свої літа, бігав по Львову, як живчик. Мав довгого веселого носа і нагадував птаха, який усе мав розвідати, в кожну шпаринку заглянути.
Якось я побачив його на Львівському центральному ринкові: торгував саме в цигана коня. Чому циганові збрело в голову продавати саме у Львові коня, сам Господь Бог, мабуть, не відав. Торгувалися, певно, давно, бо обоє встигли упріти, з цигана вже пара ішла, як із казана перегрітого,— ляскали щосили один одного в долоні, кричали на весь велелюдний майдан.
— Півтори тищі, ну?! Од серця свого одриваю! — тикав циган пальцем у коня, що стояв поруч похнюплений.
— Дав би, чоловіче і дві, так не маю!
Циган зривав, мабуть, уже вкотре, з голови картуза, жбурляв під ноги:
2*
35
— Тищу двісті! Бери! — і клав Яцківу до рук вуздечку.
— Дав би й півтори, так не маю! — одбивався од вуздечки Яцків.
Циган піднімав картуза, напинав відчайдушно на голову:
— Тищу!.. На, забирай... Ну!..
Яцків підступив до коня, погладив дугою вигнуту спину.
— Та що ти мацаєш?! Що мацаєш?! — закричав циган щосили. Рвонув на грудях і без того розхристану сорочку: — На, грабуй! Роздягай серед білого дня: дев'ятсот!
— Дев'ятсот? — перепитав, мов усе ще вагаючись, Яцків.— Дав би тобі, чоловіче, і тисячу, тільки ж куди я його одведу?
— Як куди? — здивувався циган.— У стайню.
— Так у мене ж тільки квартира. Та й та на п'ятому поверсі.
Сміх, регіт. Циган люто плюється. Шарпає щосили коня, веде його геть, а Яцків уже приглядається, з ким би ще отак поторгуватися.
Яцків завжди носив із собою плескату півлітрову карафку, виготовлену ще півстоліття тому у Відні. Карафка легко вміщалася в боковій кишені і так же легко виймалася. Загвинчувалася срібною чарчиною грамів на п'ятнадцять, не більше. В тій карафці спеціально очищений спирт, настояний на травах,— своєрідний еліксир життя, що його раз по раз вживав Яцків протягом дня. У свої вісімдесят літ збігав на четвертий поверх, де було видавництво,— молодий, не вженешся. Вільде якось сказала про нього, що Яцків ще парубок — куди вам до нього! Ходила чутка, що Яцків не розлучався з тією карафкою з часів Франца-Йосифа.
Замолоду він писав прекрасні новели, що не поступалися Стефаниковим, ним цікавився Франко, пророкував велике майбутнє. Але отой живчик, який іще з пелюшок був у Яц-кові, не давав йому і хвилини на місці посидіти, і поки протягом дня він не оббігає всіх знайомих і незнайомих, поки не загляне до кожної кав'ярні, де подавалася не лише кава, а й львівське уславлене пиво до варених раків і коньячок та горілка до хляків,— не сяде до письмового столу. Та отак і розтринькав свій великий талант.
Він знав Львів, як свої п'ять пальців, міг годинами розповідати про найцікавіші будинки, про колишніх власників їхніх аж до десятого коліна. Якось на загальних зборах письменників, присвячених поліпшенню ідеологічної роботи (у президії сидів сам секретар обкому по пропаганді), Яцків вийшов на трибуну і сказав:
— В отому будинкові, що на Маршалковій, за тамтої
Польщі був найбільший бордель. А тепера тама будинок партійної освіти.
Вимовив дві оці фрази та й зійшов з трибуни.
— То ви ще маєте щось сказати?! — рятуючи становище, гукнув йому вслід Козланюк.
— А ніц більше сказати не можу!
З ранніми творами Яцківа, що їх хвалив Іван Франко, я, на жаль, не міг познайомитися. У довідникові "Письменники Радянської України", виданому в тисяча дев'ятсот сімдесятому році, про Яцківа сказано буквально таке: "В час першої світової війни служив у австрійській армії. В 1921 році був у Львові редактором націоналістичної газети "Рідний край", виявляючи і в творах своїх націоналістичні тенденції". Тоді ж його ранні твори були вилучені з бібліотек та книгосховищ і знищені.
Денис Якович Лук'янович був повним антиподом Яцкі-ву. Ходив поважно, носив випещену бороду так, наче позичив її у апостола і боявся загубити. Весь час був заклопотаний власним здоров'ям.
На всіх наших зборах ревниво стежив за тим, щоб його обрали до президії. Коли забували, ображався і демонстративно виходив із зали. Врешті-решт привчив нас до того, що ми, як по команді, кричали:
— Лук'яновича!
Зводився, на всі боки розкланювався і, не чекаючи голосування, простував до президії.
У президії сідав не деінде, а поруч з головуючим. І коли наставав час обідати або вечеряти, діставав із валізи величезну серветку, розстилав на столі. Ставив термос, шклянку, виймав акуратно загорнені карафки, варені яйця і сіль. І їв зосереджено: видно було, що зараз для нього нічого не існувало, окрім їжі.