Гарем завжди лишався осторонь усіх державних подій, але так могло видаватися лиш невтаємниченим. Роксолана вельми добре відала, що означає смерть шейх-уль-іслама Зембіллі. Завалився стовп, хоч і трухлявий, але ж такий зовні міцний, що ніхто б не наважився занесли на нього руку, а тепер завалиться з ним усе ненависне і вороже їй. Поки назве султан нового великого муфтія, поки призвичаїться той, поки обросте прихильниками, вона матиме волю, якої досі не мала й не могла мати. А найголовніше ж: не матиме давньої сили ненависна валіде, яка у всьому спиралася на оборонця шаріату, лякаючи ним свого владчого сина.
Та валіде, ніби вичуваючи торжество в душі Роксолани, незвана з'явилася несподівано в її покої, стурбовано питала про здоров'я, так що навіть змогла розчулити молоду султаншу, й та стала частувати султанську матір і .навзаєм питати про ЇЇ здоров'я, але доброзичливості їм вистачило ненадовго, бо валіде, бгаючи свої чорні губи, повела, мову про інше.
— До мене дійшли (чутки, що ти 'вимагаєш у султана роздати всіх одалісок з гарему? Чи то правда?
— А коли правда, то що? — шорстко спитала Роксолана.— Хіба не записано в пророка: "Ніколи не досягнете ви благочестя, поки не будете витрачати те, що любите"?
— Ти, може, хотіла б закрити гарем? Такого ще ніколи ре бувало. Я не допущу ганьби падишаха.
— Чому ж допустили власне зганьблення, .коли султан Селім занедбав своїх жон і знаходив утіху з юнаками?
— Ти! Як смієш? Гяурка!
— Я султанша і така сама мусульманка, як і ви, моя валіде.
— Я виховувала свого великого сива.
— А ви впевнені, що він — ваш син?
Султанська мати вхопилася за груди. Такого ще їй не наважувався казати ніхто. Мала серце чи ні, але вхопилася саме за те місце, де воно б'ється у всіх людей. Роксолана (покликала на поміч. Прибігли євнухи, гаремний лікар. Валіде була бліда, як смерть, не могла .вхопити віддиху, безпорадно ворушила пальцями, ніби хотіла впіймати, затримати життя, що вислизало, відлітало від неї. Врешті прийшла до тями, євнухи поклали її на парчеві ноші, обережно понесли до її покоїв. Роксолана спокійно сиділа, взявши на руки малого Баязида, не провела валіде навіть поглядом, не бачила, якою ненавистю блискали очі султанської матері, як здригалися її чорні губи, ніби п'явки або змії. Хай! Не лякалася тепер нікого. Ще недавно була —беззахисна і безпорадна. Тоді єдиною своєю зброєю мала своє тіло, ще не знаючи його сили і не вірячи в нього, бо то ж тіло стало причиною її неволі, її прокляттям і нещастям. Згодом стало вибавленням, знаряддям свободи, зброєю. Тепер її зброєю буде султан. Виставлятиме його перед усіма. Захищатиметься ним і нападатиме теж ним. Ця мудрість відкрилася їй у 'тяжкі дні самотності й недуги, в хвилини, коли вже здавалося, що вмирає. Ожила, щоб боротися й перемагати. Всіх!
КУЧУК
Стамбул поставав у всій своїй обідраній,
брудній, пересиченій диким життям красі. Тілесні корчі вулиць. Голуби коло мечетей. Неробство й сновигання тисяч людей. Гуляння замість сміху й плачу. Гуляння від голоду. Від розпачу. Від самотності. Найспесивіша й найзамурзаніша юрба жебраків, яка будь-коли ходила по землі. Шаріат дозволяв жебрати старим, бідним, сліпим, паралічним. Каді Стамбула призначав головного поводиря жебраків — башбея, який видавав посвідчення на право збирати милостиню. Дозволялося жебрати в базарні дні — понеділок і четвер. Ходили по вулицях і площах із знаменами, ніби і воїни. До них приєднувалися бідні софти—хто там розбере, де і жебраки, а де мусульманські учні Їсти хочуть усі. Немає ненажерливішої істоти на землі, ніж людина, а Стамбул — найненажерливіша з столиць світу. Так велося ще від грецьких імператорів, недарма ж Фатіх уже й після завоювання Константинополя ,цілих три роки не наважувався переносити туди столицю з Едірне. Султан Селім, який провів усе своє царювання в походах, не вельми переймався Стамбулом, не дбав про столицю, встановлені (Ще за Фатіха норми постачання Стамбула не змінювалися, а тим .часом місто росло, кількість нероб побільшувалася щодня, зажерливості столиці не було ні впину, ні меж, і, коли Сулеймаи після походів на Белград і Родос на кілька років засів у своїх палацах, він вжахнувся від Стамбула, який постав перед ним велетенським, вічно роззявленим ротом, бездонною горлянкою, невситимим шлунком. Столиця зжирала все надбане провінціями в один день, ковтала одним ковтком і знов була голодна, невдоволена, це була якась прірва, готова поглинути цілий світ, "ненаситний молох, який вимагав принесення йому в жертву всього живого, жертя й питва, одягу й молитов, дров і ходи, посуду й прянощів, зброї й квітів, солодощів і солі, мудрості й вогню, мечетей і базарів, коней і кішок, рабів і розбійників, суддів і підмітальників вулиць. Вдень і вночі з усіх усюд везено до Стамбула сушею й морем хліб і м'ясо, рис, мед, олію — для страв і для освітлення, сир, садовину й городину, прянощі, фарби, хутра, оздоби. З Румелії й Анатолії йшли безконечні отари овець, з Волощини й Молдавії воли, з Криму коні, продовольство прибувало до пристаней Текфурдаг, Геліболу, Гюмюль-дюйне, Ун-капани. Коли великим візиром став Ібрагім, вій, за порадою Скендер-челебії, встановив по всій імперії жорстокий облік усього живого, всього, що виросло й могло вирости, провінціям, санджакам і найменшим казам встановлювалася кількість баранів, які мали бути вигодувані. Стамбул мав знати про кожну дійну вівцю в найвіддаленіших закутках величезної держави, точно вказувалися строки поставок м'яса для столиці і навіть породи овець. Отари мали прибувати до Стамбула не пізніше дня Касіма з Румелії й Анатолії, бейлербею Діярбекіру велено було постачати туркменських баранів з Зулькадарли для султанського палацу, встановлено було ціни на овець: та, що котилася один раз — 20 акча, двічі — 25, тричі — 28 акча. Стамбульський кадій через призначених ним наглядачів за ринками — мухтесібів стежив, щоб не порушувано встановлених цін і порядку торгівлі. Чужоземні купці мали право продавати тільки оптом, в торговельних рядах стояли купці стамбульські. Призначені кадієм еміни стежили, щоб найперше закуповувалося все для султанських палаців, потім для двору великого візира, членів дивану, великого муфтія, дефтердара, для яничарів і челяді, лише тоді дозволялася вільна торгівля. З відома кадія мухтесіби встановлювали ціни на хліб, м'ясо, городину і садовину, на ячмінь і пашу для коней. Городина й садовина мали бути свіжі, коні — підковані. Товари якісні. Терези справні. Аршини не вкорочені. Мухтесіб ходив по ринку, служки несли за ним фалаку — схожу на смичок товсту палицю з міцною вірьовкою — символ влади й покарань. Спровиненого купця негайно карано. Служки мухтесіба скручували йому ноги фалакою і давали тридцять дев'ять ударів по п'ятах. Мухтесіб міг проколоти мочку вуха порушникові законів торгівлі, розідрати ніздрю, відрізати вухо. Двічі на рік стамбульські базари об'їздив, переодягнувшись, великий візир, щоб простежити за тим, як несуть службу мухтесіби.
У своїй безмежній захланності Стамбул султанський замахнувся на освячений тисячоліттями звичай і привілей Сходу — на вільну торгівлю, на вільні зиски, на вільних і незалежних купців. Звиклі до загарбництва й грабувань, тут не покладалися на випадок, не сподівалися на каравани з товарами й продовольством, вірили тільки в примус, жорстокість і насильство. Купці-джелаби, звільнені від податків, мали поставляти овець і худобу для Стамбула, здаючи скот примусово по низьких цінах. На всіх джелабів заведено було списки-ірсалі, і вже ні сховатися, ні втекти, бо ж однаково наздоженуть, знайдуть і на тому світі, примусять. Джелаби, пригнавши скот у столицю, віддавши майже задарма все, належне для палацу султана, для шах-заде, візирів, бейлербеїв, казиаскерів, капіджіїв, нішанджіїв, дефтердарів, реїсів і емінів, за встановленими цінами продавали рештки м'ясникам-касабам. Касаби так само мали збитки, але що були вони вже стамбульцями, а для столичного жителя не можна було допускати ущербку, то їхні збитки покривалися за рахунок примусових поборів з ремісницьких цехів.
Все було примусове: примусові поставки, примусові торговці, примусові ціни. Хоч як пильнували султанські чиновники, але дорога була далека, губилися в ній цілі отари овець, табуни худоби, з кожних 'сорока отар, призначених для Стамбула, коли й доходило до столиці десять — п'ятнадцять, то й добре, решта десь пропадала по дорозі, розпродувалася, розкрадалася, і лисці великого візира те й знали що записували: не прийшло двадцять тисяч баранів, не прийшло сорок тисяч, шістдесят тисяч. З Стамбула під страхом найтяжчих покарань заборонено було вивозити будь-яке продовольство: худобу, хліб, борошно, олію, навіть сіль і квіти. Бо й квіти провінція теж зобов'язана була постачати для султанських і візирських палаців: п'ятдесят тисяч голубих гіацинтів з Мараги, півмільйона гіацинтів з Азаха, чотириста кантар троянд червоних і триста кантар особливих з Едірне. Продовольство й товари перехоплювалися ще за Стамбулом, притримувалися, щоб підняти ціни, не допускалися в столицю, коли ж потрапляли в Стамбул, то й тут переполовинювалися, щоб тайкома перепродувати, вивозити за мури столиці, щоб зідрати там потрійну ціну. Спекулювали придворні, султанські повари й чашнігіри, слуги й воїни, писці і яничари, візири і сам великий візир, який, загрібаючи неймовірні прибутки, не гребував і дріб'язком, гаразд відаючи, що багатство починається з маленької акча. Не помагали суворі султанські фірмани, показові покарання, вночі на баржах і барках через Босфор переправлялося десятки тисяч овець до найближчого порту на Мармарі — Муданьї, а звідти викрадені з Стамбула отари або ж мандрували до обшарпаних, голодних провінцій, або ж поверталися назад до столиці, де казна знов викладала за них гроші, щоб вони знов тайкома були переправлені па азіатський берег і ще раз були перепродані.
Навести лад у цьому безладді неспроможна була ніяка влада. Весь Стамбул розділено було на квартали, кожен з них на ніч відгороджувався від іншого брамою — махалі-капу, щоб кожен квартал відповідав за власні злодійства, але не помагали й махалі-капу, ніякі замки й засуви неспроможні були стримати сили мовчазної-івсемогутньої —золота.