Тепер ви не просто людина, а Людина з каліграфічним почерком… Тепер ви… Ну, не міністр, але якщо розібратися, то й міністри від вас залежатимуть, запобігатимуть перед вами! Чуєте? Ах, ви тільки вдаєте, що тепер рідко кого чуєте? Похвально, похвально! Талант всюди талант! Час виробляти позу! — закінчив він, повертаючись до дзеркала спиною, але з такою витонченою вишуканістю, яка властива тільки стовідсотковим аристократам.
Вийшов у коридор. У коридорі пахло кондитерськими виробами, ваніллю й здобними булочками бабусі Джегужевської. Хотілося повернутися у дитинство, до оксамитового берега річки Сниводи, до пінистих водоспадів коло греблі колгоспного ставу і парного молока з окрайцем житнього хліба, випеченого на черені…
Зайшов на кухню. Захотілось яблук і кави. Яблука Сідалковський мив пахучим туалетним милом "Троянда" і весь час сам собі дивувався: "Звідки це в тебе? Виріс же на вапнярських зелепухах, витертій об штани моркві з тітчиного городу. Мабуть, тому зуби такі рівні й міцні?" І сам собі відповідав, наслідуючи позу Ховрашкевича, а голос Хлівнюка: "Ностальгія! Так сказать, ностальгія крові! Клич предків! Гени дають про себе знати у будь-якому коліні…"
— Які гени? — кивнув до нього головою двійник, розглядаючи його з буфетного скла. — Які гени?
— Аристократичні гени, шановний! — цього разу він відповів голосом Карла Івановича Бубона. — Аристократичні!
Сідалковський надкусив яблуко й глянув на свою дитячу фотокартку, що висіла біля кухонного буфета. Він милувався сам собою, як людина, котрій подарували новенький автомобіль, куплений на збереження тещі, а тоді несподівано приїхали і забрали. Він дивився на себе у ренесансовому віці, як казав сам Сідалковський, і думав словами Ковбика: "Воно настільки гарненьке, що хоч бери це фото й негайно надсилай на дитячу виставку".
— А якщо в тебе синок такий? — запитало відображення з буфетного скла.
— Ну-ну! — застеріг він голосом Стратона Стратоновича й зиркнув на годинник. — Ще сім годин… І ти, Сідалковський, або у фіналі, або… Як каже Хлівнюк — "аут-аут".
Перевів погляд знов на свій дитячий знімок, що його зробив приїжджий фотограф на базарі у Вапнярці і через кілька хвилин уже вручив матері. Без виписки, без квитанції, без чекання й нервів. І непогано вийшла. Хоч і п'ятихвилинка.
— Як син! — не стрималося буфетне відображення.
Сідалковський зморщився, хоч знав, що це погано кінчається для таких зразкових облич, копії яких завжди просять рекламні журнали на останню сторінку, де демонструють уже нікому не потрібні краватки чи костюми післявоєнного періоду, або вивішують у вітринах перукарень та фотосалонах великих міст. Репліка буфетного відображення неприємно штрикнула його, немов голка без новокаїну у незахищені ясна.
Залишив надкушене яблуко і, скривившись, попрямував у кімнату. Робити було нічого, почувався ніби в аеропорту, в залі для транзитних пасажирів. Узявся був за книжку, але тільки розгорнув її, як звідти випала записка Айстри.
— Айстро! Люба Айстро! — тужно проказав уголос. — Де ти? Невже знову втекла з якоюсь творчою знаменитістю на острів Шпіцберген?
Сідалковський любив, як казав він, європейські, наче з імпортних журналів, великі жіночі груди. Хоч самих жіночок любив маленьких.
— Формених, — називав він їх. — 3 красиво підголубленими очима і стрункими, як відшліфовані на верстаку, бронзовими ніжками.
Таким багатим поєднанням могла похвалитися тільки Айстра, його кохана "Школярочка", що віддавала перевагу чоловікам, пов'язаним з мистецтвом: музикам, поетам, малярам, артистам. Сідалковський також вважав себе артистом, а "Фіндіпош" — великим театром життя, але боявся признатися в цьому Айстрі. Її незрозуміле захоплення страшенно ображало Євграфа, і від того, як йому здавалося, він ще більше любив свою маленьку "Школярочку", яка майже ніколи не належала йому. Вона й зараз до нього часто приходила, але здебільшого уві сні, та й то не сама, а з якимось бороданем невизначеного віку й професії. Інколи йому випадало рідкісне щастя побути з Айстрою наодинці. Але тільки він починав до неї залицятися, як помічав, що просто грається з маленькою гарною лялькою, схожою на Айстру. Сідалковський тієї ж миті прокидався…
— Слухай, чи не багато у тебе захоплень? — запитав він сам себе.
— Забагато, — чесно признався він. — Але що я можу зробити? Дівчата — як квіти: усі різні, і кожна гарна по-своєму.
— У тебе ні найменшого натяку на скромність, — зауважив двійник, якого Сідалковський помітив у дзеркалі.
— На скромність? А що таке скромність? Скромність — це маска, що приховує правду, — мовив Сідалковський. — А я перед тобою, як ти знаєш, сама правда!
Останнє слово викликало у нього неприємні асоціації, пов'язані з судом. Сьогодні ж суд. Через сім годин — суд!
— Повторний суд над тобою, Сідалковський! Тільки тепер уже не районний, а міський. А це значить, що там сидітиме новий суддя, нові народні засідателі. Лише адвокати, позивачі й відповідач ті ж самі. А контраргументів у тебе, Сідалковський, майже не додалося. Віддав адвокатові довідку про те, що коли І я купувала тобі меблі на свою кредитну довідку, Ковбик справді перебував у Парижі. Але ж печатка його перебувала у Бубона Карла Івановича, і ти це чудово знаєш…
Продзеленчав дзвінок.
— Нарешті! — вигукнув Сідалковський і кинувся до дверей. — Радий вас бачити, Євмене Миколайовичу, живим, здоровим і без супроводу товаришів у синіх кашкетах з червоною кайомочкою на околиші…
— Ти все ще смієшся, доктор? Побачу, як ти сміятимешся після повторного суду, — Грак, не простягаючи руки, десь із-під ліктя подав саму лише долоню Сідалковському і поглянув на рамочку, що красувалася поруч із дзеркалом.
Це була "пам'ятка Сідалковського", написана ним самим. Грак сів під нею, витягнув записника й почав переписувати, тільки, звичайно, не таким гарним почерком.
Євграф посміхнувся:
— Якщо можете, не пишіть! А коли не можете, то переписуйте, а я тим часом каву подам. Вам яку, Грак? По-європейськи, по-турецьки, по-вапнярськи чи як у сегеакадемїі — розчинну з цукром?
Грак скинув з голови свою величезну кепку, яка ніби свідчила: "Весна на носі!" —і взявся за письмо:
а) Піднявшись з постелі, ніколи не ходіть перед жінкою у сподніх. Навіть тоді, коли вони французького походження;
б) жінка повинна постійно бачити вас тільки з кращого боку…
— Мабуть, у профіль, — подумав про себе Грак і написав далі:
…акуратним, виголеним, свіжим і трішки духмяним, як пролісок з-під снігу;
в) у постелі ніколи не говоріть з жінкою про гроші, політику, автомобіль, запчастини до нього, а також не розв'язуйте фінансово-господарських справ;
г) не показуйте перед жінкою своєї дурної вдачі, намагайтесь бути завжди веселим, життєрадісним, ніжним і, звичайно, розумним.
Після останнього слова Грак поморщився. Трохи подумав і закреслив, після "ніжним" дописав: "Це люблять усі жінки й кішечки".
д) Ніколи не порівнюйте свою жінку з іншою, пам'ятайте: та, що з вами, — найкраща.
— На даному етапі,— прокоментував Грак.
е) Не дивіться на жінку як на власну автомашину — вона може належати й ще комусь;
є) не питайте, де вона була вчора, якщо зараз вона поруч із вами, — перше їй може не сподобатися;
ж) не влаштовуйте їй сцен ревнощів. Ревнощі — ваша слабкість. Не вдавайте із себе Ромео навіть тоді, коли ви точно знаєте, що й вона не Джульєтта…
Наблизився Сідалковський з красивою чорно-червоною тацею, якоюсь пузатою пляшкою, двома чашками паруючої кави й кількома бутербродами з сухої ковбаси і голландського сиру. Він поставив усе те на журнальний столик і заглянув до Грака у записник.
— Такі слова про жінок — і таким ветеринарним почерком писати? Фу! Грак, з вас ніколи не буде аристократа. Навіть якщо раптом у вашій душі завиють від сорому далекі предки!..
Грак мовчки дописував пам'ятку.
— Пахне кавою, Євмене Миколайовичу. До того ж гарячою!
— А таки гарячою. От як припечуть тобі сьогодні на міському суді не тільки батьківство, а ще й аліменти… От тоді ти скажеш, що запахло гарячою кавою…
— Цілуйте ложку, Грак, і не каркайте. Ви краще скажіть, як там ваш тесть, а мій друг — Філарет Карлович? Давно ми з ним не розмовляли на ресторанні теми. — Сідалковський налив у маленькі чарочки болгарського коньяку з французької пляшки і цокнувся: — За вашу перемогу, Грак!
— Щоб нас чужі жінки не цуралися! — перехопив Грак тост Понюхна.
— Воно вам треба, Євмене Миколайовичу? Жінки ще нікого до добра не довели. Тільки до суду… І каси, з якої беруть, але кладуть не до вашої кишені.
— Я мрію про таку жінку, яка ніколи не питала б про гроші й завжди посміхалася…
— Ви багато хочете, Грак! Поки що пийте каву і мрійте. Мріяти вам тут ніхто не заважатиме… Язичка так глибоко не закладайте в рот, можете ненароком і свій проковтнути… Скільки вас можна вчити?.. Надкушуйте маленькими шматочками і, не поспішаючи, розповідайте. У нас до чергового засідання ще море часу…
— Щось ти веселий сьогодні…
— А що робити, Євмене Миколайвичу, двічі одну й ту ж трагедію не переживають. Але на запитання, поставлене вам двічі, можна хоч раз відповісти: як там Філарет Карлович?
— А що йому? Пенсія генеральська. Лежить цілий день на канапі, дивиться на онука і чекає того дня, коли онук підросте й вижене мене з дому. А мій малий чіплятиме йому до мундира ордени й медалі. Поки що це він щовечора робить сам. Одягає, мундир, ордени кладе на столі, тоді, як оце ти, підходить до дзеркала, чіпляє спочатку медаль, козирне, тоді — орден і знов козирне… І так, поки всіх не понавішує…
— Нічого не зробите, Євмене Миколайовичу, у Філарета Карловича не було дитинства. А що він робить уночі, якщо вдень спить?
— Звечора ставить мишоловки і цілу ніч ловить ними мишей, а вранці годує ними Досифея. А після цього з моєї тарілочки ще й дає котові молочком запивати…
— А у вас що, всього одна тарілочка?
— У нас у домі порядок. Чудловський так завів. У кожного своя ложка, виделка, миска, ніж. Тільки у мене тарілочка одна на двох з Досифеєм. Коли я дивлюсь, як він з моєї тарілочки дає коту молоко, я йому кажу: "Або я, або Досифей".
— А він вам що?
— А він каже: "А я про цей день тільки мрію". Отаке життя зачухи…
— А що ваша Офелія-Зося?
— Залишу я її. Ось тільки дядя Філя знайде потрібну кандидатуру…
— Грак, — перебив його Сідалковський, — не примушуйте мене вдаватися до різких слів.