У Харкові. Та прочитайте вже їм і про це.
Студент Тищенко відшукав у газеті ту, щойно читану вже у конторі, телеграму спецкора газети з Харкова, і став читати вголос.
Йшлося в тій телеграмі про закінчення роботи Першого Всеукраїнського з'їзду Рад робітничих та солдатських депутатів та про утворення уряду. "Української Народної Республіки". Хоч як паплюжив спецкор "Боротьби" у своїй телеграмі і самий з'їзд, і новоутворений уряд, факти лишалися фактами: від учора на Україні є робітничо-селянський уряд. І діє вже. У телеграмі згадувалося про маніфест, з яким Радянський уряд звернувся до українського народу, а також про вітальну телеграму з більшовицького Петрограда, підписану Леніним. Цей факт особливо бентежив і до сказу доводив спецкора й саму редакцію газети. Тим-то в коментарі своєму яких тільки брехень та наклепів не зводили вони на більшовиків. Та Артем уже не чув, бо й не слухав цієї набридлої есерівської демагогії. В уяві своїй він був у цю хвилину в преславному віднині місті Харкові, столиці України. І через те, що був насправді там всього лише тиждень тому, так яскраво ввижалися йому шумливі людні вулиці в святковому буянні... Кинувся із задуми, лише почувши запитання, адресоване явно йому:
— Так що ж, гостю з Харкова, скажете на все це? — Студент Тищенко зробив паузу і додав глузливо: — Єдиний представник від правлячої партії на цьому форумі?
Артем сковзнув по ньому поглядом і перевів очі на пана та управителя, що сиділи поряд на лаві і в цю мить пильно дивились на нього з прихованою зненавистю і передчасною зловтіхою. І подумалось: чи не заради цієї хвилини — його, Артемової, як їм, мабуть, здавалося, розгубленості, було затіяне оце читання? "Ну що ж, гаразд. Приймаю виклик. Тільки на пренія не розраховуйте. Минулось!" Нічого не відповівши студентові, він, радо усміхнений, обвів очима товаришів, які теж мовчки й напружено дивились на нього, чекаючи на відповідь. На Терешкові Рахубі затримавсь поглядом. А тоді сказав:
— Воно, братця, таку величну подію і не так би годилось відзначити...
— Не останній день живемо,— хтось сказав з гурту.— Ще буде час.
— Це вірнб: буде ще час — і гідно відзначимо оце наше різдво, народження робітничо-селянської влади на Україні! А зараз, коли вже ця радісна звістка застала нас за вечерею, не буде великим гріхом...
Терешко вже дістав з-під лави пляшку, передав дідові Свиридові. Де не взявся й кухлик.
— Тільки ви, діду, не дуже переливайте,— застеріг котрийсь.— Щоб усім хоч потроху.
— Еге ж, повчи, повчи.— Дід Свирид налив у кухлик, оглянув товариство і проказав поважно: — Ну, дай же боже, щоб усе було гоже у нашій новій жизні. І многая літа бідняцькій власті нашій!
— Пийте на здоров'я!
Другий кухлик дід Свирид підніс Артемові, що сидів поруч. І пішов кухлик по кругу за столом. Навіть дівчата не одмовились — пригубили. Але якраз на дівчатах — тільки-но взяла Горпина кухлик, ще не встигла пригубити, як з лави пан Погорєлов сказав не дуже голосно, але в тиші, що нагло запала, запитання прозвучало досить виразно:
— Чи я прослухав,— звертаючись до уповноваженого Тищенка,— чи ви пропустили, не зачитали: яка ж норма на наймитську душу житньої муки у вигляді ханжі чи самогону?
В напруженій тиші Тищенко охоче відповів підкреслено серйозним тоном:
— Ця норма, пане генерал, відома давно: доки в кишені є. Як у тій щсні: "Всі кишені вивертає, аж там грошей вже й чортмає" **
— А є в нас і інша пісня,— скипівши, насилу стримуючи себе, сказав із-за столу на весь голос Артем.— Микито! Чи не згадаєш часом? Пий, пий, Горпино. Не звертай уваги.
Микита сидів під стіною навпочіпки,— повагом звівся на ноги. Випроставсь. Потім розкинув руки — одну Дмитрові на плече, другу — Омелькові, набрав повітря повні легені. І раптом несильний, але чистий, як лісовий струмок, тенор розітнув тишу:
~" 126
Ои наступила та чорна хмара, Став дощ накрапать,—
приєднали до нього свої голоси Дмитро й Омелько. І затим дружний хор чоловічих та жіночих голосів підхопив пісню — аж язичок полум'я забився у каганці під сволоком і на стінах загойдалися тіні:
Ой там зібралась бідна голота До корчми гулять.
У першу хвилину пан Погорелов, великий аматор вокального мистецтва, нічого, крім естетичної насолоди, не відчував. Дарма що це був не професіональний хор, співали-таки гарно. Як видно, немало вечорів, навіть під час роботи, коротали в гуртовій пісні. А два-три голоси, серед інших, просто чарували своєю красою. Та ще й оця дивна подібність між подіями в пісні та тим, що відбувалось у хаті. Досить було трошки уяви, і для Погорєлова тиха вечеря стала вже бучною гульнею. Йому навіть власна людська на цей час здавалась старою корчмою. "Ще б тільки жида-корчмаря з рудими пейсами — для повної ілюзії!" — іронічно подумав пан Погорелов. А пісня лунала:
Пили горілку, пили наливку, Ще й мед будемо пить. А хто з нас. братця, буде сміяться, Того будем бить!
І раптом як током ударив Погорєлова здогад: ну, ясна ж річ, вони навмисне саме цієї пісні почали. "Досидівся! До-гостювався, старий дурень! Так, гляди, можна діждатись від хамів, що й на поріг покажуть!" Лютий страшенно, він поривно звівся з лави, не попадаючи в рукави, одягнув бекешу і, обстібаючися на ходу, попрямував до дверей. Услід за ним рушили і його супутники.
З наймитів не всі помітили це, захоплені співом. Та навіть і ті, котрі бачили, жодним рухом не виявили цього. Окрилені піснею, вони жили зараз в іншому, уявному світі (але реальнішому для них зараз, аніж сама дійсність) — у світі узагальнених образів, звідки якийсь там пан Погорелов здавався їм просто марою, безплотним привидом, не вартим уваги.
Ой іде багач, ой іде дукач, Насміхається:
"Ой за що, за що вража голота Напивається?"
Ой беруть дуку за чуб, за руку, Третій в шию б'є... "Ой не йди туди, превражий сипу, Де голота п'є!"
XVI
Павло Діденко, чекаючи з Києва телеграму-виклик на роботу в дипломатичному корпусі, куди, як писав дядько Сава Дорошенко, пощастило влаштувати його, вибрався у Вітрову Балку буквально на яких два дні. Треба було перед від'їздом до Києва, а потім, мабуть, незабаром і в Париж, провідати хвору матір. Була й ще причина громадського характеру: без нього ївзі Семенівні, звичайно, важче було б увійти в курс партійних справ, щоб налагодити досить-таки в'ялу роботу (про це він добре знав) сільської есерівської організації, хоч чисельністю вона була найбільшою з усіх сільських організацій волості. Для цього, як планував він іще в дорозі, треба буде провести збори членів організації і поставити з усією гостротою питання пожвавлення роботи, аж до вилучення "мертвих душ", і особливо тих, що за ці останні місяці пішли вліво, залучивши натомість нових членів, з числа фронтовиків, що день у день верталися в село. І, нарешті, була ще причина сугубо інтимна: побачення з Орисею, на яке покладав великі надії, бо зінав уже тепер спосіб розірвати її взаємини з Грицьком.
У чудовому настрої під'їздив він до села. Озираючи з горба розкидані у балці хати, навіть замилувався мальовничим краєвидом.
— А он то — школа. Ряд тополь по фасаду,— сказав своїй супутниці.
— Бачу,— хитнула головою ївга Семенівна.
Земська школа вітробалчанська, збудована десь наприкінці минулого століття, бувши, як видно, для свого часу зразком земського шкільного будівництва, ще й тепер одразу ж впадала в око своїми величезними вікнами — по одній стіні близько десятка.
"...Школа, де чверть століття тому,— уже не висловлена плелась думка в Павловій голові, лаконічна й сухувата, як абзац у біографії,— народився й прожив свої дитячі роки такий собі нічим не примітний хлопчисько Павлуша..." Але зразу ж Павло й заперечив своєму уявному біографові: "А чому ж — непримітний? Невірно! Бо хіба ще в дитинстві не властиві були йому всі оті якості, що, бувши розвинені потім, дали змогу йому отак розправити крила!.." Не бувши сентиментальним за своєю вдачею, зараз він навіть відчув щось у собі,— коли не жаль, то співчуття до своїх колишніх приятелів-однолітків ("друзі дитинства" — це були б не ті слова), котрі у свої двадцять п'ять років, пооброставши бородами та дітворою, порпаються у своїх злиднях, не підносячись навіть у мріях вище за клапоть поміщицької землі та коростявої шкапи з економічеської стайні.
Та це тривало лише якусь хвилину. Бо — кожному своє. Чи, я^сказав поет, "у всякого своя доля і свій шлях широкий".
Але вже перша зустріч з Гармашихою біля її воріт зіпсувала йому цей піднесений настрій. Коли довідався, що домує Артем. Стосунки у нього з Артемом останнім часом були такі, що заходити до Гармашів при ньому Павлові зовсім не хотілось. Та навіть, коли б і наваживсь, що можна було говорити з Орисею при такому свідкові! І єдине, що він за цю хвилину, не вилазячи з саней, придумати зміг, це діяти на дівчину через її матір. Поки що, при ївзі Семенівні, можна було лише натяком, а там, сподівався, трапиться, може-таки, нагода й одвертіш розповісти про негідну поведінку Грицька у Славгороді.
Проте настрій був уже не той. Роздратований і пригнічений, він і дома до кімнати увійшов, анітрохи, щоправда, не здивувавши цим батька. Бо який інший міг бути настрій у сина при такій тяжкій хворобі матері?
Докія Петрівна справді була тяжко хвора. Хоч криза вже минула, але слабе серце давало підстави непокоїтися за неї. До того ж постійне занепокоєння за двох менших дітей, одвезених, з міркувань профілактики, до батька Макара Івановича — у Князівку, аж ніяк не сприяло швидкому одужанню.
Несподіваний приїзд сина її теж схвилював дуже. І з першого ж слова стала розпитувати про Надійку (кінчала цього року гімназію, а жила, як і Павло, у Дорошенків).
Тим часом Макар Іванович, поки Павло розповідав їй, а Степанида готувала сніданок, показав ївзі Семенівні, новій колезі своїй, шкільне приміщення: два класи вікнами в сад і маленьку кімнатку в протилежному від його квартири кінці будинку, для вчителя-одинака, що правила досі за кладовку для різних хатніх речей. За два-три дні, після того як Степанида звільнить та побілить її, можна буде й оселитися. А тим часом або в отця Мелентія, а ні — у Гмирі Архипа можна буде пожити. Кімнатка, а особливо її розташування неподалеку від окремого виходу в двір, ївгу Семенівну влаштовувала цілком.
Зробивши для учнів велику перерву, Макар Іванович запросив гостю снідати.
Івга Семенівна знала Макара Івановича здавна.