Аби Вавилон не так круто дерся вгору, до нього ще приєднали Козів, потім гонорове, але таке ж відстале Прицьке, а далі іще одне невеличке сільце — Веселі Боковеньки, за вісімнадцять кілометрів від власне Вавилона, і з того дня почали називати Вавилон Веселими Боковеньками, поки що без декрету, а згодом таки виклопотали указ про перейменування Вавилона на Веселі Боковеньки на тій єдиній підставі, що, мовляв, стара назва вичерпала себе історично й соціально. Так було покінчено з Вавилоном, і Глинськ тепер вгамувався, бо хто може назвати цілий район Веселими Боковеньками? Адже є щось дискредитуюче вже у самій назві: Веселі Боковеньки, веселі лежебоки й загалом слово веселі прибрало тепер дещо іншого відтінку, аніж сто чи й навіть п'ятдесят років тому. Воно стало синонімом — несерйозний, недержавний, хоч Фабіян завше твердив, що веселощі — це те небо, під яким цвіте все, окрім злоби.
Отже, великий вавилонський філософ помирав у Веселих Боковеньках під знаменитими в'язками в товаристві цапа, який доводився всього лише сином цапові Фабіяну, тому, природно, не міг збагнути, свідком чиєї смерті він є. А в цей час Веселі Боковеньки святкували свою перемогу над Вавилоном на власному аеродромі. Один за одним знімалися в небо літачки, від отих найбільших, які могли тут приземлитися, знаменитих ПО–2, до "бджілки", яка в повітрі нагадувала золотокрилу бабку. Катали передовиків виробництва. Правлінню хотілося, щоб люди побачили свої Веселі Боковеньки з висоти пташиного польоту, аби проникнутись до них більшою повагою. Картина відкривалася вражаюча. Перегороджена річка Весела Боковенька затопила Чебрець: скидалась на велетенське море з флотом, причалом і маяком, уздовж моря, на всі вісімнадцять кілометрів пролягла набережна, по якій шпацирували зараз індики — власники тих птахів товклися у черзі на катання. Один літачок ледве не зачепився за в'язки — у бур'янах закричали кури, цапок зірвався й помчав геть зі страху, переплигнувши через пліт, а між в'язками од вітерця, здійнятого літаком, захиталася гойдалка. Філософ подумки став на неї й заходився літати. Але з ким? Ага, чи не з Явтушковою Прісею. Так було в житті всього лише один раз, пригадуєте, — після Йордані, коли Явтушка певний час не було дома… Був такий гріх, і якби Явтушок не повернувся з дороги, то, може, все життя Левка Хороброго склалося б інакше.
Варта облишила його тіло, й душа вирвалась зі своєї в'язниці й перестала належати йому. Мозок ще жив, і він збагнув це без страху — може, отак спокійно помирав лише Григорій Сковорода. Фабіян помер на вісімдесят третьому році життя, ніяких писаних праць по собі не залишив, а на його ощадній книжці значиться капітал — один карбованець (мінімальний початковий внесок вкладника). Отримати ті гроші ніхто не міг, і на них тепер наростатиме два проценти річних. На хату зголосилися якісь далекі родичі, але голова сільради відвадив їх: у цій хатині, що чи не єдина вціліла від старого світу, він збирається заснувати музей нашого минулого.
Я людина, й у всіх гріхах людства є й моя вина. Латиняни говорили колись: mea culpa, що означало — моя вина, моя помилка. Я кажу просто: моя вина, без латинянських пом'якшень та обмовок на помилку, бо ж найбільша моя вина падає на мене саме за помилки — мої й чужі.
Батьківщино моя! Я готовий відповідати за тебе як твій громадянин, так само як ти відповідаєш перед світом за мене й за мільйони таких, як я. У цій обопільності ми єдині, хоч ти все, тоді як я без тебе ніхто. Ти в кожного одна, бо хто хоче мати дві батьківщини — той залишається без жодної. Доки є ти — ми вічні. Ми вистояли завдяки тобі, найвищому з понять, яке будь–коли сотворяли і обіймали люди. Моя вина не в тому, що, маючи можливість померти за тебе, я все ж живу. Вина в іншому: у стражданнях твоїх, у смерті мільйонів, які врятували мені життя.
Коли лебедина зграя курличе наді мною, я думаю про тих, кого немає серед нас, і не шукаю в небесах їхніх бентежних душ, як це схильні робити деякі поети, — тим віддають небо, а самі втішаються радощами земними, — я далекий від того. В людей, як і в птахів, вина ключового поволі поширюється на всіх у ключі, на всіх, хто має крила й годен у важку годину розсікати повітря для інших, для слабших, пильнуючи підступну просторінь у тумані чи смерть на вершині ночі. Вина ж філософа хіба що в тому, що він уміє з'єднати минуле з майбутнім, що він уміє побачити землю свою у єдності й цілісності великого й малого, у величі загиблих і в буденності живих, як побачив її Перікл, опинившись у Пантікапеї: "Чудова земля, і народ міг би перебратися сюди, але як бути з кладовищами, на яких поховані великі предки? Без них народ може змаліти навіть тут".
Якщо з роками я не втрачу здатності посміхатись, то напишу про Веселі Боковеньки, а поки що прошу піднятися на літаку, на якому Степченко катає передовиків, поглянути на цю землю з пташиного польоту й увікопомнити собі, що тут стояв Вавилон, і люди, коли їм ставало краще й душа їхня прагла високості, могли літати лише на гойдалці, під якою щойно помер філософ, наречений Фабіяном, що в святцях глинської церкви на Вознесенії записаний як Левко Євлампійович Хоробрий. А все ж шкодую, що у Веселих Боковеньках вже не буде цього персонажа, який був для автора людиною високою й безкорисливою. Душа його звільнилась від варти й вознеслась, як і написано у Платона, та якщо вірити древнім, то душа філософа не щезне відразу, а ще здатна жити без варти три тисячі років.
На цьому ми згортаємо історію Вавилона, свідомі того, що сказаного тут набагато менше, аніж не сказаного, але будемо плекати надію, що й у такому вигляді книга зможе прислужитися людям. Все ж осмілюсь закінчити словами прадавнього літописця, який в літо 6581 (1073 рік) записав: "А кінець усім книгам: якщо тобі не любо, і другу не твори" . Бо лише люди можуть повертатися до людей, і в цьому нетлінність світотвору.