Для цього він намагався утворити з Туреччиною військово-політичний союз. Задля цієї ідеї, як гадають, він наполягав і на одруженні свого сина Тимоша з донькою молдавського господаря Василя Лупула та вів переговори з трансільванським князем Ракоці, який навіть пропонував Хмельницькому: йти війною супроти Польщі, остаточно розбити її і поділити між Україною і Трансільванією.
Дедалі впевненіше виходила на політичну арену Східної Європи і Швеція, уряд якої неабияк покладався на союз з Україною, що дало б змогу Швеції побороти Польщу і Московію та стати володаркою Балтійського моря і всіх прибалтійських територій.
Що ж змусило Хмельницького до єднання в 1654 році з Москвою? Перш за все психологічна неготовність його до того, що Україна здатна бути нікому не підлеглою, самостійною державою! Гетьман просто не уявляв, що може настати день, коли він буде правителем незалежної країни, не відчуваючи королівської, царської, султанської, ханської чи ще якоїсь там "ласки". Федерація — так. Васальна залежність — як Бог дасть. Важити на милість Яна-Казимира вже не доводилось — надто багато пролито крові. А король часу не гаяв, налагодив міцні зв'язки з Кримом, натякаючи ханові, що той може відкраяти собі від України стільки, скільки проковтне. І це вже була реальна небезпека. Якій, між іншим, Хмельницький міг протиставити союз із Туреччиною. Або Швецією.
Інакше кажучи, об'єктивно непереборних причин, які б змусили Хмельницького до угоди з Москвою, не існувало.
Разом з тим тверезо погляньмо: що саме сталося 1654 року? Що тут — міф, а що — реальність. Почнемо з документа. "Акт про возз'єднання України з Росією", що ним так хизувалася радянська пропаганда, був її ж таки вигадкою. Жодного "Акту...", як такого, в природі не існувало. Документ, створений у березні 1654 року в Москві і підписаний Хмельницьким, називався... "Березневими статтями* (їх ще називають "Статтями Богдана Хмельницького"), Терміну "Росія" взагалі не було, в кожному разі офіційно. В усіх документах, всіх міжнародно-правових актах, що з'являлись і в Москві, і в будь-якій європейській столиці, державу називали Московією. Росією ця держава почала зватись аж у XVIII столітті — за спеціальним Указом Петра Першого, який вирішив прийняти титул імператора та суть не тільки в назві.
Про яке "возз'єднання" йде мова? В одинадцятьох пунктах "Березневих статей", що їх 21 березня 1654 року затвердили цар Олексій Михайлович та боярська дума, про жодне "возз'єднання" не було навіть мови. Згідно з ними, Україна мала власну 60-тисячну армію, гетьмана й уряд, яких народ обирав і призначав поза волею царя; власне законодавство і судову систему; систему освіти рідною мовою; власну податкову систему; право на міжнародні відносини. Щоправда, було застереження: гетьман не може сам приймати послів Польщі й Туреччини — у переговорах повинні брати участь представники Москви.
Яке ж бо це, даруйте на слові, "возз'єднання"?} Мова йде про звичайний у ті часи військово-політичний союз. У разі війни обидві держави виступають укупі і захищають свої
інтереси. Оце й усе. "Возз'єднання" сталося згодом, коли — ще за життя Богдана Хмельницького — цар та уряд Москви порушили всі до єдиного пункти цієї угоди. І порушували Й далі — протягом трьох століть. Крок за кроком ліквідовуючи непідлеглість і навіть автономію України. Знищуючи її козацтво. Руйнуючи систему національної освіти. Законодавчо забороняючи народові створювати рідною мовою свою літературу, пресу. Взагалі позбавляючи права спілкуватися рідною мовою. Якщо в цьому хтось бачить суть "братерського возз'єднання єдинокровних народів", то що ж тоді колоніальний гніт?
Розуміючи, настільки невдячна це справа — аналізувати "Статті Хмельницького", офіційна пропаганда СРСР, так само як і багато хто з істориків, раз у раз посилались і посилаються на Переяславську Раду. Але при цьому не уточнюють, що ніякого документа в Переяславі підписано не було. Так, стоячи на морозі, люди слухали виступ гетьмана і щось гукали. Але що слухали? І що гукали? Слухали ось що: "Панове полковники, старшини, воїни Запорізького війська і всі православні християни! Всі ви розумієте, що ми не можемо більше жити без ПОКРОВИТЕЛЯ (!!!). Зібрав вас тут, щоб ви вибрали одного з чотирьох, яких назву вам...".
І далі Хмельницький дав коротку й недипломатичну характеристику польському королю, турецькому султанові і кримському ханові. До речі, зарахування до "покровителів" також кримського хана здається мені просто знущанням із козацтва. Але Хмельницький не погребував цим. Далі він промовив: "І, нарешті, останній — це великий цар східний, який разом з нами сповідує православну віру. З Москвою нас єднає церква, єднає тіло, головою якого є Ісус Христос. Цей великий князь зважив на наші прохання і прийняв нас усім своїм царським серцем. А хто не хоче йому коритися, хай іде звідси, дорога вільна! Чи всі бажаєте цього?!". "Так, всі", — загомонів натовп. "Хай буде такі" — підсумував гетьман.
То з якого приводу гукали?! Що вибрали собі покровителя? Що "всім царським серцем"? А куди подітися тим, хто не дає на це згоди? І взагалі, хто такі питання розв'язує на морозі перед натовпом? Правда, тут таки зачитано й проект угоди з Московією. Але з 23 його статей у Москві в березні ухвалено лише 11. Та й ті не без ґрунтовного переписування (редагування, як сказали б ми тепер).
Так, у натовпі гукав полковник Золотаренко, шурин Хмельницького, зі своїми людьми. Полковник Іван Нечай, брат Данила Нечая, зять Хмельницького. Який, до речі, згодом воював проти Росії. Писар І. Виговський, брат якого також був зятем Хмельницького. Інші високопосадові родичі і прибічники.
Але рішуче виступив проти союзу с Росією полковник Іван Сірко, який, за деякими джерелами, був на той час заступником гетьмана ("польним гетьманом"), тобто безпосередньо командував військами. На знак протесту він склав повноваження заступника гетьмана і повів свій полк на Запоріжжя, де невдовзі став кошовим отаманом.
Проти цього союзу виступив і перший полковник Іван Богун, а разом з ним відмовилося скласти присягу цареві все побузьке козацтво.
Відмовився прибути на Раду прославлений полковник Йосип Глух.
В опозиції було й багато інших козацьких ватажків.
Рішуче виступило проти союзу з Московією майже все українське православне духовенство, мотивуючи свою волю відмінностями між українською та московською Церквами.
"...І що ще гідне подиву, ми побачимо постать мужа (Хмельницького — Б.C.), який для того, щоб піднестися над іншими, надає руху величезному механізмові і наганяє жаху на те королівство, якого ні всі могутні держави християнського світу, ні навіть могутня імперія турків не змогли похитнути. Одне слово, побачимо Кромвеля, який удруге з'явивсь у світі на Русі і який був не менш честолюбним, хоробрим і спритним, аніж Кромвель в Англії".
П'єр Шевальє "Історія війни козаків проти Польщі".
Париж, 1663 р.
Один із парадоксів історії полягає в тому, що дуже часто особистість того чи того полководця, вождя, правителя важко вписується в ту велич, ту святість звершень, яких досягнуто під його керівництвом, завдяки його зусиллям, талантові й мужності. Так ось, в українській історії особистість Богдана Хмельницького — вождя повсталого народу, гетьмана України, видатного полководця і державного діяча — є класичним прикладом такої невідповідності.
Великий завойовник Тимур багато літ вражав і приголомшував світ, вбиваючи його в землю копитами своєї кінноти. А підсумовано всі його діяння лаконічною фразою мудреця на Тимуровому надгробку: "Зло, створене мечем його, менше за добро, створене розумом його". Ось він — вирок сучасників і нащадків, а отже, вирок історії: у вічному біблійному зіставленні (біблійному, коли мова йде про християн) добра і зла, в протистоянні меча і розуму.
Десятиліттями радянська пропаганда підносила нам Хмельницького як борця за возз'єднання українського та російського народів. Доходило до того, що всю визвольну війну українського народу 1648-1654 рр. трактовано перед українцями як — і тільки так — боротьбу за це возз'єднання. Навіть відзначаючи 400-річчя від дня народження великого гетьмана, чимало хто з нас, за давньою звичкою, болісно розмірковував: "То ж благом чи трагедією стало для українського народу це "возз'єднання"? Хоч уся подальша боротьба українців за свою непідлеглість, спроби відродити державність, і, нарешті, роки уже визнаної незалежності дали вичерпну відповідь на це питання: братні обійми добрі доти, поки вони братні. Але в стосунку до України Московія, а потім і Росія, припускалися тієї самої помилки, яка призвела до загибелі польську імперію. Від самого початку її обійми стали не братерськими, а імперськими. І, як уже зазначалось, першим актом зрадництва Московії, першим актом "братерського задушення" — з ламанням державного хребта І викоріненням національної мови — стало те, що Московія порушила всі без винятку пункти угоди. Тієї самої, переяславської, відомої як Березневі статті" або "Статті Богдана Хмельницького".
* * *
Втім, розмірковуючи над усім цим, ми чомусь рідко згадуємо про Хмельницького, як про найбільшого збирача українських земель, що визволяв їх з-під влади поляків, литовців, татар, єднаючи в одну українську державу. Хроністи донесли до нас заяву, яку Богдан Хмельницький зробив перед посольством польського короля Яна-Казимира в Переяславі після тріумфального в'їзду до Києва: "...Перше я за свої втрати і кривду воював, тепер воюватиму за нашу православну віру!.. За кордон війною не піду, шаблі на турків і татар не здійму. Годі з мене того, що маю в Україні, на Поділлі й Волині тепер. Достатньо багатства і спожитку в землях І князівстві моєму — по Львів, по Холм і Галич. А зупинившись над Віслою, скажу більш віддаленим ляхам: сидіть і мовчіть, ляхи".
До речі, тут, як і в багатьох інших заявах та універсалах гетьмана, Віслу згадано не випадково. Саме Вісла в горішній її частині була для нього і для багатьох інших українських полководців та істориків природним рубежем розселення українців і поляків, межею двох держав.
Намагаючись зіставити створене шаблею та розумом Хмельницького, Проспер Меріме, який простежив у вже згаданому нарисі "Богдан Хмельницький" житіє гетьмана від битви під Цецорою до смерті, зробив це так: "Ми бачили, що лише через надзвичайну складність ситуації він (Хмельницький — Б.С.) примирився з покровительством царя, але, схоже, що вже невдовзі каявся в скоєному.