– На цій будові мені не щастить від першого дня".
У цей час він пригадав пізню минулорічну осінь. Тоді Горбач привів сюди, до лиману, "ескадру" катерів і понтонів з буровими вежами. Саме наближався шторм, отож люди витискували з моторів усе, що могли, аби заховатися десь за степовими пагорбами. Але міст, той клятий міст, що впродовж десятиліть дозволяв "кінному і пішому" перебратися через лиман, виявився занизьким.
− …І хороший же був міст!
− Непоганий, але тепер слід споруджувати надійніший – заперечив Авгура.
− Ні, я про той, що біля моря стояв, на старій дорозі, − подався до нього Горбач. – Того ніякі шторми не брали, тільки й того, що занадто вже низьким виявився.
− Той – звичайно. Щойно почали будувати порт, як одразу ж стало зрозуміло, що міст слід зносити.
… А тоді… Шторм настиг їх уже в лимані. Цілий світ зайшовся зливою і щез у запамороченні вечора. Велетенські хвилі перекочувалися через греблю, що відділяла лиман від моря, нестримно нуртували поміж розмитими берегами і втікали в степ.
Вертати з буровими назад, у відкрите море, було безглуздо. Але й затока не рятувала, катери могло поперевертати, або повикидати на мілину, на каміння.
− Я пригадав собі, як привів сюди катери! – гукнув він Леонідові.
− Ага, теж пам'ятаю! Восени це було!..
Поминули ворота тартака. Леонід розвернув трактора біля колод і побіг до будки, у якій ховався сторож. Через кілька хвилин він уже повернувся із молотом і скобами.
− Зіб'ємо по дві, − сказав Горбачеві і племінникові. – Оскільки вони плескаті, то машина пройде по них.
− Мусить пройти, − підтвердив Горбач, і собі беручись за край колоди.
"Так, тоді ми могли понівечити всю техніку, − повернувся спогадом до того, першого, дня. – І то добре, що я ризикнув".
Поки шторм набирався люті, він висадився човном на берег і, побачивши біля однієї з хат автокран, попросив водія загнати машину на міст. Кран підіймав вежу, тримав її, поки понтон проповзе попід мостом на спокійну воду, і ставив на місце. І так одну, другу, третю.
Ось нарешті Леонід загнав останню скобу і пожбурив молот до хатини сторожа.
− Линву маєш? – запитав у Дмитра.
− Є, звичайно. Куди тепер без линви?
— Ото вже справді – куди?
Вони швидко обв'язали колоди й підчепили до трактора.
− Аби тільки наважився, — проказав Леонід.
− Хто? – не зрозумів Горбач.
− Ну, той водій, машина якого на мосту застрягла.
− Наважиться, — майже безтурботно проказав начальник будови. – Самі обставини змусять.
4
− Та я по таких колодах танк проведу, зрозумів?! — почав гарячкувати Леонід — А ти тремтиш коло цієї диркавки, ніби чумак коло старого воза. Сідай за кермо!
Водій розгублено поглядав то на Леоніда, то на колоди, і мовчав.
Невисокий, худорлявий, чоловік цей видавався Авгурі хлопчиною, і його страшенно нервувало, що це "хлоп'я" не може зрозуміти: в запасі у нього — лічені хвилини, і вибору тут нема. Проте шофер усе вагався і вагався.
− Невже так смерті боїшся?! – аж спаленів Леонід. – Даремне жахаєшся, все одно знайде тебе, нікуди не дінешся!
Горбач стояв по той бік колод і чекав кінця суперечки. Леонід радив на добре, але затятому водієві вантажівки не так легко втовкмачити це. Зрештою, начальник будови теж вирішив утрутитися і перейшов однією з кладок до машини.
− Слухай мене, синку, зважся, − торкнувся водієвого плеча. – Розумію, що ніхто відповідальності з кожного із нас не знімає, але ж сам бачиш: машину і вантаж треба рятувати. Я стоятиму по той бік колод і вестиму тебе. Твоя справа —дивися на мої руки, і втримувати кермо. Не бійся, проскочиш! Ну?!
Водій безпорадно роззирнувся навкруги, запрошуючи у свідки цілий світ.
− Розумієте, я не ризику боюся, я боюся виявитись винним у цій аварії, − розгублено проказав він. – Адже я знаю, що не проскочу. Доки машина залишатиметься на цьому уламкові мосту, звинуватити мене буде ні в чому, але якщо я впаду разом із нею…
− Маєш рацію, − погодився Горбач. І, немовби не усвідомлюючи справжнього змісту слів не лише водія, але й власних, додав: − Сідай у кабіну, і веди. Тільки увесь час поглядай на мої руки.
Він повернувся і перейшов колодами на другу половину мосту.
Дерев'яний уламок, на якому стояла машина, зболено зойкнув. І то був знак, що він уже не годен витримувати бурхливі маси води, які тиснули на нього.
− Слухай, ти! – підступився Леонід впритул до водія. – Або ти поведеш машину, або скину тебе з мосту й поведу сам!
Водій мовби й не чув. Глипнув на нього незрячими очима і відвернувся.
− То їдеш, чи ні?!
− Ні, не їду! Не їду! – майже істерично прокричав він. — Куди їхати? Не бачите, що ті обаполи не витримають?
Авгура круто відвернувся, ліг на колоди і щез під ними.
− Їдь! – гукнув він. І то вже був не голос, а якесь далеке хрипке відлуння Леонідової люті. – Їдь, тобі сказали!
Зсинілими руками вчепився за скоби обох спарок, вперся ногами в хрестовину мосту і так завис, розіп'ятий уже над самою бистриною.
"Їдь, тобі сказали! – громом відлунило у голові водія. – Їдь!..".
Той силкувався гукнути щось у відповідь, проте слова гинули в тремтячих вустах. Зрештою, здичавіло рикнув і скочив у кабіну.
− Світ збожеволів, − прошепотів, натискаючи на стартер та впираючись поглядом у заплакане скло. – І я разом із ним.
5
Блискавиця розколола небокрай навпіл, на якусь мить освітила потік і людей над ним, і згасла. Але розпечені хмари вже не остигали, а палахкотіли тьмяними просвітками пригаслого полум'я, мовби провіщали світанок.
Леонід усе ще висів між тим полум'ям і потоком. Пальці йому заціпли. Проте самотужки вибратися з-під колод уже не мав сили, отож мусив чекати якогось кінця тому всьому, і терпіти, терпіти…
Ось він, нарешті, зважився, цей боягуз. Леонід відчув, як машина шарпнулася назад, потім вийшла на колоди й, одним ривком проскочивши їх, дісталася до цілої частини мосту.
" І для цього мені потрібно було підставляти голову під твої колеса?! – спалахував Авгура. – Чи, може, достоявся б тут до чогось доброго?!".
Чоботи його ледь торкалися хрестовини, тому вся вага припадала на руки. А вони заніміли й стали непідвладними. Підтягнувся на лівій, аби якось вивернутися з-під колод, але скоба нараз піддалася й почала виходити з деревини.
Ще хотів щось вигукнути, проте крик загус йому у грудях, тому лише розлючено рипнув зубами. Розчепивши пальці правої руки, Леонід ухопився за колоду, але тієї ж миті ліва зависла із скобою в повітрі, і він, зриваючи шкіру з пальців правиці, упав у бистрину. Причому впав за якусь хвильку до того, як Дмитро та водій із Горбачем нахилилися, щоб допомогти.
Дмитро вже зірвав із себе піджак, ладнаючись кинутись услід за Леонідом, але Горбач міцно стис йому лікоть і спокійно мовив:
− Зайве, хлопче, цей випливе.
− А якщо ні?!
Горбач витримав його погляд і відвернувся.
− Якщо ж ні, то ти вже йому нічим зарадиш.
Усі троє заворожено стежили за кожним рухом Леоніда, аж поки той, знесилений, не виплазував, метрів за двадцять од мосту, на слизький кам'янистий берег. Ось тоді шофер, і племінник неначе вирвалися з летаргійного сну, в один голос зродили вигук захоплення вчинком цього сміливого чоловіка і, перестрибуючи через сплутані, трухляві колоди, побігли до нього.
— Так воно повелося в цьому світі, — проказав, дивлячись їм услід, начальник будівництва, — що в житті кожного неминуче трапляються і своя бистрина, і свій напівзруйнований міст.
1971 рік.
БЛУДНИЙ СИН ВІЙНИ
1
Усі п'ятнадцять хат цього хутірця притулилися на пологому схилі глибокої долини, і можна було б тільки дивуватися, що комусь там спало на думку першим побудувати тут свою хату, приліпивши її до кам'янистого схилу узвишшя, наче ластівчине гніздо — до стіни, коли навкруги, скільки сягає зір, степ, рівнина…
Ось Трохим і йшов цією рівниною. Ні путівець, ні стежина сюди не вели, тож і брався він толокою, а коли несподівано побачив просто перед собою, тільки в низині, першу хату, завмер від подиву. Добуваючись до фронту, він проходив дорогою, яка пролягала метрів за п'ятсот звідси, обминаючи цю долину-западину, але хутірця тоді не помітив, і навіть не здогадувався про його існування.
"Втім, хтозна, можливо, про його існування відомо тільки жителям поближнього села і нікому більше? – подумав хлопчина, всміхнувшись цій наївній думці. – І воно не позначене на жодній карті, – фантазував далі. – Відтак фашисти, якщо навіть прорвуться до міста, теж обминуть його. А помітять лише тоді, як драпатимуть звідси, бо тоді їм буде не до шосе і путівців"
Толока обривалася тут досить круто. Хлопчина сів на її краєчку й довго, зачудовано споглядав долину, в якій зеленіла трава, хоча степ навколо був випалений, і в акацієвому гайку посеред якої зблискувало малесеньке озерце, що утворилося, мабуть, біля джерела, з якого хуторяни брали воду.
Невідомо, як там із позначеннями на картах, але війна поки що не зачепила ці хати-мазанки, що утворювали одну-єдину вуличку: білі стіни, позеленілі черепичні дахи, невисокі кам'яні огорожі, за якими чорніли перекопані квадратики садків… Жодних руїн, жодного сліду пожарищ, жодної воронки від бомби чи снаряду. Пілоти ворожих бомбардувальників, мабуть, не встигають помітити цей хутірець, артилеристи-дальнобійники теж не здогадуються про його існування. Ось так він і протримався досі неушкодженим.
Трохимові треба було поспішати, щоб до заходу сонця дістатися селища, проте обійти цю долину, просто так, взяти й обминути хутірець, він чомусь не міг. Йому раптом захотілося забути і про війну, і про передову, на якій оце нещодавно побував; забути про літаки та про вибухи, що залишилися на нічній смузі. Йому забаглося пройтись вуличкою цього хутірця, постояти біля кожної хатини, напитися із джерела, полежати на березі малесенького озерця… Чому він досі не знав про існування цієї дивовижної западини, цього дива у степу? Чому доля ніколи не заносила його сюди?
Трохим спустився, пройшов схилом і сів на пагорочку неподалік крайньої хати. Метрів за п'ятдесят від нього був ріг кам'яної огорожі, біля якого паслася стара лінькувата коза.