Це було з найближчих об'єктів, а потім ішов до дальших, тобто до свого млина і до крупорушки біля самого Балашовського моста. Упоравшись з денною роботою, вертався додому і відпочивав до приходу Сашеньки. Невідомо, що саме так зблизило їх. Може, чутливість хлопця, який з перших днів почав піклуватись усією родиною, чи любов до поезії, якою захоплювались молоді, а найпевніше — весна. Вона квітла надворі і в серцях. Як би там не було, але не помогли зарікання, що не буде зв'язуватись ні з одною дівчиною, щоб не мати потім докорів совісті, як було вже з Оксаною. З'явилась Сашенька — і забулись обіцянки, забулись зарікання, і знов настав щасливий час, коли всі думи і мрії спрямовані тільки до неї, коли день без коханої тягнеться безконечно довго, коли хочеться її бачити завжди, кожної хвилини біля себе, коли довкола тебе все співає і навіть темні кольори набирають ясніших фарб.
Микола знов переживав радісний час кохання. Може, це було в нього перше, а тоді, шість років тому, було тільки захоплення гімназиста, школяра і тому, мабуть, і нетривке? Тепер це почуття було сильне, і здавалось, що буде вічне, на все життя.
Відколи Микола перейшов у Наркомпрод, матеріальне становище його не погіршилось. Рятувало, як і раніш, борошно. Брати той кілограм борошна з млина йому негласно дозволялось, як і решті робітників, і тепер його вчорашні товариші самі насипали йому мішечок, часом трамбували, і тоді того борошна виходило більше. Проходячи базаром, він реалізовував його, вимінюючи на шматок сала, або м'яса, чи інші продукти. Так робили всі робітники млинів, подібно добували засобів для існування робітники заводів, різними способами "промишляли" мешканці великого міста, щоб тільки перетривати найважчий час, який переживала молода республіка. Найскрутніше доводилось дрібним службовцям, що не мали змоги "промишляти" і не мали чого продавати довколишнім багатіям-селянам і міським спекулянтам, яких за часів непу намножилось неймовірно багато. Чим тільки не торгували на тодішніх базарах! А скільки шахрайства і злодійства стрічалось — не злічити. Нової матерії зовсім не було, хіба що якась закордонна або та, що завалялась з давніх часів. Найширший попит мали частини старого чоловічого і жіночого гардероба — старі штани, стародавні генеральські шинелі, жіночі купецькі салопи. Все це скуповувалось за безцінь, тут же при базарі, у приватних кравецьких майстернях, лаштованих нашвидкуруч, перешивалось, зшивалось, і виходили "нові" штани-га-ліфе — дуже модні в той час. На таких штанах всі діри і дефекти прикривались так званими леями, неначе пластирами з різних більш дешевих матеріалів, як брезентів, наприклад, все це мало імітувати шкіряні нашивки, яких вживали вершники, споргсмени-конярі.
Над базарами з ранку до вечора лунали пісні доморослих трубадурів і менестрелів, кобзарів і лірників. Ходили з катеринками, гармошками, кобзами, лірами, скрипками, арфами, ходили поодинці і групами. Співали героїчних пісень про подвиги Чапая і Котовського, про Будьонного і Ворошилова, про Щорса і Боженка, співали старовинні думи козацькі про походи запорозькі, про Морозенка; оспівували нещастя війни і сирітську долю; співали і релігійних пісень, І сороміцьких.
На базарах крутилось безліч різних шахраїв і безпритульних підлітків, які з допомогою бритов очищали кишені роззяв. Тут і там чути було крики пограбованих, сюрчки міліції. А ночами боязко було показатись на вулицю, щоб не бути роздягнутим.
Надивившись на базарні чудеса, наслухавшись пісень, Микола вертався додому повний вражень, якими ділився, звичайно, за вечерею з родиною. Він почував себе щасливим. Здоров'я і молодість все прощає: і не-статки, і голод, бо в неї є надія на майбутнє, прекрасне майбутнє, яке ввижається кожній молодій людині, і вона прямує до нього, як до казкового берега.
Бентежив трохи одяг. Не було в що одягнутися. Єдина пара, що на ньому, зношувалась. Одного разу він помітив, що на штанях, що загрожували скоро порватись, чиїсь добрі руки уміло підложили латочки. Було це зроблено під час його сну, непомітно, щоб не бентежити. Коли він уранці дякував усім трьом жінкам по черзі, червоніючи за свою бідність, жодна з них не призналась, що це зробила вона.
Микола був певний, що латала йому штани мати Сашеньки. Ця чуйна жінка завжди почувала материнську вдячність до рятівника її родини, посланого їй долею.
Одного разу, в розмові з комірником, у якого колись, ще працюючи у млині, витрушував борошно з мішків, Микола поскаржився, що немає в чому ходити.
— Йде літо, спека,— говорив він,— а в цих штанях зі старої генеральської шинелі і жарко, і непристойно. Та й ці німецькі чоботи хоч і міцні, але тут, у місті, та ще й влітку, зовсім не придатні.
Комірник зрозумів становище молодого чоловіка і запропонував йому кілька нових мішків з-під цукру з білої лляної рогожки, з яких можна було б зробити костюм на літо.
Микола пошив костюм у базарного кравця за невелику ціну, і в ньому франтував потім у святкові дні аж до морозів. Замість чобіт носив матер'яні білі туфлі на мотузяній підошві, які виробляв вільними від праці годинами його найближчий сусіда і друг Аристарх Андрійович.
У білому костюмі, особливо коли він був ще новий, юнак виглядав краще і почував себе певніше. Він тепер сміливіше поводився із Сашею, яку зустрічав щодня, коли повертались додому з роботи. Вертали вони, звичайно, не прямими дорогами, а іноді навіть так, як Гашеків Швейк в австрійську армію, тобто у зовсім протилежний від дому бік, і тільки посидівши десь у саду або в сквері, повертались втомлені, голодні, але щасливі.
Любов молодих людей виникла стихійно; вони вважали себе призначеними одне для одного самою долею. Взаємини склались у них тверді, спокійні. Не говорилось про майбутнє, неначе воно мало прийти само — прекрасне, інакшого не сподівались. Вечори, коли не в театрі, проводили вдома за читанням книг. Микола робив успіхи в розмовній російській мові, в оригіналах знайомився з класичною літературою великого народу.
Одного разу переглядали календар якогось галицького видання, який бозна-коли потрапив на Україну і опинився на столику букініста, де його й придбав Микола, як старого земляка. Цей календар приніс молодим людям багато радості, особливо Миколі. Все там було знайоме. Такий примірник він бачив колись у свого батька. Приємно було й те, що букви, які він сприймав своїми очима і розумом, складали львівські робітники.
Перечитуючи календар, Микола давав Сашеньці пояснення діалектних, специфічно галицьких слів та ситуацій, не зрозумілих для того, хто не знає цього досить-таки відсталого краю.
В календарі було одне чудове оповідання Василя Стефаника, написане покутською барвистою говіркою, і тут Миколі довелось багато оповідати самому, щоб усе написане в оповіданні дійшло до свідомості дівчини так, як того хотів автор і як того прагнув Микола.
В календарі був розділ під заголовком "Трошки статистики". Там була образно показана в цікавих діаграмах довжина залізниць в різних країнах, пропорційно до величини самих країн і кількості населення, ступінь грамотності багатьох держав, скільки мила вживає та чи інша країна порівняно з величиною її населення. Дуже смішно виглядала на тій діаграмі царська Росія. Бельгію зображав маленький чоловік, який тримав у руках цеглину мила далеко більшу від себе. Царську Росію представлено було у вигляді велетня-селянина в лаптях з крихітною грудочкою мила, яку ледве видно було з-поміж його могутніх пальців.
Того вечора Микола, сидячи поруч з Сашею, часто цілував її личко, і вона почала вираховувати, скільки вийде поцілунків на рік, якщо протягом години він цілує її, ну, мінімум двадцять разів. Обрахунки давали астрономічні цифри. Ця "статистика" забавляла обох закоханих, і вони вдвох почували себе прекрасно. Най-любимішою розвагою все ж був театр. На той час у Харкові появилась оперетка. Вона зайняла приміщення театру Мусурі. Від Гончарівки недалеко, і молоді люди стали вчащати до театру. Не пропускали ні однієї прем'єри, тим більше, що квитки були дешеві, а Микола майже не знав цього виду мистецтва. В Галичині за його часів таких видовищ не було. Був мандрівний театр, який, крім драм і комедій, ставив іноді оперу або оперету, але від всього цього дуже відгонило провінцією. А коли взяти в рахунок злиденні клубні приміщення, а то й сараї, в яких відбувались спектаклі по містечках і селах, і ще бідніші декорації, то можна сміливо сказати, що справжнього театрального мистецтва Микола ніколи не бачив. Тому й полюбився йому театр.
Харківська оперета того часу мала багато прекрасних артистів. Примадонною була гарна співачка і цікава жінка Наровська, її партнером — улюбленець публіки Гіляров, стара "театральна мамаша" — Грекова і чимало інших. Прем'єр за сезон було поставлено не менше двадцяти, і кожен новий спектакль молоді люди дивились по два, а то й по три рази.
Звичаї і порядки в театрах того часу були дещо відмінні від загальноприйнятих. Перш за все, не треба
було скидати верхнього одягу. Йдучи в зал для глядачів, ні влітку, ні зимою ніхто не роздягався. На це були солідні причини. Ніхто, наприклад, не був гарантований, що одержить назад свій одяг, якщо здасть його в роздягалку. Також не можна було бути певним, що твій верхній одяг не підмінять. Під час спектаклів і в антрактах глядачі гризли насіння, яке тамувало голод, а лушпиння сипали під ноги і так, що по ньому ходили, як по м'яких килимах. Були й такі глядачі, що, вертаючись з театру, несли в кишенях шматки оксамиту, відрізаного від стільця, на якому сиділи. Потім тією оксамиткою чистили черевики.
Перед початком кожного спектаклю артисти театру, а разом з ними і глядачі виконували "Заповіт" та "Інтернаціонал". Взагалі в перші роки революції два гімни виконувано на Україні дуже часто, і завжди поруч, один за одним.
Після спектаклів Сашенька і Микола, повні вражень від вистави і оточення, вертались щасливі додому. Перед сном довго прощались в маленькому коридорі, поки розходились до своїх кімнат на спочинок. Мати і тітка Сашеньки не ставили перешкод молодим людям. Миколу вважали в домі законним женихом, хоч він ніколи не говорив про бажання одружитись.
Час був занадто важкий і непевний, щоб можна було думати про це, крім того, він тепер ставився до такої справи, як одруження, інакше, ніж шість літ тому.