Вагнер, Каталані, Штраус — ось віхи нашої важкої праці і наших перемог.
Так замислено, але без зітхань перегортає Соломія Крушельницька сторінки минулого. "Вона живе не лише спогадами. У своєму мовчанні вона залишається енергійною і діяльною: уважно стежить за становленням і розвитком нових течій у музиці, працює, співає і готується до концертів, які час від часу влаштовує.
Усі, хто мав щастя слухати її, можуть сказати, що одержали од неї найдорожчий подарунок. А те, що вона знає і цінує сучасних композиторів, є проявом не лише мовчазного схвалення, але і глибокої віри в їх творчий хист".
Цю розмову з великою співачкою колись записала Дарія Банфі-Малагуцці, і все, про що вона свідчить, збігається з характером і способом життя Соломії Крушельницької.
Над світом збираються хмари другої світової війни, в Італії посилюється фашистський терор.
Незабаром до Соломії доходять вісті, що Тітта Руффо, який на своє шістдесятиріччя захотів бути дома, заарештований. Усі культурні центри Європи сповіщають про це. Зусиллями чесних людей світу його ледь-ледь вирвали з лап фашистів.
Соломія не може більш витримувати обстановку репресій, але її Чезаре вже не встає, і вона доглядає безпомічного чоловіка.
Крушельницька ненавиділа фашизм, націоналізм. Вихована на революційно-демократичній літературі, маючи в житті таких учителів, як Франко, Павлик, Стефаник, вона не могла ні на хвилину скоритися мракобіссю. Вона поділяла думки всіх передових людей часу і їх ставлення до "німецької революції". Томас Манн у листі до Альберта Ейнштейна писав з цього приводу:
"...Уся ця "німецька революція", на моє глибоке переконання — протиприродна і мерзотна. У неї немає жодної з тих якостей, якими справжні революції, навіть найкриваві-ші, завойовували симпатії світу. Вона по суті своїй не є "обурення", хоч би що говорили, хоч би що кричали її носії, а є ненависть, помста, підла пристрасть до вбивства і міщанська убогість душі. Нічого доброго з цього не буде, я впевнений абсолютно, ані для Німеччини, ані для світу, і те, що ми попереджали про сили, які принесли оце моральне і духовне нещастя, нам, безумовно, коли-небудь зарахується, так, нам, які, може бути, тут і загинуть".
...Соломія закінчувала свій життєвий шлях так само велично і гідно, як і пройшла по ньому. Звичка бути величною не покине її ніколи. їй стільки раз доводилося грати героїчне, що воно наче стало її другою натурою. Самотність лише підкреслювала цю рису.
Коли чоловік Соломії помирає, більш ніщо не тримає її в цій зчужілій країні. Вона спалює майже все дороге для неї листування і все, що їй не бажано було бачити в чужих руках. Потім заявляє, що хоче зробити чергову поїздку на батьківщину і, добившися дозволу, захопивши із собою лише необхідне, щоб не викликати підозри, виїжджає до Львова.
Крушельницька належала до того рідкісного типу людей свого часу, які не тільки свідомо ставилися до свого життя, але й реально уявляли собі свою суспільну цінність. Вона не могла жити між своїми, але ніхто не міг заборонити їй вмерти на своїй землі і не лише працею, але навіть смертю назавжди зв'язати своє ім'я з ім'ям народу... Бо поки існують їх імена, доти існує народ, який їх породив.
Говорячи про мистецькі заслуги і досягнення Крушельницької, вернемося ще раз до книги Рінальдо Корто-пассі "Повернення мадам Баттерфляй в рідне гніздо Toppe дель Лаго" і зосередимося на тих рядках, де автор порівнює Соломію Крушельницьку з Елеонорою Дузе.
"Той, хто колись назвав Крушельницьку оперною Дузе, відчув істину, яка, однак, потребує поглиблення — тим легше буде її з'ясувати, щоб довести очевидне усім тим, кому не доводилося чути ні магічної Елеонори, ні мужньої Саломеї. Тим, хто ліпить ідола з великої італійської актриси Дузе і, як ідола, ізолює її, щоб краще поклонятися їй, нетерплячий до порівнянь і співставлень, впертий в небажанні визнати, що одне божество може зрівнятися з іншим.
Передсуди, як і заяложені істини, важко викорінювати. Лише професійна і впливова критика, передусім та, що з моральної поваги до самої себе має право на таке почесне визначення — лише така критика, зваливши спочатку гори упереджених думок і вульгарних забобонів, зможе створити великий диптих сучасного драматичного і оперного театрів. Повернути цінність справжнім цінностям, викресливши із почесного списку чимало непрошених гостей, що користалися незаслуженою славою, змішавши тим самим в одну купу і золото, і позолоту.
Але Саломея Крушельницька не зійде зі свого високого трону, якщо ж і зійде, то хіба тільки для того, щоб посісти ще вище місце в історії музичної культури наших днів".
Соломія Крушельницька повернулася на Україну в серпні 1939 року.
Через місяць Львів став радянським.
Для Соломії відкрився новий світ, не чужий їй, тому що все життя її пов'язалося з демократичним рухом та його ідеями. Це здавалося їй справжнім щастям — вільна сім'я радянських народів і серед них — Україна. Соломіїна світла мрія — служити народові — знайшла своє втілення в житті інших людей, бо її життєвий шлях добігав кінця. Але старість ще не мала підстав святкувати перемогу. Соломія пішла працювати в консерваторію.
У багатьох зарубіжних джерелах пишеться про те, що Крушельницька не могла виїхати зі Львова до Італії, бо... її не випускали. Дехто "так пише", тому що читає про це у інших, дехто, бо — як можна інакше? Треті знають, що то наклеп, але з ненависті роблять це свідомо.
Можна з усією відповідальністю стверджувати — могла виїхати повернутися до Італії Соломія Амвросіївна Крушельницька — могла, аби того хотіла. Вона була італійська піддана, мала дім в Італії, з якого майже нічого не взяла. Але Соломія Крушельницька — співачка й актриса — була дочкою і гордістю свого народу, й коли вона дістала можливість розділити його долю — не було сили, яка б заставила її змінити своє рішення.
Той рік перед війною вона живе повноцінним життям громадянки своєї соціалістичної країни.
Зустрічається з митцями Києва, Харкова. Відомо, що саме тоді Соломія Крушельницька познайомилася з Оксаною Петрусенко.
Перед початком Великої Вітчизняної війни у Львові відбулася портретна виставка українських художників. На ній демонструвався портрет Соломії Крушельницької роботи Ярослави Музики. Ті, хто лише знав про тріумф співачки, багатство і життєву удачу — поставилися до нього негативно. Вони говорили, що в житті Крушельницька і натяку не мала на ту незрозумілу трагічність, яка відчувалася в портреті.
Художниця, яка намалювала цей портрет, була колись гостею Соломії у Віареджо і, безумовно, вдумливий і чулий митець,— знала, що творила...
Недарма, через сорок років, згадуючи свій побут у Віареджо, Ярослава Музика напише: "І от почалися мої двотижневі гостини у великої співачки, у славетної Соломії. Нині, з майже сорокарічної відстані вони видаються мені чарівним сном у царстві злагоди, краси і музики. І тепер то я вже добре знаю, що вілла у Віареджо була не затишною пристанню для колишньої зірки. Ні, велика співачка палала і мріяла, готувалася до подальшої жертвенної праці на ниві мистецтва. Зрештою, її приїзд до Львова напередодні Вересневих подій 1939 року, її наступна концертна і педагогічна діяльність, її невтомність і дієвість до останнього подиху дають безперечну підставу вбачати в тодішній мальовничій ідилії лиш короткий перепочинок".
Співачці було шістдесят вісім років. Портрет Соломії подобався, і її навіть тішило, що багатьом вона видавалася на портреті старішою, ніж у житті. Коли про це сказала Ганна Бегічева, Соломія розсміялася і запросила її до себе на той знаменитий концерт (а то був справжній концерт), який продовжувався дві години. Були ще запрошені Ярослава Музика і Роман Турин.
"Нам відчинила сестра артистки — її акомпаніатор,— згадує Ганна Бегічева.— Соломія Амвросіївна стояла у вітальні, спершись на рояль.
Але яка трансформація! У довгій темно-фіолетовій сукні вона здавалася вищою, ніж першого разу. Акуратно зачесане волосся було навіть трохи підсинене. Обличчя горіло від напруження і пристрасті творчого зусилля. І все це заради нас? Ні. Це перетворення в ім'я мистецтва, через глибоку повагу до нього.
Перед нами стояла велика артистка. Велична, гарна, молода, невпізнанно змінена. Це сила творчості так змінила її. Ласкаво і водночас урочистим жестом запропонувала нам сісти. І концерт почався.
...І, мабуть, найсильніше враження, що заворожувало слухачів, справляла її здатність до перевтілення, проникнення в суть образу. Тут її майстерність була дивовижною. Вокал у неї був нерозривний із словесним змістом. Музична фраза — багата на відтінки, ніби музика народжувалася в глибині її єства. Здавалося, що співало все її тіло. Вона безперервно жила в образі. Це — якість тільки великих артистів.
Суть її таланту полягала у вражаючому внутрішньому темпераменті, у надзвичайній легкості, з якою вона сама загорялася і запалювала нас. Якась майже магічна сила притягувала до неї".
Невдовзі після виставки сталася з Крушельницькою прикрість, яка негативно вплинула на її здоров'я. Якось, ідучи вулицею, Соломія зробила необережний крок, упала і зламала ногу. Перелом був важкий і небезпечний — високий, біля стегна.
Ледь довезли її до квартири сестри... Почалися довгі місяці в лікарні.
А тут — війна. Уся родина Соломії бідувала. Крушельницька жила з того, що давали родичі. Більше за всіх їй допомагала давня її подруга з Білої — Марія Цибульська. Незважаючи на небезпеку, час од часу привозила харчі. Без неї — чи пережила б війну Соломія, яка мешкала разом із хворою Нусею.
Невідомими шляхами через рік після початку війни дістався до співачки лист від Негріти. Вірна подруга гаряче запрошувала до себе Крушельницьких. Соломія мала тих мандрів досить, хотіла залишитися на своїй землі. Емілія і Марія скористалися з запрошення. Там, в Аргентіні, й залишилися.
Нога погано заживала, Крушельницька ледь пересувалася, але, як тільки закінчилася війна, незважаючи на хворобу, артистка з радістю приступила до роботи на посаді професора Львівської консерваторії.
Часом до неї линули вісті з Італії. Вона заплакала, коли дізналася, що по арешті Муссоліні Тітта Руффо вийшов на балкон і заспівав "Марсельєзу", яку підхопили сотні перехожих.