Якесь невиразне за своєю суттю, але нестримне й разюче, почуття наринуло з потаємних глибин душі й полонило його, мінячись незвичними приливами співчуття до старого, прикрості, розчарування, вдячності, і ще чогось, чого не здатний був поки що збагнути. Та, жорстко тлумлячи його в собі, він із лукавою посмішкою мовив те єдине, утримавшись від чого, просто перестав би залишатись самим собою.
— Та й що ж вам буде, коли все ж таки не привезете мене до училища? Знову перепаде?
Проте Ярич не спийняв це за несподіванку. Він навіть не озирнувся на нього, а тільки ледь-ледь повернув обличчя, рівно на стільки, щоб хлопець міг бачити, що воно видається спокійним.
— Розумієш, річ у тім, що мене й справді ніхто не посилав сюди, – зітхнув він. – Послати мають когось молодшого, відразу, щойно повернуся. Брата я ховав… Молодшого. Рак у нього віднайшовся. Та й діставатися до цього села мені зовсім не по дорозі було. Але ж до нашої розмови це нічого не додає. Мені, щоб ти знав, восени на пенсію. Саме після вашого випуску. А все, що могло перепасти мені за життя, вже, здається, перепало… Все, підмайстре, пішов я...
Він і справді зрушив з місця і, страшенно сутулячись, пішов до автобусної зупинки. Аж тепер, мабуть, уперше за весь час знайомства з майстром, Андрій помітив, який цей чоловік старий і зужитий. І збагнув, що, окрім вічного клопоту зі своїми учнями, котрий – як не страшно було думати зараз про це – здебільшого породжував у петеушників хіба що поблажливість, а то й зверхність у ставленні до старого, він ще й мав свої власні радощі і печалі, свій біль і свої потаємні прагнення, яких вони ніколи не намагалися пізнати. Не кажучи вже про те, щоб рахуватися з ними.
Андрій проводжав поглядом згорблену постать старого, й не наважувався ні наздогнати його, ані вертатися до хати. І тривали ці проводи доти, поки міг бачити Ярича, тому що , побоюючись зізнаватися у цьому самому собі, все ще сподівався, що той хоч раз, хоч на змиг ока озирнеться.
Увечері, коли батько, за своїм звичаєм, довго й запально вичитував йому все, що накипіло за час синового байдикування, Андрій вислухав його мовчки, спокійно й, на привеликий подив усіх хатніх, байдуже. А, щойно той вгамувався, відказав, підсвідомо наслідуючи Ярича у всьому – від розсудливості у міркуваннях, до самої вимови:
— А ти гадаєш, що я поїхав би з ним, щоб усе училище бачило, що майстер привів, мов у дитячий садок? Або хтось мусить знати, що мене вмовляли повернутися? Оце виїду завтра, та й у понеділок уже буду на заняттях…
1968 рік
НАД БИСТРИНОЮ
1
Міст гинув, і тепер уже не існувало сили, котра могла б урятувати йогою.
Але він ще протримався до тієї хвильки, поки Леонід вибіг на кручу.
− То оце так ти мене приймаєш?! – із докором запитав він. – Не спромігся вистояти ще кілька хвилин, поки проскочу до батьківської хати…
Річечка під цим мостом часом геть пересихала. Проте у великі зливи виповнювалася. Так було й зараз.
− Певне, ті стави прорвало, що під Крижницею, − мовив котрийсь із водіїв, прикриваючи Леоніда Авгуру полою свого дощовика. Й одразу ж додав: – Дивіться, он, якийсь божевільний все ж таки хоче добутися до того берега… Але ж не дійде, провалиться!..
− Нічого, міст міцний, цього ще витримає! – не погодився з ним Леонід.
Водій здивовано зиркнув на нього, проте сперечатися не став.
− Ви, напевне, сюди, на будову порту? – обережно поцікавився по якійсь хвильці мовчання.
− На будову. Вантажні причали та берегові склади проектую, − стиха відказав Леонід.
Повертатись до машини не хотілося. Востаннє таку зливу він бачив у дитинства, і тепер саме ця стихія витворювала ілюзію повернення до дитячих літ. А скільки разів Леонід прибігав сюди, щоб милувався розкутою силою річечки, яку батько називав Чумавкою. Що ж до мосту, то він завжди здавався хлопцеві острівцем. Леонід ставав на ньому, й уявно плив за течією. Одвічний двобій річки і мосту завжди уособлював в його свідомості боротьбу людського розуму і незбагненних сил природи.
І почалася ця боротьба відтоді, як кілька майстрів зійшлися тут, на березі, щоб, замість хистких містків, спорудити справжній міст. Ну а були ті майстри звідкілясь із Поділля, бо в цих місцях мало хто знався на теслярській справі.
Теслі працювали вдень і вночі. І десь за три тижні село вийшло на міст, дивуючись із простоти і міцності його, з того, що з'явився він саме тут, де ще й дороги не було, лиш яма на ямі, а півсела обабіч них – суцільні руїни.
Злива нібито вщухла. Проте морок усе ще оповивав міст і розбурхану річку. І блискавиці ще били над самим селом, зависаючи над принишклими хатами й освічуючи їх.
По той бік річки зупинився трактор. І молодий, знайомий голос породив приглушений зливою крик:
— Е-ге-гей! Хто там?
— Е-ге-гей!.. − долинуло у відповідь.
Причому Леонід одразу ж упізнав той голос. Це гукав його племінник Дмитро.
− … От тільки, що він зробить з отим своїм трактором? – скептично запитав водій, який усе ще вкривав Федора полою свого плаща. – Адже бачить, що середній прогін майже наполовину розтрощило.
− Треба відтягти машину назад, − аж тепер усвідомив Авгура всю скрутність становища, в якому опинився водій машини, що завмерла посеред мосту на дерев'янім острівці.
− Це теж неможливо. Крайній прогін підмило, − заперечив його співрозмовник.
"Треба подивитися, − подумав Леонід. – Може, є сенс ризикнути?".
− Ото біда: через цей ідіотський місточок ціла колона може застрягти доби на дві, − мовби заохочував його водій. – А завтра вже мають починатися роботи на правому березі лиману.
− Правда ваша, мають, — погодився Леонід, анітрішечки не дивуючись обізнаності водія. Вже звик до того, що кожна нова звістка про будівнцтво порту миттю облітає всю округу.
Зійшли з пагорба.
Колона машин тяглася до води й застигала на березі, як при великім диві. У мороці зливи вона видавалася нескінченною, і нагадувала череду допотопних істот, що брела до водопою.
− Ось тобі й двадцятий вік: сила-силенна техніки, а стоїть через якийсь зігнилий місточок! − зауважив водій, аби не мовчати.
Леонід не відповідав. У цій зливі, як і в загибелі мосту, вбачалося йому щось символічне, що було пов'язане саме з його сьогоднішньою появою. І хоча він не брався витлумачувати цю символіку, все одно залишався у полоні якоїсь впевненості у всьому, що чекало його там, за цим потоком, на схилах розбурханого лиману.
2
Горбач стояв перед засліпленим вікном, знесилений і спустошений. Потьмарений погляд його марно блукав зчорнілою шибкою, мовби хотів відшукати на ній бодай одну світлу цятку та прозирнути крізь неї туди, де гинула під зливою людська праця.
Це був мовчазний чоловік, майже завжди спокійний і впевнений у своїх діях. Подеколи казали, що аж занадто впевнений, бо все примушував і примушував проектантів вносити поправки до документації першої черги порту. Одним таке втручання подобалося, бо йшло на користь справі, іншим не дуже. Проте в проектному інституті дослухалися його порад, адже кмітливість Горбача була відомою всім, хто впродовж двох років знав його як керівника розвідувально-проектної партії, котра займалася пошуками місця для нового морського порту.
Недарма ж у пошуках придатного для будівництва місця він вивчив усе узбережжя, аж до Криму. Відтак Горбач першим виступив з ідеєю будували порт саме тут, у цьому замілілому, вкритому баговинням лимані… Тепер усі ці пошуки та сумніви залишилися в минулому; вже через рік Чорногірський порт мав приймати перші кораблі. Але поки що тут, на горбкуватім шматку землі, поміж морем і лиманом, не було нічого, що нагадувало б про майбутнє місто чи порт. Лиш три десятки бульдозерів та екскаваторів. А ще, понад самим лиманом — величезні котловани, котрі після цієї зливи мали перетворитися на каламутні озерця. Відтак уся ця праця людська могла сплисти разом із каламутними позливними потоками.
"Мабуть, цій зливі й справді не буде кінця, — сказав собі Горбач. – Все ллє і ллє!.."
Далі нудитися не міг. Вийшов на подвір'я контори і, пригинаючись, побіг туди, де починалися будівельні майданчики.
Вітер скрутив дощові струмені так, що не було від них рятунку.
Дістався першого майданчика. Котловани заливало водою, і стінки їхні пообпадали. Трохи далі за ними бовваніли серед дощової каламуті безформеними силуетами екскаватори.
Усі ці дні велися підготовчі роботи, а сьогодні ще чекали на колону, яка мала привезти необхідне технічне устаткування. Так, справді, всі сили і засоби Горбач кинув на підготовку котлованів. І програв... Тепер він стояв, як воєначальник на полі бою, і споглядав наслідки краху всіх своїх сподівань.
Побідкавшись так певний час, він безпорадно роззирнувся, зціпив зуби і, засунувши руки глибоко в кишені, пішов геть, подалі від цих куп розмоклої глини. І вже навіть не пригинався, не щулився під дощем.
3
Леонід усе ж таки зумів пройти по мосту на той бік, сів за кермо колісного трактора замість свого племінника, який лише недавно закінчив курси механізаторів, і погнав до тартака. Злива, яка вже, здавалося, вщухла, вдарила з новою силою. Вістря фар ледь пронизували суцільну завісу з дощу і темряви, що поєднала землю з небом, а день із ніччю.
Людська постать виринула поміж тими вістрями, як далека примара. І то ще добре, що в останню мить Леонід кинув машину вбік і різко загальмував.
− Життям торгуєш?! – висунувся з кабіни. – Чи, може, об'їжджати кожного?!
Подорожній різко повернувся до нього обличчям. Це був Горбач, начальник будівництва порту.
− Пробачте, світу білого не видно, − мовив він.
Леонідові стало ніяково.
− Міст знесло, − пояснив він, аби якось розвіяти враження від цієї неприємної зустрічі. – Ціла колона лишилася на тому боці. Проте одному, бачте, заманулося проскочити, от і засів на уламкові мосту.
− А ви оце куди? – поцікавився начальник, придивляючись до постаті, яка сиділа поруч із проектантом.
− Переправу наводити будемо! – вигукнув Леонід, уже маючи намір зірвати машину з місця. – На тартаку є колоди, спробуємо привезти.
− Гаразд, жени! – погодився Горбач. Замовк і стомлено заплющив очі.
− А куди ви йшли?! – запитав Леонід, висунувшись із кабінки.
Начальник будови знизав плечима, і зіщулився, ніби від страшного морозу.
"Проклята ніч, − мовив собі.