Старі робітники жалкували за ним — він був хлопцем скромним, ввічливим, шанував старших, умів цікаво оповідати. Товариші любили слухати, коли оповідав про чужі краї, про звичаї в тих краях; дуже шкодував Аристарх Андрійович, що юнак покидає виробництво. Миколі важко було покидати млин, соромно перед Аристархом Андрійовичем, адже старий міг подумати, що він злякався фізичної праці, а це була неправда, він полюбив її і, працюючи фізично, почував себе прекрасно. Останнім часом він орудував мішками не гірше від Гирі.
При прощанні з Гирею відбулась коротка розмова, яка глибоко запала в серце Миколі. Розмовляли віч-на-віч, ніхто їх не міг чути, і Гиря сказав таке:
— Ти чоловік грамотний, в гімназії вчився, як ти дивишся на все це?
— На що саме? — зацікавився Микола. Таємничість, з якою приступив до розмови Гиря, його зразу насторожила.
— Ну, на ці порядки,— сказав Гиря.
— Не розумію,— щиро признався Микола. Лице Гирі скривилось в гримасу.
— Гм, не розумієш! Як ти дивишся на Совєцьку власть? Ти ж таки бачив світу, розбираєшся?
— В чім? — спитав Микола.
— Як в чім, у політиці.
— Припустімо, що трохи розбираюсь, так що?
— Ти повинен знати, втримається Совєцька власть чи ні?
— Он про що ти!
— То як?
— Думаю, що втримається,— сказав, усміхаючись, Микола. Йому стало смішно, що цей парубок звертається саме до нього з таким таємничим запитанням.
— Надовго, думаєш, втримається? — ще ніби не довіряючи, чи, бува, не жартує, спитав Гиря.
— Назавжди.
Відповідь Миколи збентежила парубка. Він іронічно умгукнув і на деякий час замовк. Настала неприємна, довга мовчанка, яка постає, звичайно, від ніяковості, коли в своєму співрозмовникові, якого вважаєш однодумцем, раптом відкриваєш ворога своїх поглядів. Так було і з Гирею. Він думав, що знайшов у Миколі співчуваючого, аж виходило не так. Проте він був ще не певний і вирішив промацати погляди товариша по роботі до кінця.
— Добре,— сказав він нарешті,— ти кажеш — втримається. Нехай. А це, знаєш, скільки коштує? — спитав, витягаючи з кишені коробку сірників, і, не чекаючи відповіді, додав: — Це коштує п'ять мільйонів. На базар колись люди ходили з грішми в гаманцях, тепер ходять з чемоданами грошей, а купити за них таки нічого не можна.
Микола поспівчував недалекоглядності цього великого здорового селюка.
— Почекай, скоро будуть гроші справжні, ці ліквідують.
Микола чув у своїй установі розмови про девальвацію, яка мала скоро наступити. Якраз у розмові з Го-лубаєвим він почув про скорий випуск червінців — нових паперових грошей, забезпечених золотом і дорогоцінностями держави.
— То миколаївські більше не підуть? — спитав зажурено Гиря, виявивши цим справжню причину свого смутку. У нього, видно, лежали великі суми старих царських грошей без ужитку.
Микола запевнив, що царські гроші вже ніколи не підуть у курс.
— Ними можна тільки стіни виклеїти, як шпалерами.
— Ти так думаєш?
— Запевняю тебе.
Гиря похнюпився. Він щось довго думав, шукав, напевно, за що б ще зачепитись.
— Ти знаєш наше село? — спитав він раптом. Микола сказав, що не знає.
— От тому так говориш. Якщо село не дасть хліба місту, місто загине. А село хліба не дасть,— закінчив він твердо, з натиском. Глянув на співрозмовника, яке це на нього зробило враження. Але його слова Миколу не переконали. Він тільки більше насторожився, бо бачив, що перед ним ворог, справжній ворог.
— Я не думаю, щоб геть усеньке село було проти Радянської влади,— сказав він.
— Не думаєш? — перебив, криво усміхаючись, Гиря.— А того не знаєш, що два дні тому у моєму-таки селі вбили комуніста, що збирав продрозверстку. А в сусідньому селі ліквідували голову сільради і двох активістів. Не знаєш?
— Значить, є в селі не тільки вороги Радянської влади, але є й комуністи, є й активісти, так же?
— Таких мало, — махнув зневажливо рукою Гиря,— Ти села не знаєш.
— Може, й справді добре не знаю, але я читаю дещо і газети читаю зараз, тому й не вірю, щоб усі селяни були одної думки і всі були вороже настроєні проти нової влади, як ти.
Від останніх слів Гиря здригнувся. Микола вдав, що не помітив.
— Є ж у селах багаті і бідні, є старі і малі, є молодь,— продовжував він.— Невже таки всі, як ти кажеш, проти? Адже ж хтось завоював Радянську владу і зараз ще воює на Далекому Сході. Я знаю червоного командира Щорса, що командував такою ж передовою селянською молоддю, знаю Боженка — вони селяни або вихідці з селян. Нарешті, ти кажеш, що в сусідньому селі бандити вбили голову сільради і двох активістів.
— Не бандити,— сказав Гиря,— а селяни. Микола не дав собі заперечити.
— Селяни — це ті, що землю орють і зерном засівають, а ці, що з обрізами ночами ходять та через вікна передових людей стріляють,— бандити.
Гиря остаточно переконався, з ким має діло. Він глянув на Миколу спідлоба, злобно, назвав його комуністом і відійшов.
Другого дня вранці, коли Микола з'явився на млині за зразками зерна і борошна для лабораторії, Гирі вже на млині не було. На питання, де напарник, йому сказали, що звечора взяв розрахунок і зник. Гадають, що повернувся до свого села.
Микола подумав, що Гиря втік через нього, певне, побоявся, щоб не викрив його справжнього обличчя.
Про розмову з куркуленком Микола розповів своєму начальникові, коли той покликав його до свого кабінету після роботи. Андрій Олександрович уважно вислухав оповідання свого нового службовця.
— Ви розібрались уже трохи в цьому? — спитав він, коли юнак скінчив оповідання.— Ваш Гиря каже, що все село проти нас. Чи не так?
— Так,— ствердив Микола.— Він так і сказав. Проте я не дав себе збити з пантелику, я дав йому кілька прикладів і довів, що він помиляється. Після цього він назвав мене комуністом і не став більше зі мною говорити.
— Назвав вас комуністом? — посміхнувся Андрій Олександрович.— От що,— сказав,— для початку я дам вам одну книжку. Прочитайте.
Він підійшов до книжкової шафи, що стояла в кутку кабінету, витягнув з-поміж книжок потрібний томик В. І. Леніна і подав Миколі.
— Прочитаєте,—дам ще,— сказав він,— Чимало треба прочитати, щоб стати свідомим комуністом, а ви таким будете, я певний.
— Я про таке і мріяти не можу,— промовив Микола, потупивши очі додолу.
— Чому? — здивувався Голуба^в.
— Я ж був офіцером.
— Дурниці говорите,— махнув рукою начальник,— Таких офіцерів, як ви, ми не вважаємо не гідними стати комуністами. Ви не приховали того, коли заповнювали анкету при вступі на посаду в Наркомпроді?
— Звичайно, ні,— сказав Микола.
— Боятись вам нічого, а комуністом будете. Проте, як кажуть, треба читати, вчитись треба, вам більше треба знати, ніж рядовому робітникові.
Виходячи з кабінету начальника, Микола пригадав, що майже ці слова він чув шість літ тому від першого учителя політичної грамоти, солдата російської армії Тараса Івановича Лебеденка.
"Треба буде його обов'язково відшукати,—думав хлопець.— Раз він тут працював, його мусять знати на якомусь заводі. Обов'язково відшукаю".
Зі згадкою про цю людину в пам'яті виринали її риси, коли то він перший раз зустрівся з ним в хатині лісничого — свого діда. Тоді Лебеденко прийшов з кількома солдатами заготовляти ліс для бліндажів і окопів. Там вони подружились. Скільки перемін з того часу настало в цілому світі! Його рідний край загарбала панська Польща. Доки вона там — йому нема вороття. Пригадав з болем у серці, що Могильницький ліс тепер уже знищений дощенту. Польські пани, наче прочуваю-чи, що їм недовго панувати, продали цей прекрасний ліс на зруб. Така доля спіткала всі ліси Східної Галичини. Коли Микола читав про це в листах від батька і сестри, то серце обливалось кров'ю. Державні грабіжники розправлялись з народним добром.
Нема лісу. Де росли столітні дуби, там влітку зеленіє жалюгідна пенькова порость, а взимку невтримно гуляє хуртовина.
Нема лісу. Нема вже там і дорогих Миколиному серцю людей, нема діда і баби, які вже давно покинули дерев'яний будиночок у лісі, в якому прожили і пропрацювали все своє довге життя. Перейшли в село, в ту хатину, де колись старий холостяк — брат дідів — дресирував голубів. Перейшли ближче до цвинтаря, а старий холостяк першим проклав туди дорогу.
Пригадались добрі батьки, сестра, брат, ніби з туману виринула дівчина Оксана, що перша пробудила в його серці почуття, не знане до того часу, почуття першого кохання і перших страждань.
Микола згадує все це і думає, як же міняються з часом почуття людини. У нього незмінною залишалась тільки любов до рідної землі, до батьків, до родини. Він не перестає думати про них і дуже за ними тужить. Але любов до Оксани, те гаряче, пристрасне кохання, що, здавалось, тоді у грудях не вміщувалось, сьогодні лишилось, як мила згадка, як акорд колись любимої мелодії. Він дивиться зараз з гори шестирічного досвіду на всі колишні переживання, як на милі хлоп'ячі дивацтва. Дивує от мудрість матері, сестри, які відрадили йому тоді одружуватись. І його колишній намір тепер викликає усмішку.
Згадалась і Поля. Але її образ вже був якимось невиразним. Цей епізод не можна брати в рахунок. Зараз в його серці не залишилось більше місця ні для кого. В ньому запанував всевладно образ Сашеньки.
б
Найближчої неділі Микола з самого ранку пішов розшукувати старого друга. Він об'їздив і обходив усі харківські заводи, але ніде йому нічого втішного не могли сказати. Так ні з чим і повернувся додому, а наступного дня розповів своєму начальникові про невдачу.
— Він член партії, той ваш приятель? — спитав Андрій Олександрович.
— Звичайно,— ствердив Микола.
— Тоді даремно їздили, треба було мері сказати, і я його знайшов би.
Микола ще не розумів, як це можна зробити.
— От зараз ми спробуємо пошукати.
Андрій Олександрович зняв трубку, попросив комутатор губкому партії, через комутатор дістав відділ кадрів і зразу довідався, що Лебеденко Тарас Іванович зараз у Москві, учиться в робітничо-селянському Комуністичному університеті ім. Я. М. Свердлова.
— Бачите, як це легко було зробити, а ви їздили цілий день і всі гроші на трамваях проїздили.
— Більше на своїх двох, або, як тут кажуть, на одинадцятому номері...
Микола працював тепер багато. На роботу виходив дуже рано, щоб до приходу лаборантів принести зразки зерна і борошна для аналізів.