Тобі не подобається?
— Ні, я слухаю.
— Ну, от. Учениця відчуває неприязне ставлення до себе однокласниць. І ось одного разу — диво! Вона нічого не знає з уроку! Жодної задачі не може розв'язати! Клас завмер. Усі чекають, що буде далі. А Ольга Семенівна, сама вкрай здивована, питає: "Що з тобою? Адже тригонометрія — твій любимий предмет. Тобі слід би поставити двійку, та я нічого не ставлю, бо тригонометрію ти знаєш і, мабуть, сьогодні ти просто нездужаєш".
Тут сталося несподіване: учениця заплакала і гнівно до матері, може й ногою тупнула: "Став двійку! Не маєш права не ставити!"
Мати розгублена, збентежена,— що ж, думає, тут сталось? У класі, знаєш, тиша така, що чутно, як муха дзижчить. Починає Ольга Семенівна розпитувати дочку, і тут усе виявляється. Школярка справді завжди добре готувалась до уроків і сьогодні просто навмисне не відповіла, щоб "заробити" двійку і повернути втрачену дружбу своїх однокласників. Оце й усе... Ну, як тобі?
Марійка мовчить. Ніна вдивляється в обличчя подруги, і серце в неї починає неприємно нити.
— Марійко,— повторює Ніна ослаблим голосом,— як я... придумала?
Марійка різко повернулась.
— Так, придумала,— вимовляє вона з притиском на останньому слові.— Справді, придумала. Бо в житті так не могло бути.
Ніна мовчки дивиться на подругу. Вона звикла до того, що Марійка завжди каже правду у вічі. Але так хотілось, щоб сьогодні ця правда була іншою, щоб подрузі сподобався задум оповідання. Скільки виношувала його в своїх думках Ніна! Хіба не бувало так, що, прокинувшись уночі, дівчина вже не могла заснути до ранку, бо раптом згадувала про свій майбутній твір, і його герої тісним колом обступали в нічній тиші ліжко. Тоді Ніна бачила їхні обличчя, чула кожне їхнє слово, і звучав крізь сльози гнівний голос учениці, яка вимагала від матері поставити їй двійку.
— Бачиш, Ніно,— говорила далі Марійка,— я не можу повірити в таку історію. Невже десятикласниці могли серйозно подумати про змову матері-вчительки й дочки? Хіба ж мати не бажає добра своїй доньці? А якщо бажає, то напевне хотіла, щоб у її дочки були справжні знання. Ніночко, дорога, не сердься на мене, та чому читач повинен вірити твоїй вигадці, коли в дійсності все було, мабуть, зовсім по-іншому, зовсім простіше!
— Як же було? — тихо спитала Ніна, відчуваючи — зараз руйнується те, що вже стало їй близьким, те, що вона будувала з такою любов'ю й наполегливістю.
— Ні, ніхто з учениць не міг подумати,— говорила зосереджено і серйозно Марійка, — що матии, вчителька тригонометрії, змовилася з дочкою. Насправді, мабуть, думали, що мати допомагає дочці з цього предмета. Так, як воно й було. Якщо навіть така безглузда думка про змову матері та дочки й спала на думку якійсь учениці, то її ніхто б не підтримав. І потім — не вірю я істериці, яку влаштувала в класі учениця. Вона, мабуть, знайшла б інші засоби переконати своїх однокласниць у тому, що вони даремно стали її зневажати.
— Які ж? — так само тихо промовила Ніна, переконуючись, що сюжет її ненаписаного твору вже розпався.
— Які засоби, питаєш? Та просто сказала б подругам: "Якого біса ви вигадали? Ану, питайте мене самі, я вам кожну задачу розв'яжу!"
Марійка замовкла, трохи подумала і заговорила знову:
— А чому твоя учениця, замість плакати в класі і вимагати поставити їй двійку, не розказала раніше матері про все? "Ось, мовляв, що думають подруги про п'ятірки, які ти мені, мамо, ставиш!" Так, Ніно, мабуть, сталося б у житті. Але я знаю, чому учениця нічого не сказала своїй матері.
— Чому?
— Тому, що тоді не було б оповідання. Крім того, мені здається, що коли твоя героїня так чудово знала тригонометрію, то, мабуть, і з інших предметів у неї були непогані оцінки. А якщо в неї були четвірки й п'ятірки ще й з інших предметів, то ніхто б з її подруг і не подумав про змову її з матір'ю.
Ніна шумно зітхнула.
— Знаєш, Марійко, у тебе такі логічні зауваження... Якщо я буду колись письменницею, то ти будеш літературним критиком. Мені ще треба все обміркувати. Все, що ти тут мені сказала. От відчуваю, що твої слова ніби й правдиві. А відмовитись одразу від того, з чим зріднилась, що виносила в серці, дуже важко... Думається, що й такий випадок, як у мене, може статися...
— Як же може статися, коли він... Ну, як тобі сказати? Просто вигаданий, фальшивий. А ти напиши про щось справжнє з життя нашого класу. От, приміром, про нашу "воблу"!
Ніна подумала:
— Не знаю, Марійко, чи напишу про "воблу", а про п'ятий клас, мабуть, у мене буде цікавий матеріал.
У неї не виходило з голови все те, що говорила Марійка про сюжет її майбутнього оповідання. Хотілося все обміркувати на самоті, порадитися ще з кимсь.
А що коли Марійка помиляється?
Несподівано десь у найдальшому закутку серця піднялося неприємне почуття до подруги. Захотілося сказати Марійці щось колюче, образливе. "Ось зараз скажу їй,— подумала Ніна,— що я краще за неї вчуся, я — відмінниця, а вона критикує мене, повчає!"
Але це почуття і ця думка були такі каламутні, такі олов'яні, важкі, що гнітили серце. І Ніна тільки болісно зітхнула.
* * *
І чим більше на самоті думала Ніна про те, як подруга критикувала її майбутній твір, тим дужче зростав у ній протест. Критика здавалась ніби щирою й переконливою, але дівчина відчувала, що насправді Марійка в чомусь помилялась. Ніну мучило те, що вона не може знайти заперечень проти Марійчиних слів.
"Працювати далі над сюжетом чи покинути?"
Відповіді не було, не було й сили викинути геть з голови "надуманий, фальшивий сюжет". Та чи фальшивий він? Хіба Марійка не могла помилитись?
Уперше зрозуміла Ніна, як глибоко "залізло" їй у серце бажання писати творити. Не бажання, а вже пристрасть — гостра, хвилююча... Легко сказати самій собі: "Викинь цей сюжет з голови". Та як викинути, коли він вріс у серце, пустив коріння? Тепер його треба вирвати з шматочком серця...
— Які дурниці! — вголос промовила Ніна й підійшла до вікна. Стовбури дерев юрмились біля веранди. Десь за стіною на вулиці похитувався ліхтар, і здавалось, що дерева теж хитаються, не стоять на місці.
— Які дурниці, я все це перебільшую!
Дівчина нігтем легенько постукала по шибці. Може, так само стояла біля чорних шибок учениця-десятикласниця з майбутнього оповідання. Так, вона стояла і думала, що її подруги жорстоко несправедливі до неї, і не знала, як знову ввійти в їхнє коло...
8
На майдані Дзержинського Юля Жукова і Віктор Перегуда сіли в тролейбус, який ішов угору по Сумській вулиці. Не встиг Віктор і слова промовити, як Юля взяла два квитки.
— Стривай, що ж де таке? — запротестував Віктор.— Чи ти не визнаєш мене за кавалера?
— Терпіти не можу цього слова. А ще дужче не люблю, коли хтось платить за мене.
— Ну, Юлю, це ж така дрібниця.
— Не в цьому справа, Вікторе,— жартуючи, сказала Жукова.— Чому це хлопець повинен платити за дівчину? А я хочу сама платити за хлопця!
— В такому разі хай кожний платить за себе,— посміхнувся Віктор,— щоб нікому не було прикро. А то... Наче я не... не кавалер!
— Знову!
— Пробач, забув. Я це слово вживаю умовно.
Вони зійшли біля міського парку. Осінню, вологим падолистом дихнув на них вечір.
— Підемо через парк,— запропонувала Жукова,— а там одразу ж за стадіоном і вулиця Коцюбинського.
Вона підійшла до кіоска і купила два бутерброди.
— Підкріпись, Вікторе,— простягла один хлопцеві.— Знаю, що ти так само, як і я, вола б з’їв.
— Знову! — знизав плечима Перегуда.— Ні, це образливо! В такому разі я тобі винен.
— Спробуй тільки! — грізно промовила Юля, з апетитом наминаючи бутерброд.
Вони йшли головною алеєю парку. Тьмяно світили ліхтарі, обабіч дрімали старі каштани, а за ними, куди не досягало електричне сяйво, купчились темні мовчазні дерева.
Юля глянула збоку на Віктора. Він ішов своїм повільним, але розгонистим кроком, кепка зсунулась йому на потилицю, від чого козирок задерся вгору і відкрив широкий упертий лоб. Якісь тіні перебігли його обличчям — може, від гілля каштанів, може, від легкого коливання ліхтарів.
Ніжне і водночас дивне почуття ворухнулося в Юлі: наче вперше вона побачила цього хлопця, його вольове підборіддя, розріз розумних карих очей. І її чомусь дуже зворушило, коли він легким рухом торкнувся її ліктя, попереджаючи, щоб вона не спіткнулась об камінь. Юля немов уперше помітила круті дуги його брів і здивувалась, що вони поблискують при електриці, як антрацит.
Дівчині дуже захотілось почути в цю хвилину його голос, наче вона ніколи не чула його раніше, і було дуже цікаво, що він скаже.
Але Віктор мовчав. Несподівано він зупинився.
— Юлю, ти чуєш? Вітер пробігає верховіттям. Вслухайся!
Жукова прислухалась і почула далекий глухий гул. Він наближався, загойдались верхівки дерев, застукали голим гіллям, і за мить вітер почав віддалятись. А десь далеко-далеко вже народилась нова хвиля...
— І знаєш,— вів далі Віктор,— мені здається, Шепель сказала б: "Хай шумить. Що мені до цього?"
— "На завтра нам не задано про вітер",— додала Юля.— Правда ж?
Він засміявся.
— Я оце, не знаю чому, згадав про Шепель. Що в неї — чи така цілеспрямованість, яка відкидає все стороннє, чи обмеженість?
— Хіба ж можна назвати стороннім життя? — палко відгукнулась Жукова.— Шепель не живе, а існує. У неї все розкладено по поличках.
— Може, це вищий ступінь організованості? — вголос подумав хлопець.
— Це вищий ступінь сухого педантизму. "Гончарова я зараз не читатиму, бо ми його ще не проходимо; хто відкрив Антарктику — мене не цікавить, бо я не збираюсь туди мандрувати!" Це — організованість?
— Звісно, ні,— погодився Віктор.— Я тільки намагаюся збагнути цю натуру для того, щоб знайти, чим вплинути на неї. Що буде в нас за колектив, коли ми не зуміємо її перевиховати! Ти — секретар комітету, ти думала над цим, Юлю?
— Ти — секретар бюро комсомольської організації класу і повинен думати так само, як і я,— відпарирувала Жукова.— А по-друге — я не тільки думала, а й діяла. Пам’ятаєш карикатуру на Шепель у стінгазеті? Повір, це примусило дівчину замислитись. А ставлення до неї класу, а розмови з нею Юрія Юрійовича, а... Ні, Шепель переборює свій характер. Ну, звісно, це робиться не відразу, хоч ми й допомагаємо їй у цьому. І скажу правду тобі, Вікторе: від неї ще можна чекати всяких сюрпризів і навіть не дуже приємних.