— Великою є ласка фараона, але більшою ще буває неласка богів, тому благо тому, хто вчасно уміє послухатися голосу останніх!.. Щоправда, — додав по хвилині, — вони кому-небудь і не об'являють своєї волі, хіба обраним...
— Такі — відповів спокійно Ксант. — Вибранцям або чужинцям, які не знають поведінки і не обізнані з минулим та не уявляють майбутнього.
Він налив у кубки вина, випив сам і попрохав гостя випити.
Горсутен покректував від задоволення, але весь час приглядався до тугих шкіряних постолів, які зробила для полковника невільниця.
— Хай озолотить Тот, батько премудрості, твої уста, Ксанте, — продовжував, — бо ти всупереч волі його святості сам пізнав, у чому незгідна ся воля з волею жер... тобто богів.
З острахом глянув Евмахос на королівського посланця. Невже він приніс йому неласку або й кару?.. Але в сю мить подумав собі також, що се було б йому якраз на руку, тому заспокоївся й усміхнувся злегка.
— Я вже змалку радо прислухався до розмов старих моряків та купців, які привозили з вашого краю золото, срібло, мідь, тканини та широкобедрих жінок, і не раз чув, як вони повчали новаків: "Кожне слово — як стріла з-поза заборола: або даремно вилітає, або ранить; але кожна може вбити, і тому краще, не лінуючись, заслонити себе щитом і від одних, і від других. Недарма поклали боги перед одним язиком подвійну чергу зубів і дали людині два уха..."
— На Того! Не тільки у наших храмах є мудреції — закликав єгиптянин. — Є їх, видно, досить й у пеласгійців.
— Звісної Вони привезли свої мудрощі звідсіляї — відповів чемно Ксант.
Настала хвилинна мовчанка. Евмахос перебирав зернята в кубку і мовчав; гість сопів та раз у раз брав у руки амулет з малахіту, який висів на золотому ланцюзі на його шиї. Вкінці обтер спітніле чоло. Захована в амулеті таємна сила вселилася в нього, і він заговорив знову:
— Його святість, володар обох світів, не подумав як слід про те, що чужинець не може даром користуватися Добром богині... і дав дозвіл...
— Що ж, ніхто з сього дозволу не скористався, — повторив нетерпляче уже стомлений балаканиною Евмахос.
— Хвилину терпцю, хоробрий полковнику! Якби ви скуштували заборонених солодощів, вони б перетворилися у ваших устах у полин або й в отруту... За стриманість не мине вас нагорода від людей, а ласка від богів, але за дозвіл відповідає сам фараон, незважаючи на наслідки...
Наче від укусу скорпіона схопився Евмахос з місця.
— Ах! То великий Рамессу боїться!.. — крикнув і вмить зрозумів, за чим Горсутен прибув до нього в обідню спеку...
Але каправі очі єгиптянина, які досі блукали по наметі, вп'ялись в лице пеласгійця допитливим поглядом, наче намагались до дна просвердлити дуту героя.
— Хто наказує левам пустині, у кого Амон справа і зліва, той не боїться нічого! — скартав повірник полковника. — І ніхто, ніхто, кажу, не сміє в тому сумніватися.
— Не я сумніваюся, але всі ті, що, перемігши лева або леопарда, ховаються у сітку з волосіні від москітів.
Відверто засміявся Горсутен і добряче поплескав по плечу Ксанта.
— На Тота! — повторив. — Не тільки у нас бувають мудреці. Бачиш, якраз таких-то москітів остерігається начальник королівського дому жінок. Сьогодні його святість ночуватиме у храмі Гатори, яка за щедрі жертви дарує йому гарну танечницю! На ній буде самоцвітів та жемчугів на двадцять талантів золота. Одначе жертва жертвою, а гріх гріхом. І одно, й друге... Ти розумієш мене, достойний та хоробрий герою!
— На Геракла! Розуміти розумію, але хай лопну, як жаба під ногою водоноса, коли знаю, чого від мене хоче його святість?
— Хоче, а швидше хоче цього начальник пагімту, щоб ти був з фараоном цієї ночі, щоб твій дотеп і твій меч стали між ним і невидимим ворогом. Ти будеш сторожем найвищого добра Кему.
Наче Зевсова блискавка майнула в очах Евмахоса. Він сам не знав, що й відповів Горсутенові, але, видно, щось до речі, бо королівський повірник, вельми втішений, всідався на носилки.
Як тільки затихли кроки носіїв, зірвався Евмахос з місця, на якому сидів, і раптом почав виконувати в наметі якийсь дикий танець, наче ошалів від радощів. Його лице аж скривилося від реготу, а з уст виривалися дикі вигуки. Але ось поза завісою почулися знову спішні кроки, і Евмахос вмить заспокоївся. При вході до намету помітив налякане лице Лазія.
— Що тобі, брате? — спитав здивований. — Невже ж вино затьмарило твій розум або вжалила змія-поганка?
— Ах, ти не знаєш, Лазію, яку радість послали мені боги нашої землі! Фараон призначив мене сторожем своєї ложниці на сю ніч, а як так, то я без труднощів і небезпеки заберу в нього Герзет, бо я дужчий за нього, а крім нас двох, не буде нікого у королівських кімнатах. Бач, Рамзес боїться жерців. Ха-ха-ха!
Жваво почали обидва обговорювати справу, вкінці звелів полковник Лазієві відіслати вояків, а самому йти до пристані та допильнувати, щоб все було готове на шосту годину.
Та тут змінив Лазій тон і сказав поважно:
— Евмахосе! Не наказуй, не вислухавши мене! Великою є ласка наших богів, і то не тільки тому, що дали тобі у руки можливість здобути собі бажану пайку, але й тому, що остерегли тебе перед безоднею Тартару. Я від себе жертвую їм десяту частину усього, що привезу з собою у Пеласгію. Жертвуй і ти... Швидко, швидко! — наполягав, коли остовпілий Ксант витріщив на нього очі. — Жертвуй, бо може захмаритися їх погідне лице, а любий шелест святого дуба Додони перетвориться у ворожий шум бурі! Ніхто не знає замислів мойори, тому кожний повинен купити собі хоч прихильність богів, щоб вони берегли його у нещасті
— Про мене, жертвую й я! — сказав Ксант. Лазій вилив ще на землю чарку вина та молився довгий час. По закінченні почав пояснювати, в чому справа.
— Ти чув, Евмахосе, що під час твоєї розмови з голя-рем обидва фінікійці говорили між собою? — спитав.
— Так, але я не розумів їх мови. Багато, бач, боги сотворили народів, і різною є їх мова.
— Тож слухай! У мене ще з часу першого походу на синайськмх бедаві є невільниця з Ніппуру, яка вміє співати прегарні пісні свого краю. Від неї навчився я мимохіть протягом п'яти чи шести років мови, якою говорять вавілонці. Се була саме мова, якою обидва купці умовилися захопити нас та наші достатки, як тільки на обрії покажеться побережжя Кіпру або Крети. Вони й оцінювали вже нас обох на красу як товар, якого дуже жадають тіррени.
Евмахос зблід. Коліна його затряслися, руки опали вздовж тіла, а смуток і зневіра опанували ним. Так часом знесилений, спраглий втікач, почувши дзюрчання води, прожогом кидається туди і наскакує на пропасть, у якій біліють потрощені кості мандрівників.
— Боги! — зітхнув після довгої хвилини мовчання. — Боги! Якщо я коли приніс вам у жертву козла та виливав солодке вино на родючу землю, якщо милою була вам молитва та пахощі печеного м'яса, вкажіть мені дорогу порятунку!
Задумався, але вже по хвилині усміхнувся, махнув рукою і сказав:
— Коли весною в нашій вітчизні теплий легіт стопить сніги та вкриє кущі й землю зеленню, обізветься ліс криком звірів та птиць, які віддаються усім єством любовним ласкам, тоді забуває глухар чи олень, що є на світі швидкі пси та квітучі ловці-молодці. Сліпо віддаються бажанню та й думати не вміють про інше. Чого тут вагатися? Наші купці — зрадники, то ми з ними і не маймо справи. Дорога у Таніс чи Себеннітос завжди відкрита!
Але Лазій був іншої гадки.
— Що людина, як олень, тратить здоровий глузд у путах Афродіти, — се правда, тому закохані повинні завжди позичати голову у приятелів. І ось я надумав, що ми таки мусимо сісти на фінікійські кораблі, раз ми з ними домовились. Якщо сього не зробимо, то вони зараз здогадаються, що нас хтось остеріг, і, не маючи змоги продати нас тірренам, продадуть нашу таємницю... жерцям... Але я підібрав двадцять земляків, яким розповів про підлі замисли фінікійців. І ми спільно придумали неабиякий план. Ми обидва, тобто ти і я, відправимо на кораблі не тільки наші достатки та невільниць, але також по десять рабів-невільників, яких і посадимо до весел. Як тільки засиніє побережжя Кіпру, Крети або якогось іншого божого острова, то, гадаю, що одинадцять пар дужих пеласгійських рук порозбивають сих кількох крамарів-грабіжників та доведуть криводзьобі кораблі до суходолу. Треба тільки зважати, щоб ніхто з наших не попередив фінікійців про наші замисли. Але навряд чи се станеться. Наші земляки і самі добре знають, що се таке неволя у Тірі, Сідоні або хоч у Єгипті
Евмахос аж у долоні сплеснув, почувши таке. Так радіє знесилений мандрівник, який пробивається крізь гущавник у долину, і раптом замість самітної кам'янистої котловини побачить веселий хутір та почує блеяння вовнистої череди. Замість кам'яного ложа в холодну ніч прийме його широка, м'якими кожухами устелена лежанка пастуха, замість завтрашнього труда — солодкий спочинок у гостині.
От так радів Ксант, із вдячності обіймав і цілував свого друга та давав останні накази дружинникам. Решту дня зайняло перевезення достатків Евмахоса та його товаришів на фінікійські кораблі, а коли вечором зійшла на небо вечірня зоря, полковник, вкритий темним плащем, з мечем при боці та короткою рогатиною на плечі почвалав у святиню.
ГНІВ ГАТОРИ
Сьогодні не було біля святині нескінченних натовпів народу. За наказом його святості сардинці оточили увесь святий округ густими вартами, а всередині залишились тільки жерці, жрекині та повірені короля з його найближчого оточення. Евмахос задумався саме, як увійти йому туди, не звернувши уваги жерців, коли з-між сардинців висунувся Горсутен і швидко потягнув його вбік, на дорогу, яка вела до пристані.
— Не треба, щоб тебе хто бачив у храмі! — сказав пошепки. — Якби люди бачили богів, не боялися б їх, не цінили б як слід і їх ласки. Ось туди!
Звернув з дороги вбік, над саму ріку, якраз там, де на линвах колихалися два довгі та високі фінікійські кораблі. При світлі смолоскипів крутилося біля них кількадесят жовтолицих бородатих постатей у коротких туніках та хустках на головах.
"Се мої кораблі", — подумав Евмахос, і раптом захотілося йому зареготатися на все горло з фараона, який сам вказував йому найближчу дорогу до втечі.
З-над ріки крута стежина вела просто до стіни, якою обведений був святий округ Гатори.