І поквитаємося, батьку, за твою Марію. За твою і мою Марію. За старим нашим слов’янським звичаєм — око за око і зуб за зуб... А ти правду сказав, що Марія для мене за рідну була.— І звернувся до Федора: — Ти про цю жінку чув щось?
— Либонь, не чув,— покрутив той головою.
— Про таких після війни пісні співатимуть, легенди складатимуть, такі після війни оживуть у пам’яті народній...
Говорив неквапливо, впевнено, твердий голос погуркував, а Максимові Ковтязі все здавалось, що то хтось інший говорить, заховавшись у круто випнутих грудях Онисимових, і ось зараз той інший хоч трішечки визирне з-за частоколу міцних, ледь пожовтілих від тютюну зубів. Але слухав би й слухав, якби тільки зоставатись тут, у лісі, якби тільки не повертатися в Глибокі Колодязі, де знов доведеться побачити, що ніщо не приснилося, не примарилося.
— І я ніколи не забуду її добра, й твого добра не забуду, Максиме Івановичу. От ти не партизан, еге ж? Скажімо, як от оцей Федір,— і поплескав по плечу опецькуватого чоловічка, який сягав йому до пояса.— Але скільки ж ти допоміг нам, і Марія багато допомогла... Чи не за цю допомогу її скарали?.. А за тобою часом не чатують?
Максимові Ковтязі кортіло сказати за нічну сьогоднішню пригоду в стодолі, в нього й досі нила потилиця, але не сказав, бо сам до пуття був не годен втямити ту пригоду. Якийсь Микола з Хащуватого, недужий, опинився чомусь у стодолі, не міг дійти до хати, може, й у живих досі нема. Хтось послав його... А хто?.. А чого?..
— Знаю, що горе привело тебе сюди... Міг би й не застати нас тут, бо на місці не сидимо, сьогодні в лісі, а завтра — розійшлися по хатах, а там знову гуртом зібралися... Але дивися не наведи нікого на наш слід... А тепер уже рушай до села, бо й так загомонілися... Я ще дам знати про себе, жди, й Гані допоможу.
Максим Ковтяга збив із лоба шапку, що наповзла на брови, вже хотів іти, як Онисим Потурнак усміхнувся холодною скупою усмішкою:
— Довго житимеш, батьку... Максиме Івановичу! — И знову поплескав по плечу товкущого Федора, що тупцювався біля них.— Чув, Федоре? Чутка дійшла до мене, що немає батька, а він ось, живий і невшкоджений.
На смагло-зеленкуватому обличчі Федора залисніла усмішка.
— Значить, довго житиме!.. Ну, рушай, батьку, бог тобі в поміч. Скоро здибаємося, тільки я вже сам навідаюся до тебе, чув?.. Федоре, проведи батька...
Максим Ковтяга з-поміж купи сухого гілляччя висмикнув замашного ліщинового прута, аби поганяти коня, й поволеньки почвалав поміж ялин, які сяяли сивою хвоєю та лискучими шишками. Не прислухався, чи хтось іде слідом за ним. На душі було так, наче у вулику, з якого димом викурено бджолиний рій.
День стояв навдивовижу погожий, але той день був начебто' не для Максима Ковтяги, й сонце світило не для' нього, й поодинокі пташки майже весняним щебетом озивалися не до нього. Мишастий кінь повернув голову, стежачи за його наближенням. Господи, і як би він обертався без коня, який несподівано опинився в його руках?
Біля санок зупинився. А де ж Федір? Мав би йти слідом, але нема. Тоді Максим Ковтяга повернув трохи назад і з-за хвої спостеріг, що Федір чомусь не рушив слідом за ним за наказом командира, що вдвох вони стоять біля купи гілляччя, розмовляють, кидаючи довгі позирки в його бік.
Зрештою, Онисим Потурнак обернувся і, рівно тримаючи голову на прямих та негнучких плечах, подався до крейдяної гори, повіспованої сірими цятами печер, а низенький окоренкуватий Федір проворно покотився сюди, до Максима Ковтяги.
Його смагло-зеленкувате обличчя поземлистішало й тарган-куваті бузинові очі поглибшали та погострішали.
— Проведу вас...— Місця на санках не було, Федір без вагання сів на домовину.— Рушаймо, чи що...
Максим Ковтяга смикнув за віжки, обертаючи коня. Во-станнє окинувши поглядом підніжжя крейдяної гори й марно пошукавши поміж дерев вигинисту командирську постать, Максим Ковтяга зітхнув протяжним подихом, у якому почулися і розпач, і жаль.
— Сідайте, батьку, й ви в домовину,— всміхнувся Федір.
— Снігу багато, кінь не потягне.
Скоро почулося легке, наче аж пташине посвистування десь поблизу в лісі, й на те посвистування Федір відповів так само стиха, причаєно, по-пташиному. Ага, десь тут має вартувати Іван Смола, це він знак подає, сховавшись так, що не видно. Бач, хлопці своє діло знають, а він ото... А він ото не подався з домовиною в село, а понесло його до партизанського стійбища, наче в лісових хлопців немає своїх клопотів, то він їм своє привіз. Ех, що то голова вже дурна, очманіла — сім пудів диму в голові,' та й усе.
Не знав, скільки й куди проводжатиме його оцей ширший ніж довший Федір, та й нащо проводжати? А може, йому треба під’їхати кудись, хіба ж вони відкрито признаватимуться? То нехай собі їде, не пересидить домовини.
Дісталися берега річки, вже й на скрижаніле полотно виїхали, тут Максим Ковтяга й примостився в передку саней, бо кінь подужає тягнути по кризі.
— Якийсь чудний ви, батьку,— почулося за спиною.— Правду про вас каже Потуриак.
— Яку правду?
Глянув через плече — якесь недобре, підозріливе обличчя було в цього Федора, що розкарячив короткі ноги на його домовині.
— Й чого було посеред білого дня плуганитися до нас? Аби хто назирці кинувся за вами?
— В кого ж я міг шукати захисту, як не в Онисима? От і повело мене...
— А хто він такий для вас, що до нього?
— Як то хто? Він — Потурнак!
— А дорогу звідки знаєте?
— Від Потуриака.
— Від нього? — не повірив Федір.
— А то ж від кого,— наче аж образився Максим Ковтяга.— Я ж його добре знаю.
— Знаєте добре?
— Авжеж. Бо в кого він мав притулок? — Максим Ковтяга знову обернувся через плече і, зауваживши недовіру на плескатому Федоровому обличчі, мовив: — Потурнак довго мав у мене притулок. І в моєї дочки Марії.. Як не в мене, то в неї, як не в неї, то в мене. За сина став для мене.
— Та що ви кажете, батьку!
— Що кажу? Правду кажу.
— Чудна якась ваша правда, не віриться.
— І не тільки в мене та в дочки мав притулок,— звірявся цьому партизанові Максим Ковтяга. Звірявся, як своєму, як спільникові.— А й також у Калістрата Кописточки переховувався довго.
— У Калістрата Кописточки?
— Еге ж, із Глибоких Колодязів, мій товариш. Я й завів якось уночі Потурнака до Кописточки, в нього хата на околиці, від лісу. Вважай, він у нашому селі й вижив, і порятувався.
Несподівано одземкуватий Федір якось дивно звалився з домовини на лід, звалився на коліна, та відразу ж підхопився, проворно вибіг поперед коня, схопив за вуздечку, аж кінь захропів.
— Стійте! — наказав.
Максим Ковтяга дивився на нього з отетерінням.
— Ви оце все правду мені розказуєте? — поспитав насур-монений із вигляду Федір, ступивши ближче до санок, світячи розбишакуватими злими очима.
— А чого ж неправду? — пробурмотів Максим Ковтяга.
— Чи вас так хтось навчив говорити?
— Навчив? Мене? Хто навчив? Одчепися від мене, хлопче.
— Та не міг Потурнак стільки переховуватися!
— Як то не міг? Переховувався... То на горищі, то в стодолі, а то просто на печі. Я його поїв і годував. І чоботи йому був справив, бо сам шию... Так само ховався в Марії, і в Калістрата Кописточки.
Сонце вже звернуло з полудня, било в очі, й Максим Ковтяга мружився проти сонця. Санки стояли посеред білої замерзлої річки, й могло здатися, що наокіл у зимовій пустелі далеко нікого нема.
— Занедужав у Калістрата весною в сорок другому році, два місяці мертвою колодою пролежав, уже думали, що богу душу віддасть. Але очуняв, оклигав, бо Калістрат напитав якусь бабу-знахарку, ця баба на травах зналася, от і відпоїли.
— Таж здоровий Потурнак!
— Здоровий, хто каже, що ні... Але і в Марії лежав, це вже восени, теж у сорок другому. Теж виходили, Марія лікувала, а то згорів би від жару.
Губи в Федора геть потоншали, очі повужчали, посіріли щоки,— таки не вірилось у почуте, наче обманювали. Та чи став би його обманювати цей убитий горем, згорблений у плечах дід? Але ж таке з доброго дива плеще про Потурнака, що важко повірити, коли добре знаєш, що командир їхній ніколи й ні в кого не переховувався, що в тилу залишений для підпільної роботи, що воює з першого дня війни, слава про нього в їхньому краю прокотилася широка. Та й почуте від цього діда зовсім не в’яжеться з тим, що почув він, Федір, щойно в лісі від свого командира про цього діда. Може, відчуває щось своєю наполоханою душею, може, здогадується, а тому-то отак дурнувато хитрує? Але не схоже, щоб хитрував, якийсь він дуже простодушний, а для хитрощів розум потрібен порский та слизький, наче в’юн, еге ж, наче в’юн, а в старого немає такого розуму, не видно.
— Ой, понабалакували ж ви, батьку!..
А Максим Ковтяга лиш повіками кліпав.
— Дурником прикидаєтесь, еге ж?
— Дурником?.. Яким?.. Чого?..
— А то й не знаєте! — Й лиха погроза почулася в діжкуватому голосі, що гув десь аж у надрах випнутих колесом грудей.— А куди це ви так дивитеся, га?..
Максим Ковтяга, сидячи в санках, дивився на Федора, на його з доброго дива розгніване обличчя. А якої хороби гніва-, тися? И що такого почув, що гнівається?.. И водночас Ковтяга дивився обіч Федора, обіч мишастого коня, бо ген-ген удалині, на білому полотні криги, побачив запряжені двокінь великі санки.
Запряжені двокінь санки хутко наближалися по річці сюди, до них.
Мимоволі Федір обернувся й також умить застеріг санки, які слалися по річці. Він відпустив мишастого коня, важко сів на домовині і якимось незнайомим посірілим голосом наказав:
— Поїхали.
Максим Ковтяга ледь торкнувся лозиною кінської здухви-ни, кінь рушив, а вже тоді поспитав:
— Куди їхати?
— Чи ви забули, куди їдете? — І, пильно вглядаючи у білу річкову просторінь, зашепотів: — У разі чого кажіть, що я вам збивав домовину... Що їздили до мене в Гориничі... А звати мене Федір Маковій.— Сапко передихнувши, запитав: — Хто ж це їде?
— Либонь, поліцаї.
— Знаєте їх?
— Либонь, брати Куниці... Ще хтось...
— Ну ж, дивіться мені, батьку...
З поліцайських саней уже зовсім близько знагла озвалася хрипка гармошка, вибухнув сміх. Максим Ковтяга, зминаючи, притримуючи коня, взяв праворуч. Ось поліцайські санки наблизилися, ось порівнялися, почулося надсадне хропіння, перебалакування об кригу підкутих копит, почувся шелест-посвист полозків.