Тільки ж сонечко он вже до землиці припадає! Часу нема на балачки, а то б таки й ви почули. Господи... Матінко Божа, заступнице наша! Від замку до замку — казали — їдеш та оглядаєшся. Лицарі! Ну, та вже добре... А що вже нам, дрібоньким людям? Кожен на босу ногу радо наступить. Чи не так?..
От, хоча б і її, фрау Тільде, взяти: ніяк сусідам своїм не догодить. Поки ходила до церкви щоденно, сичали сусідки, що змолоду нагрішила, а тепер замолює, бо, мовляв, знає, де хвіст у чорта! Як трапилось, що пропустила дві неділі та між ними одно свято,— майже відьмою ославили. Дітям на неї, беззахисну вдовицю, набріхують. Вже швидко псів почнуть нацьковувати, ось побачите! А тут ще ці кози, бодай їх той Нічний Цап задавив!
— Які ще там кози? —з упинив потік балакучості праччиної цілком вже виснажений фізикус,
— Та хіба ж таки ви ще не знаєте? Цілий же світ про це говорить! Катерини, сусідки моєї, Гюнтерки ті кози. Гадюка вона: три кози має, а вони й кішки драної не варті. Не молоко, а так — тьфу-тьфу! — гидь одна те, що вона від тих кіз продає. І сорому нема!
Фрау Тільде обтерла рукою губи: дуже-бо кортіло плюнути як слід, посеред хати.
— Так ота, вибачайте на тім слові, паскуда скрізь на мене набріхує: мовляв, зачарувала я їй тих кіз! А я ж, дійсно, як на гріх, тієї ночі виходила з хати. А вона й цокоче, що я, мовляв, виходила серед ночі чари напускати на її шолудивих кіз! Було це саме на ті вогненні стовпи, що я вам коротко розповідала. А тут ще й гуска моя — я її щоправда замість собаки тримаю — на цілу вулицю герготу наробила, як я з хати вийшла. Фрау Тільде засміялася:
— Це моя Колумба-голубонька вигадала: замість пса гуску тримати. І їсть менше, й несеться, й гармидеру повнісенький двір вчинить наша "швацлізе", як тільки хтось за клямку хвіртки рукою діткнеться!
Однак фізикус не усміхнувся. Загорнувся в свій облізлий толяр, ніби холодом на нього потягло, й поважно промовив:
— Фрау Тільде, бережіться. Вірте мені: нема ніякої радості, коли вас почнуть підозрівати в чарах.
Прачка підперлася в боки й навіть образилась:
— Хіба ж я що або що? Хто таке може на мене сказати? Хто?
Алхімік знизав плечима:
— Хто? Самі ви необачні. Хоч би й з ожиною тією, що Конрад вас виплутав. Хто про це скрізь розповідав: Конрад, чи я, чи Локі? Ви ж самі. Таж ви самі, здорові, знаєте, що по теперішніх часах такі речі не надаються до жартів!
— Що ожиною відьом ловлять? Пхе!.. Та хіба ж я від тієї ожини відьмою зробилася? Слово одне...
— Слово, пані, слово — велика річ!.. Слово одне може...
Але в цей мент прожогом відчинились двері й, перервавши розмову, що ставала неприємною, в хату скочив Локі. Гавкнув на прачку, ніби привітався, обнюхав спідницю, панчохи й плигнув до алхіміка, вимахуючи хвостом та черкаючи ним по свіжій білизні.
— Геть, старий грішнику! — заверещала фрау Тільде.— Всю білизну перемаже, потвора!
Але Локі не зважав на неї.
— Посоромся, Локі,— спокійно й тихо промовив алхімік,— йди собі, ну, хоч до горна. Ляж там, приятелю, й почекай.
Пес подивився на старого мудрими очима й слухняно ліг на визначене місце.
— Таж він чисто кожне ваше слово розуміє! — сплеснула руками прачка.
— Ну, певне! Ми вже давненько поприятелювали. Правда, Локі? —Пес підніс голову й двічі лагідно гавкнув, немов сказав: прав-да!
— От, кажете про ту ожину, пане фізикусе,— почала ущипливо фрау Тільде,— а що ж, ви гадаєте, моя сусідка сказала б, коли б почула, як ви по-приятельському з собакою, вибачайте на цім слові, говорите, а він вам відповідає?
Алхімік Добродушно всміхнувся:
— Фрау Тільде, що я з бісом знаюся,— кому ж це невідомо? Не дурно ж бо в мене з комина дим раз у раз виходить!
Прачка засоромилась. Але фізикус споважнів і продовжував;
— Але велика є різниця, бо ж суд святої церкви вже моєю лабораторією цікавився й під всяких підозрень мене "на всяк час життя" усправедливив.
Однак, як і ви знаєте, люди й досі мене "печеним чортом" звуть, хоча й добре знають, що я дияволом не був і не буду та й червоного жару не їв і не їстиму. Але киньмо про це. Я вас не хотів ні образити, ні дратувати. Ліпше про вашу доньку Колумбу поговоримо.
Фрау Тільде підвела побожно очі до стелі:
— І вдень, і вночі все думаю: чи не краще було б їй за кляшторними мурами? — і посипала, як горохом: — Така вона тендітна, така слабесенька! Як її в цім грубім світі залишити? Ще й до того самі ж пан фізикус говорять, що розумна вона...
— Та ж повторю вам ще раз: ліпшого учня ніколи я не мав, але...
— Ну, от! Самі ж говорите!.. Не за шевця ж чи різника її давати? Чоловік її вдень і вночі як жито молотитиме! Хіба ж воно, бідне, може важку працю робити?.. Та й те, чого тільки фрау Тільде сама не перетерпіла, щоби тій своїй єдиній дитині дати. А все ж таки посагу слушного для неї не придбала. Надії на людей ліпших — одурюють. Тож одна їй дорога до кляштора. Най буде невістою Господньою і замість посагу принесе свою вченість.
— Що ж, це діло добре! Така, як Колумба,— потвердив фізикус,— може високо і в кляшторі стати. І логіку, і діалектику, як чоловік, розуміє. Ще, може, тільки зарано трохи? Може, ще серце само заговорить?
Прачка захвилювалась, аж сльози їй заблищали на очах:
— Ех, пане наш золотий! У нас, дрібоньких, не на те серце в тілі привішено, щоб з любощів боліло! Кохання — для панів вигадка, як ті турніри та бенкети. Нас, дівчат вбогих, беруть, щоб ми хати замітали, білизну прали та свиням їсти варили. Ми ж бо, самі знаєте, заміж йдемо, щоб нас хтось годував, у хаті тримав та... лаяв або й бив! До смерті. Саме ж на таку довічну служницю моєї Колумби й шкода!
Фрау Тільде витерла очі і злякано мало не заголосила:
— Ой, спокуса ж єрусалимська! Дивіться-бо: вже майже й сонечко зайшло. От я забалакалась, ой забалакала ся ж! Таж замість грошей за напрану білизну у вашої милості попрошу трохи якогось ліку от тим триклятим Гюнтерчиним козам. Нехай вже така пекельна баба не дорікає та сорому не робить! Самі ж бо її знаєте: що слово скаже — мов у п'ятку шпигне!
Алхімік усміхнувся:
— Та чого ж вам, фрау Тільде, в мене розуму позичати? Ви ж бо й самі на ліках тямите.
Але, не чекаючи на відповідь, котра могла знов затягтися на години, швиденько встав і підійшов до полиць з рядками глиняних глечиків, слоїків, дерев'яних скриньок з написами на пергаментових наклейках.
— Зараз приправлю. Не дояться й не жеруть, а все п’ють?
— Не дояться, не жеруть, а все п'ють,— повторила прачка. — Говорить, що я їхнє молоко з свого столу в своїй хаті видоюю, а замість серця їм губки в груди повкладала, бодай її саму трясця напала! Отже, каже, скоро та губка води подостатку насмокчеться, тоді всі кози їй і виздихають.
— Так гаразд. Я зараз,— уривчасто відказав фізикус, відважуючи якогось ліку на вагу курячого яйця. — Маєте свячену вербу вдома?
Фрау Тільде мовчки кивнула головою: знала, що коли фізикус приправляє ліки,— не можна з ним говорити, щоб не помилився. Власне, вона була певна, що не в небезпеці помилки була справа, а в тім, що чужі розмови перешкоджали чарівним наговорам, без яких найліпші ліки нічого не були варті. Саме тих "таємних слів" і не знала фрау Тільде, хоч ліків, може, знала більше за самого алхіміка. А все ж таки мала славу "природної лікарки", славу, як говорив соборний канонік, "більш небезпечну та ближчу до смерті, як слава вояків".
Само собою, що свячену вербу вона мала в чималій кількості. Алхімік порадив спалити і попіл додавати до ліку. Все разом — розмішати в кількості води, рівній кількості молока, що тепер дають кози на одне доїння. Воду ж набрати з криниці увечері й лишити на цілу ніч стояти в хаті, де ніхто не спить.
— На другий день напоїти кіз саме як задзвонять "на ангелюс". Крім того, нехай дає моркву та якнайбільше лучного, солодкого сіна.
Прачка вийшла, коли вже надворі почало поночіти. Алхімік якийсь час простояв біля вікна, потім підійшов до горна. Підніс з підлоги ручний міх і почав роздмухувати пригаслий вогонь. Старий міх свистів, видаючи час від часу несподіваний, своєрідний звук: ніби його душила гикавка. Коли ж розгорівся погонь, фізикус підкинув дрібних дров і шпурнув міх з такою силою, що аж пес, котрий спокійно дрімав у кутку, підплигнув на місці.
Видно було, що старий хвилюється, але хоче опанувати себе. Нарешті він замкнув двері, якими вийшла фрау Тільде. Ще постояв трохи, провірив ключ й засунув на засов. І тільки тоді відчинив двері в сусідній покій. Відчинив нечутно й затримався на порозі, дивлячись на Константина, що сидів перед великим столом і швидко щось креслив та надписував. Раз у раз юнак заглядав у якусь велику книгу. Цілі гори тих книг лежали на його столі й на лавці біля столу.
Константин мав на собі темний одяг мандрівного учня-схоласта. Облипистий каптур вирізаного фестонами капулета — широкого коміра пелерини — з каптуром — був відкинений на рамена. Темний плащ та гаманець лежали на краю столу. Відчувши на собі уважний погляд, Константин підвів голову.
Очі його враз заграли, а обличчя радісно всміхнулось:
— Учителю! От, добре, що ви прийшли. Дивіться: здається, я таки знайшов формулу! — Захоплений хвилюючою працею, він встав і почав жваво висвітлювати алхімікові:
Коли станемо на тому, що водяність — це є меркур, олійність — сірка, то їхні відношення одно до одного є сіль. Відношення ж підставимо залежністю. І от, дивіться, що тоді буде! Отримуємо формулу...
Константин підніс вгору аркушик пергаменту. На ньому чорним і червоним було викреслене:
— От лише це мене заплутує,— хвилювався Константин.— Збиває мене сіль. Цього не може бути, я відчуваю знаю внутрішнім чуттям, що тут мусить бути не сіль, а сальпетер. Але довести це логічно, формулою — як вже б’юся, й все — без наслідків.
Очі йому блищали, рухи були рвучкі. Всі речі довкола — не існували для нього й вся увага, всі духовні сили були скупчені на загадковій формулі.
— Коли підставити сальпетер,— сам себе перепинив Константин,— все тоді збивається на конструкцію патера Гроота з Кельна. А це ж не те, чого шукаємо!
— Дай спокій Альбертові з Кельна, —поклав йому на плече руку фізикус і лагідно додав: — Досить вже клопоту маю й з Конрадом з Кельна. — Намагався говорити спокійно, щоб не занадто нервувати учня, якого щиро полюбив за його пильність і запальність.