День шостий

три!..

Зривалися, бігли, сонні, наосліп хапалися ко­жен за своє, вдивлялися у темряву, вишукували не­видимого ворога. Тільки Султанов уберіг спокій, пройшовся по вогневій, обсмикуючи гімнастерку, так ніби готувався до стройових занять, неголосно покликав:

— Постовий Грановський!

Грановський відокремився від темної стіни куку­рудзи, ударив закаблуками:

— Слухаю, товаришу сержант!

— В чому річ?

— Щось підкрадалося до вогневої!

— Можете сказати точніше?

Грановський мовчав.

— З якого боку підкрадалося?

— Звідти, — Грановський показав на кукурудзу.

— Перевіримо, — спокійно сказав Султанов. — Хто хоче перевірити?

Ніхто не встиг відповісти, бо з кукурудзи, босий, у самій спідній сорочці з'явився їздовий Планкін. Він притискував щось до грудей і йшов просто на сержанта.

— Планкін, шо сталося? — крикнув Султанов.

— Киця, товаришу сержант. Ось погляньте!

— Одставити кота! — наказав Султанов. — У вас музичний слух, Грановський. Планкін, заступайте на пост! Для усіх відбій!

Але спати ту ніч усмак їм не судилося.

Щойно стало сіріти, знову крик, знову тривога, знов зривалися вони з нагрітих місць, готові не так на добре, як на лихе, але знов могли відітхнути з полегкістю, не побачивши ніякого ворога, ніякої загрози, погано тільки, що вже й ніч не ніч і спання не спання, усе попсовано.

Султанов ніби й не спав, не лягав, був уже у всьо­му своєму блиску, свіжий і бадьорий, а перед ним горбився тяжко Ардаб'єв, м'яв траву чоботярами, щось мимрив.

— Голосніше! — звелів йому сержант.

— Аман, — бурмотів Ардаб'єв, чапкаючи своїми чоботиськами, ведмедкувато щулячись перед Султа­новим, — аманба, товаришу сержант... Коні, значить, що?.. Спутав, пустив їх пастися... Кажу Буднику: та, кажу, дивись, а я посплю... Аман! Я задрімав, а Буд­ник і собі... Глянь — коней нема! Ми туди, ми сюди — нема!..

— Так, — спокійно промовив Султанов. — Підсу­муємо, старший їздовий Ардаб'єв. Коні, яких ви мали стерегти, за яких відповідаєте, зникли в невідомому напрямку.

— В невідомому, — повторив Ардаб'єв.

— Все ясно. — Султанов глянув на свій компас. — Даю вам двадцять чотири години, Ардаб'єв, — і коні повинні бути в розташуванні. Коли не буде коней, я віддам вас під трибунал!

— Товаришу сержант!

— Одставити балачки! Наказ зрозуміли?

— Так точно!

— Виконуйте!

— Тепер ти, Малий, розумієш, яку українську пісню мають любити всі народи й племена? — про­шепотів Палярус Козакові.

— А яку?

— Сміх у залі! "Розпрягайте, хлопці, коні"! А чо­му? Бо це єдина пісня у світі, яка запрошує чоловіка спочивати! Як там співається далі: "Та й лягайте спочивать". Коли б я був вашим сержантом, я б співав її з ранку до вечора!

— Тому та й не будеш ніколи сержантом, — за­уважив Боря Тетюєв.

— Мовчи, Алоллон! — огризнувся Палярус. — Товаришу сержант, не дозволите додрімати додат­кових годин зо три по вашому компасу?

— Одставити дрімання, — добродушно промо­вив Султанов. — Солдат не той, хто спить, а той, хто бодрствує! А вам для розминки принести разом з їздовим Будником сніданок для особового складу і передати моє письмове донесення командиру роти!

Знов розпросторювався над землею день, і знову й знову кидав їх Султанов до гармати і від гармати, мучив і вчив, вчив і мучив, і вже здавалося їм, ніби стали вони продовженням їхньої гармати і їхніх ка­рабінів, ніби самі їхні пальці стали снарядами — бронебійними, осколочними, картеччю, а їхні руки і м'язи — твердими гранатами і пляшками з запалю­вальною сумішшю. Кулеметники, які ще вчора об­ладнали собі окопчик, встановили свого кулемета Деггярьова, усе прибрали, замаскували і тепер ну­дилися від неробства, приходили подивитися на муки артилеристів, але щойно вони витикалися з-за кущів дерези, Султанов гримав на них:

— Прошу зайняти свою бойову позицію!

ї гарматна обслуга була вдячна йому за те, що нікого не хоче підпускати до їхньої вогневої, не дозволяє перетворювати священнодійство бойового на­вчання на пусте видовище для зледащених душ.

— Артилеристи! Протитанкісти! — гримів Сул­танов. — Ми повинні битися, як барси!

— Товаришу сержант, — не без єхидства в голосі поспитав Палярус, — дозвольте запитання?

— Дозволяю.

— Що таке барс? У нас є такі молоді бійці, як, приміром, Козак, що не можуть уявити такого звіра.

— Барс — це такий звір, до якого вам, Палярус, ніколи не дорости. Ясно?

Пролунав сміх. Він був такий несподіваний, що навіть Султанов розгубився і за звичкою скоман­дував:

— Одставити сміх!

Але цього разу його команда не подіяла, її знева­жено відверто й обурливо, сміх не втишився, він мовби дратував сержанта своєю непокірливістю, непогамовністю, свавільністю.

Козак перший збагнув, що то за сміх і звідки він.

Сміялася Санька.

Стояла в кукурудзі, голоруко розіп'ята між зеле­ними стеблами, вгрузаючи босими ногами в пухна­сту землю, у тісному ситцевому платтячку, з розвих­реним русявим волоссям, дивилася на них своїми лінивими дикуватими очима, мовчки сміялася, а тоді повільно, мовби знехотя зворухнулася і щезла в ку­курудзі, так наче й не було її.

— О кукурудзо душі моєї! — зітхнув Палярус.

— Хто це? — не знати кого спитав Грановський.

— Санька, — відповів йому Козак. А може, не так йому, як сержантові, але Султанов вдав, ніби не чув, не звернув уваги на Козакове пояснення, не хотів зважати на те, що його не цікавило, або, як він любив висловлюватися, не мало ніякого відношен­ня до служби.

Козак не міг зрозуміти черствої душі Султанова. Але мовчав. Не доріс ще судити таких людей.

— Увага! — звернувся до них Султанов. — Зараз я розповім вам про фашистські танки Т-ІІІ і Т-ІV. Ви повинні знати про них, бо ви — протитанкісти! Гроза і смерть усього, що їде, повзе, рухається. Що таке танк? Танк — це найобмеженіша і найнеповороткіша річ на війні. Люди в ньому — сліпі, безпо­радні, вони сидять і ждуть, що з ними буде. Ви ж — як орли і барси, з'являєтеся і покладаєте кінець усьо­му цьому жданню. Запитання є? Фашистський танк Т-ІІІ, який у Франції гітлерівці називали королем танкових битв, має на озброєнні тридцятисемиміліметрову гармату, порад з якою наша сорокап'ятка може вважатися гаубицею; броня на ньому тонка і стоїть сторчма, швидкість танк набирає повільно, ви встигаєте вицідити його бік або моторну групуй вдарити раз і два, побачити й почути, як реве запа­лений бензин, — і от ваше завдання виконано.

— А коли з'являться Т-ІV? — спитав Боря Тетюєв.

— Тут вони не з'являться. Вони можуть бути ки­нуті під великі міста, на важливі театри військових дій. Це важкі машини. Гармата на них — сімдесят п'ять міліметрів. Для серйозних цілей.

— Ми ж — ціль несерйозна. Пожвавлення у залі, — подав голос Палярус.

— Ех, були б ми на мехтязі, — зітхнув Тетюєв. — Тоді б нас ніяка сила! Оперативність, маневр, не­вловимість! А команда яка! Мото-ори! І вже гримить, летить сталь, вогонь, залізо!.. От де музика, Грановський, коли б ти чув!..

— Не нас ловлять — ми ловимо, — повчальним тоном нагадав Султанов, — і не нас розбивають, а розбиваються об нас, все має об нас розбиватися

така перша заповідь протитанкіста! Запитання є? Перекур!

— А місцеве населення нічого собі. Може ви­кликати пожвавлення в залі, — підморгнув Козакові Палярус. — У тебе, Малий, нюх на дівчат! А я ще думав учора: куди це він метнувся?

— Залізли до людей в город, то треба ж хоч ска­зати їм про це. Я ще пообіцяв, що й командир наш відвідає їх, — не знати навіщо вигадав Козак те, чого насправді не казав.

— На городі бузина, а з Києва дядько приїхав! — зареготав Палярус.

— Одставити сміх! — почувся голос Султанова. — Козак говорить правильно.

Палярус вимовно тріпнув пальцями в той бік, де ще недавно стояла Санька.

— Ох, і тріпло ж ти, Палярус, — кинув йому Боря Тетюєв,

Грановський дістав кларнета, і всі їхні невеличкі незгоди відлетіли з легким зітханням музики.

А перед обідом несподівано з'явилися коні. їх привели дві жінки, одна сиділа охляп на гнідому Султанова, друга — на обозній кобилці. Попереду на велосипеді їхав високий літній чоловік у білій ви­шитій сорочці, а позаду плентався Ардаб'єв, при­тискуючи до грудей каску, повну курячих яєць.

— Здрастуйте, — привітався чоловік, — я голова сільради Мар'яненко, — а це наші дівчата. Вони перейняли коней удосвіта вже по той бік села. Ну, ми ж не знали, що воно за коні, а оцей товариш боєць прибіг і вимагає, щоб віддали йому, бо, мов­ляв, вони — його власні, чи що. Так воно чи не так? Коней ми йому не дали без перевірки, а от яєчок трохи, значить, теє...

Султанов провів поза поясом великими пальця­ми, зганяючи брижі на гімнастерці за спину, підійшов до Мар'яненка, подав руку,, відрекомендувався, тоді так само потиснув руки обом жінкам, від Ардаб'єва, який кинувся до нього рапортувати, відвернувся.

— Від усього нашого особового складу вислов­люю вам велику подяку та допомогу! — звернувся до Мар'яненка і жінок. — Прошу до нас. Познайом­тесь з бійцями. Як там наші товариші піхотинці в селі?

— Та ми їх, вважайте, чи й бачили, — сказав Мар'яненко. — Промайнули вночі, як тіні, ті над берег, ті у степ, ті до шляху, — і не видно й не чутно.

— Зайняли кругову оборону — пояснив Султанов, — до особливого розпорядження. За тиждень диспозиція зміниться, і ми вийдемо на оперативний простір.

Голова кліпав очима, нічого не розуміючи.

— Може, вам поміч якась потрібна? — поспи­тав. — З продуктами чи там що?

— Всім забезпечені. Дякуємо.

— Та це ми дякуємо, що наше село, значить, у такій обороні.

— Можете бути спокійні. Мої бійці виконають свій обов'язок до кінця! — приклав руку до пілотки Султанов.

Боря Тетюєв підштовхнув непомітно Козака, ско­сив очі на сержанта. Ну, який у нас командир! Які слова знаходить!

Мар'яненка з жінками проводжали аж до шляху, коли ж усі зібралися на вогневій, Султанов підкли­кав Ардаб'єва.

— Їздовий Ардаб'єв, що це у вас? — спитав сухо, показуючи на каску з яйцями.

— Яйця, товаришу сержант.

— Щось я не пригадую, щоб у вашому речовому атестаті значився кошик для курячих яєць.

Ардаб'єв переводив погляд з одного на другого, шукаючи підтримки, але у всіх в очах вичитував тільки сміх і тому не знав, як поводитися.

— Так, товаришу сержант, це ж та всю батарею! Подарунок місцевого населення. Для зміцнення на­ших сил і боєготовності.

— Щоб це було востаннє, — суворо попередив

його Султанов.

— Так точно, востаннє, товаришу сержант.

— А з яєць що — яєчню зробимо?

Ардаб'єв зрадів.

— Можна, товаришу сержант, це можна!

— Рядовий Козак, — скомандував Султанов.