Такі викривлення несуть інформацію у формі розподілу електричних зарядів атомів. Інформація копіюється наступними шарами. В дефектах структури глини накопичується енергія з довколишнього середовища. Згодом вона вивільнюється. Такі властивості глини могли б сприяти реакціям, у яких утворилися первісні органічні молекули. Класичні ознаки живих організмів: структурна стійкість, здатність до взаємодії з оточенням і до самовідтворення. Тобто всі атрибути глини. Цікаво, що ще в XII столітті східний учений Ібн-Туфейль у своєму романі "Хай Ібн-Якзан"[3] так писав про самозародження життя:
"На якомусь острові, в земній западині, багато років виброджувала глина. Найбільшою співмірністю володіла її середина, вона ж найближче схожа була на складники людини. І почався в тій глині рух зародження. Стали виникати в її липучій рідині бульбашки, ніби при кипінні. В самій середині того кипіння утворилася особливо маленька бульбашечка, розділена навпіл тонкою перепонкою, наповнена ніжним, повітряним тілом, склад якого вельми надавався до потрібної спївмірності в частинах.
Поволі з цієї бульбашечки утворився живий чоловік Хай".
Тепер сучасній науці лишилося довести, що глина — справді живий (хоч і своєрідний) організм, і тоді знайдуть бодай часткове підтвердження, здавалося б, найбезглуздіші легенди і розповіді відлеглих часів.
Тим часом Лукас взявся писати свій реферат про розум як одну з невідомих форм енергії, про глину, про давні цивілізації і про долю цивілізації сучасної.
Він знав, що самого реферата не досить. Треба було сконструювати ще особливий магнітометр, можливо, побудований за принципом знайденої на Британському острові металітичної споруди, яка мала зовні напругу вищу, ніж усередині, а також спеціальні антени для вловлювання й передачі людині розумової енергії, розсіяної в просторі, скупчення її в хмари такої щільності й краси, як та, що з’явилася в його видінні на грані смерті. Сейсмологи вважають, коли в 225 точках земної кулі встановити надчутливі (заглиблені на тисячу метрів у скелясті породи) сейсмометри, то можна виявляти буквально всі ядерні вибухи, хоч де б вони проводилися. Лукас був переконаний, що так само можна знайти відповідні точки, які б охоплювали весь надземний простір, і вловлювати там розумову енергію (ясна річ, не в скелястих породах, а, мабуть, у глиняних шарах).
6
Курка кудкудакає тоді, коли знесе яйце. Людина відрізняється від курки тим. що їй іноді кортить закудкудакати навіть тоді, коли ніякого яйця зовсім не передбачається. Щоправда, є люди потайні, які з надмірної любові до самих себе і з ненависті до всіх інших ніколи не хочуть поділитися ні думкою, ні звісткою, але Лукас не належав до таких. Він не мав майже ніякого власного майна, був справжнім роздайбідою і тепер, захопившись ідеєю, з якою можна перевернути світ, хотів мерщій повідомити про це, розповісти, похвалитися.
Кому? Професору Джонсу? Але яке це мало відношення до теоретичної фізики?
Матері й сестрам? Вони надто далекі і від нього і від таких високих ідей і знають хіба що пенсільванський кукурудзяний суп з куркою, запечені боби та ковбасу з сальвією.
Президентові Сполучених Штатів? Але президент думає тільки про те, щоб Америка стала Prouder, Stronger, Better — Величніша, Дужча, Краща, і не стане слухати ні про що інше.
Тоді, може, друзям з баскетбольної команди, в якій він грає вже два роки? А чи є дружба між спортсменами? Може, десь і є, та тільки не там, де треба заробляти гроші, щоб грати, учитися, просто існувати. Професіонали можуть виказувати на майданчику, покритому кольоровим пластиком, чудеса згуртованості, командної монолітності, залізної міцності, але досить їм прийняти душ, перевдягнутися, скласти в фірмові спортивні сумки свій обладунок, як вони розприскуються з роздягалки спина до спини, мов різнойменні заряди, ніби віртуози симфонічного оркестру, кожен з яких тягне додому свій інструмент, відвертаючись од свого напарника по грі і від усього світу.
Для баскетбольних хлопців Стенфорда Лукас був просто Безслідний Лукас, та й годі, а він сам не знав навіть, з яких факультетів і з яких курсів його напарники. Чути — чув, але не запам’ятав, бо не було потреби. Перед ким же тепер міг розкрити душу?
Іноді людині може пощастити. Не знаєш, кого знайти, — знайдуть тебе. Лукаса знайшов їхній баскетбольний тренер Ділан, якого всі звали Широкий Діл. Діл справді був широкий усім: лицем, плечима, животом, постаттю, натурою, можливо, й поглядами, хоч він їх особливо ніколи не афішував. Добра душа, великий практик і теоретик баскетболу, цієї справді американської національної гри, де до кільця може пробитися з м’ячем тільки один щасливчик, а решта або ж щосили йому заважає, або супроводжує заздрісними поглядами, сам Діл ніколи не грав, бо був затяжкий для цього та й недостатньо високий серед сучасних голіафів з своїми неповними шістьма футами. В його завдання не входило вчити, готувати, вирощувати, він одержував уже готові таланти, як антверпенський гранувальник одержує алмази з кімберлітових трубок для перетворення їх на безцінні діаманти. "Мені дають дике сире м’ясо, а я готую з нього розкішні стейки! — сміявся Діл. — Що головне для тренера? Ніколи не бути занудою. Не заважати хлопчикам. Дати кожному змогу розгорнути свого. хвоста на всю широчінь. Кожному хочеться побути павичем!"
Діл застав Лукаса в його гуртожитській кімнаті в ліжку, обкиданого книжками, паперами, з друкарською машинкою на грудях. Коли Діл увійшов, таранячи двері напханою спортивною сумкою, Лукас лише на мить відвернув погляд від якоїсь точки на стелі, куди перед тим пильно вдивлявся, глянув на тренера мученицькими очима і знову втупився в стелю.
— Хелло! — загримів Діл, пробираючись крізь тороси книжок до невеличкого столика біля вікна. — Ти ще живий, хлопче?
— Як бачиш, — мляво відповів Лукас.
— Я шукаю тебе цілий місяць. Здохнути можна від переживань. Ти ж знаєш, що нерви для мене — каюк! Де пропадаєш? їздив на побережжя смажитися на сонці з голими дівчатками?
— Гибію в бібліотеках. Дочитався до того, що проникнув навіть до башти Гувера.
Діл викладав на столик щось загорнуте в цупкий папір, пляшечки з пивом, фрукти.
— І тебе не впіймали там у мишоловку? — спитав він.
— Як бачиш.
— Ну, ну… Башта Гувера. Ось до чого можна дійти, припинивши тренування на цілих півроку!
— Просто в мене були там справи. Я захопився одною ідеєю, яка може виявитися грандіозною.
— Як ти сказав? Грандіозною?
— Ну, щось таке…
— А ти знаєш, до чого доводять ідеї? Чоловік валяється в ліжку, неголений, худий, як скелет, з очима голодного чорта… Тут я ось приніс свіжі гамбургери і татарські біфштекси на вибір, півдюжини чеського пільзнера, сир, банани, груші. Це тобі не зашкодить.
— Ти ж знаєш, що пиво — алкоголь.
— Це коли чоловік підтримує форму. А тобі треба втримати душу в тілі.
— Крім того, я не п’ю пільзнера, — сказав Лукас.
— А що ж ти п’єш? Це найкраще пиво на світі!
— Я звик до пітсбурзького — Айрон Сіті Бір.
— Уявляю, які то помиї! Ти можеш скинути із своїх грудей оту могильну плиту!
— Це друкарська машинка фірми "Оліветті". Класна річ! На персональний комп’ютер з прінтом я не стягнувся, доводиться клацати дідівським методом.
Діл підійшов до ліжка, піддів пальцем загнутий аркуш паперу, заправлений у машинку.
— Тридцять друга сторінка! Як я розумію, тридцять одна вже заповнена літерами.
— Як бачиш.
— Ти, здається, ніколи не відзначався балакучістю?
— Та ніби.
— А це тебе прорвало.
— Я ж сказав: у мене грандіозна ідея.
— Наприклад.
— Ідея підняття розумового потенціалу людства.
— Підняття чого? Не розчув.
— Розумового потенціалу, — терпляче повторив Лукас.
Діл обережно зняв з грудей Лукаса машинку, поставив її на підлогу, пішов до столика, сів у крісло, для Лукаса відсунув стілець, показав на нього.
— Сідай отут, їж татарський біфштекс із сирого м’яса, повертайся в стан дикості, а вже опісля… Ні, ви погляньте на цього спасителя людства! Він носить повні кишені розуму і роздає його повними жменями!
— Ти ж не вислухав мене до кінця, — сповзаючи з ліжка, ображено промовив Лукас.
— Сідай отут, їж і слухай ти мене! — загримів Діл. — Навчити розуму? Людей простіше посадовити під замок або під ракети з бомбами, підвішені над їхніми головами на тонкій волосинці, ніж навчити розуму. І взагалі, кому в Америці потрібен розум?
— А що ж тут потрібне?
— Гроші! Гроші і вісімнадцятиногі бройлери, щоб кожному громадянинові найдемократичнішого суспільства в світі дісталося соковите стегенце!
— Ти так вважаєш?
— Я знаю це краще, ніж правила баскетбольної гри!
— Але я не думав тільки про Америку.
— Про що ж ти думав, дозволь поцікавитися?
— Про все людство.
Діл нігтем великого пальця відколупнув кришечку з пляшки, смачно побулькав пивом у своєму широкому горлі, промовив із спокійною стурбованістю в голосі:
— Лак, хлопче, тобі треба продизенфікуватися. Лукас загнав міцні білі зуби в бокасту грушу,
Груша наповнила йому рот солодким густим соком. Незмога сказати хоч слово. Він покрутив головою, замукав: "М-м-м…".
— Помукати — теж годиться, — вдоволено потер руки Діл. — Попродавати витрішки, чи я там знаю… А тоді притулитися до теплої дівчинки.
Лукас закрутив головою ще енергійніше.
— Знаю, знаю, — заспокоїв його Діл. — Ти не хочеш розтрачувати енергію на дівчат. Але можна й не тратити. Для цього тільки слід знайти байдужу дівчину.
Лукас нарешті зміг заговорити.
— Як-то — байдужу? — здивувався він.
— Дуже просто: щоб ти для неї — як холодильник для ескімоса.
— Мені не хочеться — навіть холодильником.
Діл підвівся з крісла, спробував походити по кімнаті, але тіснява була така, що не дуже розженешся.
— Слухай, Лак, — нахилився він над машинкою, — а чому ти пишеш на жовтому папері? Як у тебе щодо буддизму і взагалі всього, що жовте?
— Просто приємніше для ока.
— Відповідь у нормі. А то я вже подумав… Щодо мене, то мені більше подобається рожевий колір. Не папір, бо яке в мене писання. А ось так собі подивитися на рожеве — і ніби ти в дитинстві. У мене чорний пудель, і коли я веду його погуляти, а він висолоплює рожевого язика, — приємність екстра-класу!
— Ти не боїшся панькатись з чорним пуделем? — несподівано спитав Лукас.
— Чому б я мав боятися?
— Бо чорний пудель скуповує душі.