Несподівано характерник вигукнув:
— Я бачу її! Ну, твою... Досі вона була схована від мене чорним туманом страждань. А тепер бачу. — Він підвів очі, з яких спочатку бризнув безум, а потім вони взялися більмами; та по миті полуда розтанула, відкривши безодню не знаного доти світу. Але тільки на мить зазирнув Сава в провалля Оникієвої душі. Йому стало страшно, бо він підгледів таке, чого не повинна знати людина. Почуття гріховності, вже один раз звідане при спілкуванні з цим чоловіком, ніби вибухнуло в ньому.
— Не переживай, синку. — Характерник так само несподівано змінився з лиця — воно стало лагідним. — Я не дідько і не його посланець. Я людина, котру Бог покарав за чиїсь гріхи, давши надто багато, — і таке буває. Думаю, нагрішили пращури. Жорстокі, кажуть, були...
— Оникію, де вона?
— О-о... Де-де? В чужому місті, на пагорбі. Стіни фортечні, море... Все!
Над головою Сава відчув якийсь рух: то знявся з гілки крук. Описавши довкіл них з Оникієм чорну петлю, він сів біля купки кісток.
— Що, мій горобчику, їстоньки захотів? — ніжно мовив характерник.
Це вже був знову нормальний чоловік. Підвівши на Саву ясні очі, він сказав:
— Синку, людина не тільки те, що ти бачиш. Це набагато більше...
МАПА НА СТАРОМУ ПЕРГАМЕНТІ
То була мапа на пергаменті, виготовлена щонайменше двісті років тому, на всю величину телячої шкури. В рамці з плюща й винограду, мальованій стійкою коричневою фарбою, було накреслено контури Трапезундської імперії, що на південному сході межувала з Грузією, на заході з Османським царством, а на півночі її омивали води Понту Евксинського. До володінь імперії належала і частина південного узбережжя Криму. Класичний грецький орнамент по краях свідчив, що виготовив її еллінський картограф для володаря-елліна, мабуть, когось із династії Комнінів.
Богдан Микошинський уважно розглядав обриси країни, яка вже сто тридцять років як перестала існувати і тепер входила до складу Туреччини. Центральне місто її тепер називалося Трапзон. Як сповіщали втікачі з трапезундської неволі, греки, що там мешкали, пам’ятали ще свою державність.
— Так, це воно, — мовив гетьман замислено.
— Про що ти, Богдане? — озвався писар.
— Про Трапезунд. Він підвівся і підійшов до столу гетьмана.
— Немалий світ, — сказав. — Поки звістка про напад дійде до Стамбула і султан направить флот, щоб з нами поквитатись, ми вже будемо далеко. А небезпека — море. Осінньої пори воно штормить. Скількох братчиків недораховувалися після таких походів? А чого не Очаків? Не вдалося торік — пощастить тепер.
— Ні, там нас виглядають. А в Трапезунді сприятимуть корінні мешканці — греки.
Обличчя писаря спохмурніло. А потім він втратив цікавість до мапи. Взявся знову за перо і став ретельно виводити в січовому журналі, скільки й за що заплачено і що продано. Минуло чимало часу, коли він знову озвався:
— Ми прийдемо й підемо, а грекам яничари криваву різанину влаштують. До того ж якщо там переважають греки, то в кого здобич брати? Це ж православні!
Після писаревих слів невдоволення на обличчі гетьмана змінилося на заклопотаність.
— Зробимо так, — сказав він. — Подивись у реєстрі... — не в королівському, а в нашому, внутрішньому, — хто побував у тих краях. Послухаємо, що вони скажуть.
Чоловік, котрого джура привів у резиденцію гетьмана, був уже в літах. Тирса, яка пристала до його могутніх грудей, свідчила, що руки його щойно тримали теслярський інструмент.
— Михайле, — звернувся до нього гетьман, — ти, кажуть, побував у трапезундській неволі?
— Трапзон... — поправив чоловік. — Місто як місто.
— А господар у тебе хто був?
— Грек.
— Православний?
— Авжеж.
— А як ти втік? — Та мене визволили братчики отамана Кулаги.
— Щось не пригадую, щоб Кулага ходив на Анатолійське узбережжя, — зауважив гетьман.
— В Азові те було. Ми привезли на суденці мого господаря цитрини і під стінами фортеці на базарі торгували. Тоді ж Бог і привів наших, — чоловік перехрестився. — Їх було близько тисячі на чайках. Налетіли зненацька; турки ледь устигли замкнути браму.
— І Кулага з ними був? — поцікавився обережно господар.
— Та ні ж бо. Кулага загинув, кажуть, напередодні, у Гезлеві. Флотилія ж його після Гезлева пішла на Очаків, а тоді вже повернула на Азов. Саму фортецю не здобули, але гарматним димом її сильно обкурили.
— А з господарем твоїм що сталося?
— Та нічого. Я попрохав хлопців, аби не займали. Він-бо мене в церкву брав з собою. Але добро вигребли геть усе чисто...
— Матимеш нагоду з ним знову зустрітись, — сказав гетьман.
На повному обличчі чоловіка з’явилися однаково подив і прикрість.
— Похід на Трапезунд готую. Як ти на таке?
— Далеко дуже, пане Богдане, — сказав колишній невільник. — І небезпечно.
— Чому? Там що, галери військові?
— Та ні, суденця, в основному купецькі. Під час плавання тримаються неподалік від берега.
— Михайле, а як ти в полоні опинився? — поцікавився гетьман.
— На Волині те було. Татари наскочили, саме на Покрову. Боже, скільки люду забрали! Погнали сперше у Волощину, а тоді поділили бранців і кого куди... Мене — в Кафу, там і продали грекові з Трапзона.
— Кажуть, під час того наскоку сто тисяч наших полонили, — мовив гетьман. — Їм за це Ружний з козаками геть весь Перекоп винищив, але кримці шкоди більшої заподіяли. Поляки виправдовуються: безкоролів’я, мовляв, безкоролів’я було. Що то за держава, коли якийсь набрід кочівників може таку силу люду в полон захопити? — Кошовий хоч і говорив спокійно, але в голосі його вчувалися біль і образа.
Раптом він замовк, а тоді поцікавився:
— А ти, Михайле, якого роду?
— Селянського, — відказав той, опускаючи понуро очі.
— Ну, селянського, то й селянського, — поблажливо мовив козацький зверхник. — А глянь-но, — показав на мапу. — Знаєш, що це таке?
— Мапа.
— Атож, мапа, — підтвердив Микошинський. — Читати її вмієш? Отже, не вмієш... Тоді дивись: ось це — Чорне море, це його берег південний, а на ньому місто Трапезунд... Бач, по-грецькому написано. Тоді, коли мапу малювали, воно було столицею Трапезундського царства, яке на південному сході межувало з Грузією, а на заході з Туреччиною... — У Трапзоні живе чимало грузинів, — озвався чоловік.
— Авжеж. Колись їхні царі сприяли заснуванню цієї держави. Але мова не про те. Якщо ми висадимося в Трапезунді, чи підтримають нас люди? Ну, греки, грузини?Обличчя з вузенькими вусами на мить стало заклопотаним.
— Ні, не підтримають, — по миті вагань сказав колишній невільник. — Вони хоч і не люблять яничарів, але живуть так само, як і турки. Навіть одягаються по-турецькому. Тільки й того, що османи носять білі чалми, а греки — зелені, мусульмани ходять до мечеті, греки та грузини — до церкви. Втім, багато з них потурчились.
Писар, який досі був німим свідком розмови, поцікавився:
— Михайле, ти сказав, що ходив з греком аж в Азов. А куди ви з ним ще ходили?
— Ну, в Самсуні були. Олію оливкову і вовну брали.
— А ще куди? — знову писар.
— В Сіноп... Там ми купували килими, шовк, прикраси. Багате місто. Там купити можна все, що є у світі. Грек казав, що в Сінопі мешкають найзаможніші люди Туреччини.Кошовий тим часом розглядав обриси Трапезундської імперії та її сусідів.
— Самсун тут є, — мовив він. — Гавань... Сінопа, на жаль, немає.Нарешті Микошинський облишив мапу і витяг з шафи карафу і три глиняних келихи.
— Дякую тобі, Михайле, за оповідь. Давай потроху медовухи і забудьмо про цю розмову.Чоловік подивився здивовано, узяв келих.
— У нас так повелося, — пояснив писар. — Про все, що тут мовиться, — ніде нічичирк.Коли кряжиста постать зникла за дверима, писар обтер довгі сиві вуса і знову сів до журналу.
— Вирішувати тобі, Богдане, — подав він голос. — Ти ж бо гетьман. Але нагадую, що спорудження Базавлуцького укріплення спустошило нашу скарбницю. Якщо важити життям братчиків, то тільки заради чогось.
— Є справи важливіші, аніж твоя скарбниця, — пробурчав гетьман, згортаючи мапу. — А поглянь-но в списки — хто був у Сінопі?
Невидимий дозір у плавнях попередив, що група з півсотні озброєних людей вище поромної переправи вплав перебралася на острів і вже наближається до укріплення.
Хорунжий Воронюк, вершники якого очікували на непроханих гостей за кріпосними стінами, скоро уздрів ватагу, що вийшла з лісу. Люди були обідрані, але при зброї і без страху простували під жерлами гармат. Худих і змучених, їх поєднувало крайнє виснаження і вираз затятості на лицях. Здавалося, це поверталися до свого табору вояки, але Воронюк, який жив у Базавлуці від дня його закладин, не впізнав з-поміж них жодного. Він відділився від дюжини охоронців, що стояли на брамі, і пішов назустріч прибульцям. Завважив подумки, що, попри обідрані шати, ті мали дорогу зброю — шаблі, переважно криві турецькі, по пістолю за широкими поясами; в декого з-за спини стриміло дуло мушкета або сагайдак зі стрілами.
Хорунжий підвів руку, і група зупинилася кроків за десять від нього.
— Хто ви будете, панове? — поцікавився він.
— Ми й самі не знаємо, хто ми, — озвався один з юрби. — Ватага розбійників, військові найманці чи козаки. — Голос того, хто говорив, був спокійний, але в ньому вчувалася прикрість.
— І все ж? — наполягав хорунжий.
— Довго пояснювати, пане-брате, — знову той самий голос. — За православним звичаєм спершу нагодують, а тоді вже розпитують.
— Нагодуємо і спати покладемо, але спершу покладіть зброю.
По цих словах хорунжого обличчя прибульців спохмурніли; дехто опустив руку на ефес шаблі, дехто мацнув пістоль.
— Робіть те, що він каже, — сказав той самий голос.
Воронюк, якому, здавалося, відповідала вся ватага, нарешті побачив того — одного. Він був такого ж високого зросту, як і решта, мав густу щетину, яка, проте, не ховала свіжого шраму на обличчі. Тим часом прибульці складали зброю.
— Наливайкові ми люди, — сказав чоловік зі шрамом. Обвівши поглядом ватагу, додав: — Поранені. П’ятьох поховали дорогою.
— А сам Наливайко де? — поцікавився хорунжий.
— В Угорщину подався, на допомогу германському ерцгерцогу Максиміліану. Турка воювати.
Багато хто з прибулих мали на тілі просяклі кров’ю пов’язки. З усього було видно, що ці люди довго поневірялись, поки дістались Базавлука. Тільки один не мав ні каліцтва, ні поранення, хоча теж був виснажений.