У супрязі з Люнею.
– Ах так! – сказала сердито Люня. – Уже в кущі?
– Те, що кущами починається, кущами й закінчується, – відповів Геннадій.
– Ти помиляєшся! – посміхнулася єхидно Люня, прищуривши хтиві очі.
Хто в житті не помиляється, читачу. Мудреці помиляються. Державні мужі помиляються. Навіть сам Господь-Бог помилився, сотворивши жінку. Кажуть, нібито старий потім каявся, ревними сльозами плакав: "Що я наробив!" Хотів її знову перетворити в Адамове ребро. Але вона вилізла боком.
Що ж до нашого героя, то йому самою природою суджено помилятися. Він людина творча. А якби творчі люди не помилялися, то де бралися б хороші твори?
Люня як несподівано з’явилася, так несподівано й пішла, в душі Курочки полишивши відчуття передгроззя. Рішучі вчинки в одних завжди породжують почуття тривоги в інших. Якби, припустимо, Анна Кареніна не кинулася під поїзд, що тривожило б читачів ось уже впродовж стількох років? Над чим вони проливали б сльози?
Курочка був далекий від тієї думки, що Люня може повторити вчинок Анни Кареніної. Проте не був певен, що вона не старатиметься затягнути під поїзд його. Під поїзд помсти…
* * *
Клуб села Вільхівки тримався на чесному слові, трьох стовпах, що підпирали стелю, і на завідуючому клубом. Якби завідуючому не треба було отримувати зарплату, клуб уже давно розсипався б. Афіша на обчухраній до драниць стіні сповіщала:
"Сьогодні у клубі відбудеться зустріч
з композитором Г. М. Курочкою.
Запрошуються всі бажаючі!"
Нові односельці вже не раз просили Курочку:
– По телевізору виступаєте, може, виступили б і перед нами.
І ось він на сцені Вільхівського клубу.
Невеличкий зал заповнений дідами й бабами. Рідко, як маки у сучасному житі, рум’яніють молодиці та бронзовіють їхні чоловіки.
У першому ряді сидять баба Груня, Киля, Степанівна, Іванівна, Марківна, Гаврюшина Василина. А в центрі – Гаврюша з гармошкою.
Оскільки на сцені, крім телевізора, нічого нема, Курочка став поруч з ним.
Спочатку Курочка розповів, що таке композитор і що він робить. Одні кричали "знаємо", інші – "розкажіть". Тоді для ілюстрації композитор сказав, звернувшись до Гаврюші:
– Ось ви, Сильвестровичу, знаєте якусь пісню?
– Яку тобі нада? – конкретно спитав Гаврюша.
– А яку ви знаєте?
– Яку я знаю? Я знаю, брат, пісень, що куди твою…
– Ну, ось заграйте яку-небудь.
Гаврюша вийшов з гармошкою на сцену. Поправив на голові капелюх. Розтягнув міх. І полилася відома всім бадьора мелодія.
Він притупував ногою. У залі плескали.
– Ще? – питав Гаврюша. – Може, "яблучко"?
– Ні, ні! – зупинив його Курочка. – А ви знаєте, що ту пісню, яку ви грали, написав я?
Гаврюша насунув на очі капелюх. Ніяково посміхнувся:
– Нє-є, Михайловичу. Ту пісню образований чоловік написав. Я вже давно її знаю. Ще тебе тут в селі не було.
Тоді Курочка заговорив на тему дітонародження у селі. Хотів би створити музичну студію, а дітей нема.
– Он Клавка Мотрончина. Може, двійню скоро родить! – крикнув дід Саня.
Курочка зрозумів, що це камінь в його город. І в город того кучерявого. Але поскільки того в клубі не було, композитор гідно взяв весь удар на себе.
Проковтнув гірку пілюлю. Але тримався. І гідно відповів:
– Спасибі хоч їй, що народить!
Дід Саня не вгавав:
– Тут одним спасибі не одбудешся…
– В держави вистачить і ясел, і садків, – сказав під оплески Курочка. І спитав: – Може, в кого є якісь запитання?
Першим підняв руку той же дід Саня:
– Михайловичу, а ти міг би бути міністром?
На це запитання замість Курочки відповів Гаврюша:
– Конєшно, міг би. Я й сам міг би бути міністром. Сидиш собі і бамажки підписуєш… От токарем… Там, брат, треба кебети. Ще не туди руку встромиш…
Дід Саня знову підняв руку.
– Сиди! – смикнула його баба Груня. – Допався як дурень до барабана. Може, і я хочу щось запитати. Скажіть, Михайловичу, що там у світі зараз коїться?
Курочка знову не встиг відповісти. Знову вліз Гаврюша:
– Що у світі? У світі, брат, тяжко. Фашист оп’ять задирається. Газети треба читати. І телевізор слухать…
– Чи ж йому, паскуді, однієї війни мало? – сердилася баба Груня.
– І японець вооружається, – продовжував Гаврюша. – А Америка, так та, брат, уся в ракетах…
– А я тебе питаю? – перепинила його баба. – Що ти розбалакався, як дяк на хрестинах.
Курочка побачив, що виникає конфронтація. Сказав, що Сильвестрович має рацію. У світі становище зараз дуже напружене.
– Телевізор треба дивитися. І газети читать, – кинув підбадьорений Гаврюша.
– Я тебе як зараз вчитаю… Балалайка ти невгомонна! – кинула сердито баба Груня.
З місця підвівся дід Затірка:
– Михайловичу, ти мені скажи ось що: чому в селі зараз пісні не чути?
– Думаю, діду, що це вам більше знати. Співали, в основному, вечорами. І, в основному, молодь. Подивіться на наш зал. Дуже багато молоді? А старому навіть якби хотілося заспівати, то його увечері вже на сон хилить. Та ще отой проклятий диверсант! – показав на телевізор. – Отак всього потроху. Тепер, діду, світ, в основному, слухає, а не співає.
Дід не погоджувався.
– А я думаю, Михайловичу, справа трохи в іншому. Я думаю, село зараз зажиріло. Заторгувалося. Колись у вихідні дні збиралися то біля однієї хати, то біля іншої. Поспівали, пожартували. А тепер, кожне сидить навпроти свого дому на лавочці і торгує. Хто молоком, хто яєчками, хто сиром, хто картоплею, а хто вже й кропиву продає.
– Дивак! – почав Гаврюша, звертаючись до Курочки. – Я ж, казав, Михайловичу, дивак.
– Спасибі тільки Гаврюші, – продовжував дід. – Той сідає біля свого товару з гармошкою. Приманку покупцям робить. Воно хоч та музика шкурництву служить, але все ж таки музика…
Гаврюша не витерпів:
– А що, як ти? Своїх горобців роздаєш безплатно!
– Ти й ті продав би, що під чужою стріхою, – сказав спокійно дід Затірка і сів на місце.
У залі почався гамір. Потім слова попросив недалекий сусід Курочки Валентин:
– Скажи мені, Михайлович, ти гражданін нашого общества чи не гражданін?
– Мабуть, що "гражданін"!
– А чого ж тоді у тебе в саду повно трави, а я кролям не маю де косити?
– А ви гражданін чи не гражданін?
– Конєшно, гражданін.
– А чому ж тоді державна ціна кроля – три карбованці, а ви з мене берете десять?
У залі стало тихо. Тільки хтось пхикнув у кулак.
Курочка посміхнувся:
– Якби було піаніно, я вам трохи поспівав би.
– Поспівайте так. Без піаніна. Ми ж без піаніна співаєм.
Курочка розповів, як і де беруться мелодії. Трохи поспівав. Трохи поспівали всі під Гаврюшину гармошку. І тим закінчили.
До вечора ще було далеко. Стояла сонячна погода. День вихідний. Людям спішити нікуди. Тому й з’юрмилися біля клубу.
– Оті тополі, – сказав хтось, – дід Затірка садив.
– Не я, – поправив дід. – А учні.
Курочка поцікавився:
– Діду, а знаєте хоч про деяких своїх учнів: де вони зараз?
– Про декого знаю. Кілька загинули на війні. Один – у лісі лежить. В партизанах був. Деякі по світу пороз’їжджалися. Шанованими людьми стали. Брак також є. Перекотиполе. Недавно ось тільки до села повернулося. Трьома словами користується. Чортополох!
– Це ж ви про кого? – спитала Степанівна.
– Про кого? – втрутився Гаврюша. – Про Цапка. Не знаєш, про кого.
– Перекотиполе, діду, – мовив Курочка, – є у селі, є і в місті.
– В селі, правда, воно не дуже затримується. Тут вітри більші. Нема таких затишних куточків.
– Он щур, щур! – закричали жінки.
Щур вибіг з-під клубного порога і подався в кущі.
– У вас, Михайловичу, є щури? – спитав Степанович.
– Миші. Достобіса. Колись я взяв у Гаврила Сильвестровича на ніч кота. То він усю ніч проспав.
– Кота? У Гаврюші? – здивувався дід Саша. – Та перед ним треба було п’ятірку покласти. Він у хазяїна вдався.
– Хтось мені собаку біля сарая прив’язав, – сказав Курочка. – Рудий такий.
– Це, мать, Гондолишин зять, – сказав Гаврюша. – Бо собака на нього гавкає. А коли зятя вдома нема, рве його одяг. Сорочки, штани. Що йому попадеться. Сердитий такий, що куди твою. Хай ось Санька розкаже. Як його?
– Хто? – перепитав дід Саня. – Собака?
– Ні, зять.
– Та-а, – відмахнувся дід Саня. – Тобі це як маслом по душі.
Розповів Степанович:
– Зять Гондолишин – безпробудний п’яниця. Федя. Може, знаєте? Ледве плететься по вулиці. Несе в руці авоську. А за ним, знявши картуз, іде дід Саня. "Діду, чого ви зняли картуза?" – спитали його. "Бо за покійником іду". – "Так він ще живий". – "А який толк з того, що він живе?" Ну, той повернувся і діда авоською по шиї…
– Там того удару як укусу комара, – признався дід Саня. – Тільки моральний ущерб. Перед усім народом.
Поволі розходилися. Пішов додому і Курочка.
* * *
Їжак Хомко притаївся під кущем порічок. Дивився на сучку Найду і думав: "Де вона взялася на мою голову?"
Досі Хомко спокійно жив у цьому старому саду. Ходив у гості до сусідів, ловив мишей в запущеному сараї. Потім десь взялася ота біда. Хомко спав. Згорнувшись, як і завжди. Раптом почув, ніби його щось торкнулося, а після заскавучало. Коли розкрив очі, побачив, що це "щось" було отією рудою жовтоокою сучкою.
Звісно, вона встромила свого носа куди не слід. І накололася. З того часу сучка не давала Хомкові спокою. Як тільки його побачить, дзявулить, мов навіжена.
Хіба Хомко винен, що він такий колючий. На те він їжак.
Тепер Хомко не може вільно бігати по саду, по городу, по подвір’ї. А так гарно все починалося. На оте подвір’я прийшов новий хазяїн. Зустрілися він-на-віч:
– Хомко! – сказав, радіючи, хазяїн. – Від сьогодні моє господарство – твоє господарство.
Хомкові сподобалося ім’я, яким його назвали. І щирість хазяїна. І його щедрість. Хоч він, Хомко, із їжачого роду, але любить слухати людську мову.
Отак вечорами непомітно підкрадеться до місця, де сидять люди. Принишкне у траві. І слухає. По голосу розрізняв усіх сусідів. Знає, як кого звати. В його хазяїна голос винятковий. Особливо Хомкові подобається, коли той співає. Правда, коли хазяїн співає, то сусідка Василина каже:
– Знову реве як на пупа. Коли вже к бісу поїде!
Тільки хазяїн виїздить з подвір’я, Василина ускакує у сад. Похапцем рве траву, кропиву, лопухи. Усе, що потрапляє під руки. Якщо на її шляху зустрічається рубанець чи яка тріска, кидає до трави в запаску. Одного разу ледь Хомка не кинула. Але вкололася і вилаялася.
– Диви! Ще й воно тут розплодилося! Пропади воно пропадом!
Як вона тоді не вкинула його у свій поділ? Все-таки добре, що він колючий.