А хлопці пробрали покрівлю в дівчачій казармі і шусть один по одному через ту дірку в казарму. А серед них і пришелепуватий Пантюшка; в дірку влізти вліз, а далі зачепився за торчину сорочкою і завис. Сорочка дебела, полотняна, то він як закричить: "Каравул, хто в бога вірує, рятуйте!
Головним управителем в економії був Матісон, Григорій Олександрович; на хуторі ж провадив господарство помічник того Матісона — Ройко Іван Васильович. Так ось цей Іван Васильович вечорами їздив грати в карти до одного хуторянина, у якого літували дома сини-студенти. То й трапилося йому повертатися додому саме в той момент, як здійняв галас Пантюшка!
Марія розповіла докладно, що робив при цій несподіванці Бардадим, як тікали назад через ту дірку хлопці, як зняли з торчи ни Пантюшку і як він смішно розповідав управителю про подію: "Усі полізли дівчат лапати, то і я. Хіба я не такий?"
Діла, звісно, Ройко всього розкрити не міг. Досвідчений Бардадим змалював справу так, що він перший викрив Пантюшку, здійняв крик, після чого Пантюшка, перелякавшися, схибнувся та й завис на сорочці. Частина хлопців встигла повтікати до появи в казармі Івана Васильовича через ту-таки дірку, а Гонтар Микита, Скида Кирило з Добреньки та олянів-ський парубою Василь Лусь позабирались на бантини, поприлипали до покрівлі. Хоч Бардадим і вертів запаленим віхтем, вишукуючи злодіяків на тих бантинах, але робив це так уміло, що Іван Васильович так-таки й не побачив нікого.
Савці були це знайомі картини. Бо й він підпарубком, поки не пішов до Кричевського у млин, довгий час крутив хвости волам в економії — і на головній садибі, й на хуторі.
Він посміявся разом з Марією, надто з пригоди дурного і нешкідливого, богом покривдженого Пантюшки, який, коли молодь увечері збиралася гуртом співати, ходив від дівчини до дівчини й цікавився: "А з тобою поженихатися можна?" Він і до Марії підсипався. Марія відхазала йому: "А чого ж, приходь, тільки не забудь хромових чобіт на рипах узути!" А в того Пантюшки не тільки не було хромових на рипах чобіт, а взагалі ніяких. Ходив він від снігу до снігу босоніж, і ноги його, побиті травою, стернею, будяччям, вкривалися таким панциром, що по стерні босий він краще бігав, ніж хто взутий. Мав він батька й матір, але ті взувачку тримали на сніг і морози — споконвічні злидні там трансформувались і обернулись на скнарість. Маріїна відповідь Пантюші не сподобалась. "Ти ба, яка горда! — сказаз він.— Прийде коза до воза, тільки воза не буде!"
Вислухавши розповідь, Савка беззлобно сказав:
— Пантюшка такий!
Обоє стихли, помовчали. Марія зручніше вмостилася Савці на грудях і сказала:
— А в Олянівці знов таке діялося, що страх! Савка насторожено поворухнувся, спитав:
— Знову відьма!
— Та бог його знає, а учинилося таке, що люди не знають, що й думати!
Розповіддю про Пантюшку закінчився сеанс побутової реалістичної прози. Почався сеанс романтики. Але тут я хочу зробити зауваження. Справа ось у чому. В ті роки майже вся наша Шахівка була поспіль неписьменна, надто дівоцтво, а тим більше жіноцтво. Радіо не було, газет не було, телебачення не було. А люде, жили. І не хлібом єдиним. До хліба була ще й література, та і яка ж! Додам ще.
Тверезий реалістичний побутовий жанр, який тоді панував у літературі, здався б шахівчанам нашим якимсь пісним, приземленим, безкрилим. Ця література розповіла б їм,— коли б вони вміли читати,— про те, як живуть хлопці й дівчата по якономіях, волам хвости крутячи. Тим, хто не знає, як крутити волам хвости, може, це й здалося б екзотикою, новиною, бо людина про нове щось дізналася. А яка екзотика й новина у волячому хвості для отого Пантюшки, для отих олянівських і добрянських хлопців, що через дірку в покрівлі до дівчат у жіночу казарму лазили? Для них це остогидлий натуралізм.
І в Шахівці у нас, і в Олянізці, і в Добреньці, і в казармах на хуторі генерала Безака-Бёзика добрі люди в літературі віддавали перевагу світові ірреальному, сказати б, відьомському. І яку літературу творили вони на тій ефемерній основі!
Не виснажувалося живе новелістичне оте джерело, а, навпаки, щораз обновлялось і било такими фейерверками, що очі сліпило, а надто коли наші шахівські дівчата, відбувши строкові роботи в усіх кінцях Дніпропетровщини, Полтавщини й Харківщини, поверталися з наймів додому. Дівчат у ті краї вирушало щораз по півтори-дві сотні; хай кожна з них привезе в Шахівку хоч по одній відьомсько-романтичній новелі. Ви уявляєте — півтори-дві сотні новел! Хай по чверть аркуша кожна. Та це ж щорічний том на п'ятдесят друкованих аркушів!
Зачувши, що запахло новелою, Савка аж солодко облизався: любив літературу, та ще в Маріїному виконанні. І Марія взялася розповідати. Розповіла таке.
Один олянівський чоловік зібрався поїхати до млина. Встав рано, то, виїхавши за село, й закуняв; не дуже проти сну й змагався: дорога знайома, конячина й сама куди слід доведе. Дрімав чи не дрімав, аж чує, каже воно: "Вставай, вже приїхали!" Прокинувся той олянівський чоловік і бачить навколо себе таке, що чуб сторч стає! Ззаду і з боків баюри та баюри, а попереду ліс-праліс, дуб за дуба вищий, кущ за куща густіший, і з усіх боків мла снується. "Господи! Куди ж це мене занесло!" — хоче скрикнути той олянівський чоловік, складає пальці, щоб перехреститися, а воно по пучках: цьвох! Виявилося — потрапив той олянівський чоловік в царство нечистої сили. ї нечиста ця сила тут навколо нього товчеться. Раз старою відьмою здається, вдруге такою красунею, що тільки цмокне людина! Тут-таки і той, що з прутом у руці. От наміриться олянівський чоловік перехреститися, а той його цьвох по пальцях! Хоче олянівський чоловік проказати "да воскреснет бог" 15,, а воно, даруйте, заліпля йому рот коров'ячим кізяком...
Отож літературний сеанс почався. Всі ми знаємо — для того, щоб збутися нечистої сили, треба тому олянівському чоловікові за всяку ціну прочитати "да воскреснет бог", а як ти прочитаєш, коли така протидія?! І торжествує вже нечиста сила, що загнала олянівського чоловіка в тісний кут. Ану ж уявіть людину одну-однісіньку в тому пралісі, та ще і в чортячих руках?!
Та хоч який був сильний чорт, одначе і він мав слабкий пункт: хвіст. Довгий такий, шовковистий, плеканий, бо чорти, коли збираються на бенкети, то вихваляються один перед одним своїми хвостами, так самісінько, як наші шахівські парубки вусами. Бачили б ви вуса у Кіндрата — отого, що був один Кіндрат на все село! Чорні-чорні, а під ними разок зубів рівних та чистих, як перла! Безродний Іван носив зовсім золоті, ще й кучеряві вуса. Та й у всіх інших хлопців було чим попишатися. І витирали вони ті вуса охайно долонями, і розчісували гребінчиками та малесенькими щіточками, а мукобій Кодацький Іван ще й фіксатурив свої вуса, і вони в нього виблискували, як воронове крило! Дівчата мліли.
Отак плекали свої хвости й чорти. А той, що з прутиком, ще й фертиком був і не тільки вишкрібав свого хвоста шкреб-ницею, а ще й розчісував густеньким роговим гребінцем, а поверх всього мастив рипійною олійкою, отією самою, що нею згодом почали мастити собі голови київські хлопці, називаючи мастило оце брильянтином. Хвіст у чорта був плеканий, коханий. Бо і в чортів так, як і в людей, чим красивіші вуса — тим на хлопця більше задивляються дівчата; чим красивіший хвіст, тим на чорта більше задивляються натуральні чортиці, а крім них, також питомі і навчені відьми. Той, що з прутиком, був закоханий у навчену відьму, яка жила там-таки, в Олянівці. Оля-нівські люди називали ту навчену відьму Пріською, а закоханий у неї чорт — "Фросинкою", "моїм золотком", "моїм божеством"!
Фросинка теж задивлялася на нього і часто, захопивши в долоні його хвоста і перебираючи його хребці, як ченці чотки, казала: "Який у вас гарний шовковистий хвіст. Ще й пахне як славно!"
Ось цього хвоста і набачив отой олянівський чоловік. Він ще й на зірках знався. Почекав, поки до перших півнів залишилося вже зовсім обмаль часу, а тоді — хап! — чорта за хвіст. Ухопив та й почав накручувати на руку, щоб той не вирвався. Не знаю, як у дядьків з інших сіл, а щодо того олянівського чоловіка, то рука в нього була жилава, він так накрутив хвоста, що той аж тріщати почав.
— Ой, ой-ой! — скрикнув не своїм голосом чорт.— Що ти робиш, скажений! Ти ж хвоста можеш відірвати!
— І одірву,— відказав той олянівський чоловік, бо, дивлячись на небесні зірки, знав, що уже ось ще небагатечко — і заспівають перші півні, тому й такий був сміливий.— Порву і цапу під хвіст кину! — І все накручує того хвоста на долоню, все накручує, щоб ближче до ріпиці ухопитися, а як уже ухопиться за ріпицю, то хай спробує нечиста сила побрикатися.
Олянівський чоловік бере гору, а чорт попав у таку біду, що вже не знає, як і вихопитися. Бо й сам помітив, що до перших півнів уже недалечко. Коли ж півні заспівають і в цей момент чорт ще буде в руках олянівського чоловіка, тоді вже йому капець. Утратить всі чортячі сили, обм'якне, стане схожий на кота, якого з води витягли. Тоді вже з ним що хоч можна зробити. Коли чоловік добрий трапиться, то пужалном оперіщить разів зо два, зо три по ребрах та й випустить лиху личину. Але ж не завжди на землі розум торжествує. Між розумними й дурні трапляються. Візьме такий дурень та й потягне чорта до церкви, щоб дати йому хоч раз нюхнути ладану або хоч здалеку глянути на той васильковий віничок, яким піп кропить хрещений люд святою йорданською водицею І6. А оці ж такі безневинні речі, як димок від ладану і васильковий сухий віничок, були для чорта все одно що для людини пекельний казан з гарячою смолою!
Як подумав чорт, що олянівський чоловік, крім того, що здатен хвоста покалічить, а ще й зможе іншу якусь капость зробити, одразу посмирнішав і сказав олянівському чоловікові: "Чуєте, дядьку Іване, давайте по-хорошому. Ви мені мого хвоста випустіть з ваших твердих мужицьких рук, а я вже вам якось віддячу".— "Наприклад? — цікавиться олянівський чоловік. І уточнює: — У моєї молодиці, Ганни, може, чули, святкові гетри геть зносилися. Коли ваша, чорте, ласка, то дістаньте для неї новенькі шеврові черевички. Можна це зробити, щоб миром-ладом, без крику, без гомону? Га?" Як же ж і зрадів чорт, почувши цю мову, скрикнув: "Тільки випусти хвоста непо-шкодженим, а то все буде: і черевички, і до ч е р е в и ч-к і в..."
Гарно лежати Марії на плечі у Савки, притулилася до нього ще щільніше і стихла на хвилиночку...
Новела заколихала їх обох.