Дівчата, не знаю, як вас...
Маруся. Мене — Маруся, її — Поля, а вас?
Полонений. А мене... Азізов, помкомвзводу Азізов.
Маруся. З усіх, мабуть, найнещасніші ви... Азізов (суворо). Не жалійте нас. Скажіть, де ми зараз перебуваємо?
П о л я. Ви не знаєте де?
М а р у с я. На Україні, на Одещині, в Чорноморських степах!
Азізов (здивовано озирнувшись). Чорноморські степи. Оце вони такі. А ми думали, що нас на північ везуть.
Маруся. Хіба й не кажуть куди?
Азізов. День і ніч тримають нас в оцих темних телячих вагонах... Кудись везуть, а куди — нікому невідомо. І дні погубили, і сторони світу поплутали... Якщо снігом дорогу десь перемело, виженуть, розчистимо і ЗЕЮВ цурюк по вагонах... За стільки днів оце з вами першими зустрілись, живе слово почули. (Хукає в пальці).
Поля. Нате вам ось рукавиці.
Азізов (взявши рукавиці). Благодарствую.
Маруся. До такого клімату ви, мабуть, незвичні?
Азізов. Незвичний.
Маруся. Звідки ви родом?
Азізов (прояснівши). О, я з далеких країв, дівчата... із тих країв, де круглий рік сонце людину гріє, де таких суворих зим, як оце у вас, не буває ніколи...
Поля. В нас вони теж не завжди суворі та люті...
Азізов, замислившись, деякий час працює мовчки. Потім, раптом випроставшись, зупиняє свій гострий допитливий погляд на темних порожніх вагонах.
— Знати б все-таки, куди вони нас везуть? — говорить він мовби сам до себе.— Знову за дріт — у бараки, в душогубки, живими в могили? Ні, рано... Доки б'ється воно отут (торкається рукою серця), живими встанемо з могил і за все, за все розквитаємось!
Помітно насувається вечір. Каламутиться небо, дужчає вітер, зривається завірюха.
Азізов, щулячись, кутається в благеньку свою ши-нельчину, натягає на вуха пілотку.
Поля. І чим вас зігріти?
Оглянувшись, вона раптом добуває із-за пазухи листівку.
— Нате, може, вам після цього стане тепліше... Азізов, читаючи листівку, швидко світлішає на виду.
Ось він в радісному збудженні кидається до найближчого із своїх полонених товаришів.
— Замурін, Замурін! — гаряче окликає він товариша.— Глянь, останнє повідомлення! Німців розгромлено під Москвою!
Пурхаючи з рук до рук, листівка пішла між полоненими. Там, де вона проходить, одне за одним світлішають виснажені страдницькі обличчя, сповнюючись вірою, новою силою до боротьби...
Цибатий офіцер, начальник варти, перевіривши настання темряви по своєму годиннику, крикливо й бундючно подає команду:
— Полонених — по вагонах! Заметушились вподовж насипу конвоїри.
Азізов прощальним поглядом дивиться на дівчат:
— Ну, сестри...
Очі Марусі наливаються слізьми. Раптом її, видно, осяяла якась думка. Озирнувшись навкруги, вона кинулась до Азізова:
— Падайте! Падайте тут! — І вона вказала лопатою де.
Азізов, з півслова зрозумівши її, мить повагався і як був... повалився в сніг.
Завихрилось, закрутилось над ним — дружцо застукотіли лопати в дівочих руках. За мить там, де упав Азізов, виросла снігова кучугура.
Конвоїри тим часом, лютуючи, заганяють полонених у вагони, всюди чути характерне гаркаве:
— Цурюк! Цурюк! Темніє.
Знову зі скреготом заьиняються двері вагонів, клацають залізні засуви — ешелон повільно рушає в темряву.
Безлюдніє насип. Втомлена після роботи молодь гуртами повертається додому. Ось крізь висвисти завірюхи бреде через поле гурт кримчанської молоді. Надя Буревич, обійнявши Марусю, гаряче шепоче їй на вухо:
— А ми бачили, як ви свого узбека снігом пригортали... Одначе ми теж не дрімали...
Дівчата на ходу разом оглянулись в той бік, до насипу.
А там — тьма і безлюддя, тільки нічна хуртовина гуляє. І ось бачимо раптом, як то тут, то там мовчки підводяться, встають із снігових могил живі люди. Обтрусившись, міцніше натягають пілотки і білими тінями рушають у нічний зав'южений степ.
Повітовий префект Модест Ромулюс, огрядний мужчина в золотому пенсне, розвалившись за столом, сердито пробирає свого ад'ютанта, що аршином виструнчився перед ним.
Префект. Я вам прощаю хабарництво. Я вам прощаю гультяйство. Але дійти до того, щоб нам, потомкам великих римлян, торгувати на базарі більшовицькими листівками... Ганьба!
Ад'ютант. Пане префекте, запевняю вас, що сам я на тому базарі жодного разу не був...
Префект. Сам не був, але ж частку виручки маєш? Недарма ж ті листівки навіть з наших підвалів сотнями зникають... Признайся, по скільки береш?
Ад'ютант. Запевняю вас, пане префекте... (Знизує плечима). Щоб я листівками... Хіба, може, Пото-пяну...
Префект. Потопяну ти облиш, з Потопяну я сам поговорю! (Передихнувши). Хто там далі?
Ад'ютант. Локотенент Анушку.
Префект. Це той жевжик? Хай зайде.
Ад'ютант, клацнувши каблуками, виходить. Натомість з'являється Анушку.
Префект. Отже, локотененте, за своїми амурами ви знову проморгали того... е-е... Моргуненка? Очевидно, ви забули, що без нього я заборонив вам з'являтися в Голті?
Анушку. Пане префекте, дозвольте доповісти: вищезгаданий Моргуненко виявився обачнішим, ніж ми сподівались. Він, певне, відчув, що над ним збирається небезпека. Можливо також, що його попередило населення. Засідки нічого не дали. Після вжитих нами заходів зник в невідомому напрямі і більше на території^ ввіреній моєму постові, не з'являвся!
Префект. Роззяви! Трутні! Куди ж він міг зникнути?
Анушку. Злочинні його сліди губляться десь у Го-лованівсь^их та Савранських лісах: там таких повно, пане префект.
Префект (роздратовано). Про Саврань ви мені не розказуйте, про Саврань я без вас знаю! Ви краще в себе під носом пильнуйте! Адже так і не виявили, хто німців тоді з лісосмуги обстріляв, а на нашу голову досі неприємності сиплються! Тепер ще оця таємнича "Партизанська іскра". Кажуть, вона вас знову листівками засипала?
Анушку. Мусимо визнати, пане префект... Але, за нашими даними, "Партизанську іскру" теж треба там шукати, в Савранських та Головаиівських лісах.
Префект. За якими це вашими даними?
Анушку. Гардіани* мої разом з місцевими поліцаями обнишпорили всі ввірені мені села — і ніяких ознак. Не інакше, як все це звідти, із Саврані, до нас імпортується...
Префект. Йолопи ваші гардіани і ви разом з ними... Ось (бере зі столу листівку), дитячою рукою, школярським почерком... (Читає). "Людей, які борються в Савранських лісах, фашисти оголошують бандитами і закликають нас, щоб ми остерігалися їх, виказували їх при нагоді..! Але ми знаємо ціну цим фашистським брехням. Не бандити, а брати наші та батьки б'ються там, у Саврані, за Батьківщину, за наші колгоспи..." Такі речі не імпортуються — запам'ятайте це собі, локотененте: коріння їх треба шукати на місці.
Анушку. Ми стараємось, пане префекте.
*Жандарми (рум.).
Префект (презирливо). Ви стараєтесь... Як ви стараєтесь? Романія Маре вимагає від вас більш ретельної служби, локотененте!
Анушку. Беру на карб.
Префект. Поліцію перечистіть! Понабирали там всяких п'яниць та тюхтіїв... Що, у вас путніх людей нема?
Анушку. Але ж путні не хочуть, не йдуть!
Префект. Кгм... І старосту замініть. Поставте людину э твердою рукою! Бажано з отих покривджених більшовиками...
Анушку. Є в мене такий на прикметі... буде зроблено!
Префект. Надалі особливо раджу звертати увагу на молодь. Бо, на жаль, у нас є підстави твердити, що українська молодь всюди висловлює невдоволення нашим режимом в Трансністрії і що її уми, як і раніш, продовжують, направляти спеціально залишені в тилу досвідчені комуністи типу Моргуненка...
Анушку. Обіцяю: мої гардіани того Моргуненка на аркані вам приведуть.
Префект. Отаку мову я розумію. Ідіть!.. Ідіть і пам'ятайте, що всіх нас розженуть, якщо ми .найближчим часом не розкриємо цю їхню зухвалу "Партизанську іскру".
Диктор. Все більшому числу окупантів та іхніх посіпак не давала спокою таємнича "Партизанська іскра".
Тим часом юнацька організація росла, мужніла, дедалі ширшало поле її дії. Далеко від фронту, в Чорноморських степах, в розкиданих понад Кодимою селах її руками, її іменем творились героїчні священні діла...
Услід за цим бачимо, як буревісниками розлітаються по селах іскрівські листівки, як палають в кюветах підбиті автомашини, злітає в повітря міст і як все швидше й швидше мечеться по своєму кабінету доведений до істерики локотенент Анушку.
Тим часом десь іздалеку поволі напливає вже знайома величава мелодія улюбленої пісні "Партизанської іскри". Крізь її хвилі чути уривками слова присяги-:
"Ми, діти колгоспного ладу... в цей грізний час... по велінню власної совісті..."
Галявина у заростях на острові. Пухнасті, вкриті інеєм верби обступають її. Це та ж сама галявина, де перші іскрівці приймали присягу. На тлі засніжених дерев яскраво пломеніє той самий колгоспний прапор, що став нині бойовим прапором організації.
Нові вступаючі в організацію дівчата і юнаки один по одному підходять до прапора.
— Я, Надія Буревич, урочисто клянусь...
— Я, Михайло Клименюк, урочисто клянусь...
— Я, Юхим Ющенко, урочисто клянусь...
Сяючий, казково засніжений гай враз змінюється такими ж білими, по-весняному розквітлими тернами та вишнями. Серед їхнього цвіту дають клятву нові вступаючі: Соня Кошевенко, Володимир Білоус, Михайло Чернявський, Григорій Боголюк... Знайома мелодія партизанської пісні наростає все дужче. І ось уже замість весни — осінь, шумлять дощі з вітрами, і крізь бурхливий багряний падолист проходять силуетами нові члени організації. Чуємо чіткі, суворі слова присяги:
Поліщук Семен. В будь-яку пору дня і ночі з'явлюсь в указане місце...
Демиденко Петро. ...Безвідмовно приступлю до виконання будь-якого доручення...
Паламарчук Володимир. ...життя віддам...
Терниченко Володимир. ...і головою накладу...
Волошин Олександр. ...за Вітчизну-матір...
Тамара Холод. ...за честь і свободу!
Вихриться осінній падолист. Вітряно, мряковито.
Під покровом вечірньої сутіні на подвір'ї Пугачів з'являється Поліна Попик. Помітивши Семка, який саме смиче на городі солому, дівчина з озирками поспішає до нього. Стали під скиртою, розмовляють.
Поля. Забігла тебе повідомити, що завтра — комітет. Збираємось у Дмитра о дванадцятій дня.
Пугач. Дня? А де ж ваша конспірація?
Поля. За конспірацію не турбуйсь. Романюка жениться, завтра весілля...
Пугач. Ах, я й забув: це ж він ту овдовілу циганку бере!
Поля. З нагоди його весілля молодь села дістала дозвіл вільно збиратися завтра по хатах на величальні випивки та гулянки.
Пугач.