Геній в обмотках

Космонавт уже з першого знайомства вразив нас дивовижною своєю здатністю миттєво впадати в сон. Міг це робити навіть на замовлення, просто щоб розважити присутніх та ще показати виняткову свою натренованість. Ось ми чекаємо рейсу в аеропорту, Космонавт, сидячи на лаві, веселить товариство новенькими анекдотами і раптом, в якусь одну мить, він, бачимо, вимкнувся з цієї реальності, стрижена їжачком голова звалилась на плече, очі заплющились, і зоряний брат наш уже рівно, глибоко засопів, з насолодою віддавшись у владу Морфеєві.

Дивимось на нього, мов на чудо небесне, перед нами ніби звершується якийсь космічний фокус.

Сусідка моя, не зводячи очей з Космонавта, жартує стишено:

— Це він, мабуть, після орбіти ніяк не виспиться... З ходу отак пірнув у райські сни.

— Навряд чи в райські,— кажу.— Інакше, чому ж він хмуриться?

— Справді, дивне перетворення... Щойно сміявся, не було в очах ні тіні дрімоти...

— Рефлекс спрацював,— пояснює професор, теж член нашої делегації,— і, як бачите, спрацював безвідмовно!..

Минає дві чи три хвилини (залежно від того, наскільки Космонавт запрограмував себе на сон), і він уже прокліпнувся, вибачлива усмішка освітила юне повнощоке обличчя, в прорізах очей ожили іскринки гострого, веселого розуму. Пригладив рукою свого русявого їжачка і — без особливої підготовки:

— А то був у нас на полюванні ще такий випадок...

І в'ється виток нової історійки, схожої на анекдот.

Ми летимо далеко, під нами довго темнітиме безодня — нічний океан. Більше навіть відчутний, ніж помітний в розсіяному світлі, що йде від зірок; і хоч довкола нас комфорт, однак підсвідомо весь час почуватимем: під нами — океанна безодня...

Коли стюардеса, прибравши вигідну гарненьку позу, стане демонструвати на собі водонепроникливе рятівне спорядження і щебетливо пояснюватиме, як нам слід користуватись ним на випадок лиха, то погляд її найчастіше буде звернений до Космонавта, хоч їй поки що й не відоме зоряне його минуле, для неї він просто один із пасажирів цього салону — симпатичний, стрижений бобриком юнак, котрий, уважно стежачи за її рухами і весь час мружачись веселими щілинками очей, іноді перепитує по-англійськи, яке призначення ще отієї лямки чи отієї кнопки. Ситуація дещо комічна, якщо зважити, що перед стюардесою людина з орбіти, той, кому, певне, з набагато складнішими лямками та кнопками доводилось мати справу, але ж знають про це тут одиниці, а для решти всіх і для стюардеси також він, розуміється, тільки старанний учень-пасажир, котрий хоче засвоїти все до дрібниць у тих її химерних причандаллях. Строкате плем'я пасажирське ніяк не втямить до пуття, що й до чого в тій рятівній амуніції, пояснення супроводиться жартами з крісел, іронічними зауваженнями, хоча потай дехто, мабуть, і здригнувся мимовіль перед уявною перспективою вимушено приводнитися серед нічного океану, серед його розбурханих льодяних бурунів.

Після сеансу пояснень Космонавт знову на якусь хвильку порине в сон, звичайний чи запрограмований, спатиме з усмішкою, як дитина, а прокинувшись, одразу звернеться до мене через круте своє плече, оскільки ми сидимо поруч:

— Ну, як він там, океан? На місці?

А сам і не стане нахилятись до ілюмінатора.

На моє запитання, як подрімалось, зізнається з веселою ніяковістю, що він таки цього діла любитель і згоден із тими, хто ставить сон в ряд наймиліших дарів природи...

— А на орбіті поспати вдавалось?

— Скільки дозволено розкладом...

— А сни доводилось бачити?

— Звичайно.

— І які ж вони, космічні сни?

— Ніяких абстракцій... Земні все. Теплі...

— Можна позаздрити вам. Споглядати планету свою зі сторони, в голубім ореолі, надивитись на неї звідти...

— Надивитися — неможливо. Щоразу інша... І завжди непередавано прекрасна.

Він умовкає, ніби до чогось прислухаючись. А потім щілинки очей знову веселішають, видно, згадалось моєму сусідові щось смішне. Виявляється, він мисливець та ще й завзятий, любить краї неполохані, оскільки ж рідний дядько його працює багато літ охоронцем у енному заповіднику, то можете уявити, яка це спокуса, коли тебе кличуть: приїдь та приїдь, рибки на озерах половимо, хоч подивишся, як зоріє-світає в наших угіддях...

— Дядько Леонтій у мене суворий, лицар свого діла, вічно він воює з тими, що вдираються в його володіння. А нищителів цих розвелося до біса: лишають після себе купи битих пляшок та цілі снопи почорнілих зів'ялих лілей. Лілею зірви, вона одразу зів'яне, це ж відомо (ти вбив її),— одначе слухати цього не хочуть, лізуть, висмикують у воді з корінням не знати й навіщо, геть спустошують озера, наче щось чуже...

— А дівки їхні не соромляться, приймають ці варварські дари... Бере, щоб одразу ж і викинути.

— Ні страму, ні совісті. Дядько Леонтій називає різних отих балбесів міських не інакше, як неандертальцями. Все їх лякає моєю особою, ось, мовляв, приїде у відпустку небіж-космонавт, так він за вас візьметься, він вас, стоклятих неандертальців, навчить, як природу любити... Тож уявіть, якими очима глянув наш незмиренний Леонтій Іванович на свого космічного небожа, коли цей, з'явившись власною персоною, гордо видобув із чохла іменний розцяцькований "зауер" шістнадцятого калібру. Нічого собі гість, гарненько приготувався до зустрічі з беззахисними створіннями, що саме ось лопотять крилами в небі! Хтось їх уже наполохав, тікають світ за очі, сподіваючись, видно, знайти спокійніші місця десь на інших озерах, куди ще не добрався цивілізований розбійник...

"Невже й ти такий, як оті, що за річкою зчинили пальбу?" — чи запитав, чи лише подумав Леонтій Іванович, глянувши спідлоба на мій піжонський "зауер", але я просто згорів на місці від сорому, ладен був крізь землю провалитися перед ним. Справді, невже і я такий, як ті зарічанські браконьєри з ліцензіями та без ліцензій, ті, що й відкриття завтрашнього не дочекавшись, уже зняли вечірню канонаду? Ні, я не такий, принаймні не хочу бути таким!..— запевняю його і себе водночас. Але по ньому бачу: не вірить мені мій родак, говори, мовляв, та балакай, знаємо вас. Для чого ж ото цілу торбу патронів приволік? Аж тоді змінив гнів на милість, коли гість після певних рефлексій, повагавшись якийсь час, з розмаху зафутболив із урвища в озеро весь свій боєзапас!

— За це хвалю,— сказав дядько Леонтій, і очі його потеплішали, заблищали по-іншому, і враження було таке, ніби ми завдруге породичались у ці ось хвилини, коли дивилися обидва, як у тім місці, де булькнуло, поволі знову сходиться на воді зелене латаття.

— Якби й інші,— кажу,— прийняли ваш спосіб полювання...

— Щось не спішать,— відповідає мій співрозмовник.— А перепона якась потрібна, бо достобіса розвелося любителів усе живе брати на мушку... Он у газеті пишуть: сорок тисяч рушниць лише на одну область. І кожен шукає здобичі. А моторних човнів? Леонтій Іванович вважає, що від них зла найбільше. Глушать рибу, рушать береги, вийди у вихідний на річку — гуркіт стоїть сатанинський, на воді — солярка, в повітрі — хмаровища диму,— загазованість вища за всякі дозволені норми... А, власне, яка потреба? Чому неодмінно моторка? Хочеш прогулятись — сідай на весла і гайда, нарощуй мускулатуру... Ні, йому давай катер та ще й швидкохідний!

— Щоб рибінспектор не наздогнав...

— Отож-бо. На березі жінки з дітьми, люди цілими сім'ями вибрались на природу, а він промчавсь, нагур-котів, начадив, ну й дихайте... Головне, щоб мені було добре, а вам... Як часто ми дозволяємо собі ставати рабами власного егоїзму... Невже таки невиправна природа людська?

Космонавт хилить голову, поринає в задуму. Я мимо-віль розглядаю вперте його чоло, коротко стрижений чубчик, мене в цій людині цікавить буквально все. Адже це той, кому випало зазнати на орбітальних трасах найскладніших випробів, він працював у невагомості, бачив планету в барвах та освітленнях неземних. Одначе, коли я згодом запитую: як же воно там, на орбіті, сусід мій ухиляється од відповіді, певне, такі розпитки чує не вперше і, треба думати, вони досить вже набили оскомину.

— Не ображайтесь,— каже по якійсь хвилі,— на все потрібен настрій... Коли, бувало, сидимо біля вогнища з Леонтієм Івановичем, то хоч про що б йшлося, а він, дядечко мій, найперше має вдовольнити свою цікавість: ну як воно було тобі у тій гойдалці? Чи хоч трохи нас видно з орбіти?

— А справді, чи видно? — домагаюсь і я.

— Ну, дядька Леонтія, звичайно, розгледіти не випадало, хоч він особа й колоритна,— жартує Космонавт.— Не випало зафіксувати і його супротивників, з котрими він веде свою тридцятирічну війну... А от срібну ниточку нашої Ріки в місячну ніч, бувши людиною сентиментальною, я таки щоразу впізнавав...

Уява моя малює той момент, коли Космонавт, огинаючи планету, потрапляє в рідні широти, як жде, доки вирине з місячного сяйва найжаданіший сектор планети, з яким хвилюванням вглядається цей син Землі в ілюмінатор, намагаючись розгледіти серед безлічі земних об'єктів щось своє, найдорожче, хай і змінене відстанню... Справді, все на світі відносне: адже те, що для нас, землян,— могутня повновода Ріка, для нього з космосу буде лиш далека, ледь помітна в місячних маревах срібляста ниточка.

— Ну, а коли пролітаєте над нею, щось таки ж, мабуть, тенькне в душі?

— Ще б пак! Річка, на якій виріс... Яка виколисала тебе... Хіба її забудеш, річку свого дитинства? Справді-бо, хвилює при всякій погоді!..

— Відчувати рідний берег — як це важливо... Завжди кажу нашим педагогам: частіше показуйте дітям Дніпро. Хай побачать його вдень, коли він перед вами сяйвом тече, повен сонця й блакиті. Покажіть їм його і в синю місячну ніч, відкрийте юним душам оті чари, гру світла, мерехтливу невловність і таємничість, що їх міг, здається, передати лиш Гоголь у своєму натхненному слові та "геній світла" Куїнджі, чия художницька магія досі є загадкою у світовому мистецтві... Вам Ріка, певне, найчастіше уявлялась "при тихій погоді, коли вільно і плавно..."?

— От і ні! Мені, скажімо, чомусь особливо торкає душу якраз ріка осіння, холодна й сувора... Ось і зараз так виразно бачу те осіннє надвечір'я, коли наші війська підійшли і з ходу, тієї ж ночі давай переправлятись на той бік, на плацдарми... Зовсім пацанок був, а ситуацію розумів — аж дивно тепер...