Передала Мар'яна".
Данило зблід і поточивсь назад:
Маленький шмат від хустки крив'яної...
"Умерла?!"
"Знаєш, я, Даниле, рад,
Що стрів тебе, тепер піду назад,
Тільки разом — під грім і брязкіт зброї..."
"Остапе! Друже! Чорт... кажи, це смерть?"
"Та ні... з якої речі... може, вб'ють, не знаю,
Поки ж що ні. Ігумен там на ню баньки дере...
Салдати не знайшли... Та все одно помре,—
Що день, то більше сохне та худає.
Сказала так: коли живий десь є,
Знайди і передай, мовляв, оце від неї...
А ще скажи: отак, як шмат цей є,
Отак і серце розікраяне моє;
Передаю його, мовляв, з хустиною цією...
Тобі...
Ну, й там іще якісь слова,—
Звичайно, дівчина, така вже їхня доля..."
Крутилися вогні,—
Десь попливли, як мариво в жнива...
В Данила світ потьмарився,— зайшлася голова,
Так защеміло серце гострим болем...
VII
Не спав всю ніч. Думки — як реп'яхи...
Одвіялася радости пужина —
І вило серце на дурні зірки,
І борсалась душа, немов мала дитина.
Не витерпів. Старого розбудив:
"Послухай, батьку мій і побратиме в горі,—
Ти знаєш?.. Я піду "туди"...
Нелегко нам-бо вибратись з біди,
І так ми просто ворога не зборем..."
Крутив очима дід — ладу не добирав
В оцих словах непевних і нервових,
В думках юнацьких...
"Так... У нас нерівна гра,
Проґавим час — жалітимем! Такі думки мої:
Поки не заросли рубці від нагаїв,
Поки ще гнів клекоче і тяжка образа,
Ми двоє сіл оцих піднімемо сей день.
Без сіл оцих нічого-бо не скоїм!
Так от. Жбурнути іскру хочу і піднять людей!
Тепер вони підуть, нехай лиш хтось веде...
Не треба слів, не слів — тепера треба зброї,
Ти чуєш? — зброї!..
За Скелькою під ясеном старим,
Казав ти, є десь батьківські рушниці,
Закопані в землі... Це так? Ти говорив?
Це там, де небиль вип'явся з гори?
Праворуч?"
"Так... Насупроти криниці..."
"Гаразд, я йду. Чекай. Готовий будь
Прийняти гасло, вдарити у довбиш
І піднести завчасно меч.
Ти ж не забудь".
"Зажди, Даниле. Може б, хто-небудь
Теє?.. Не йди, хай другий,— або я пішов би..."
"Стривожився, старий? Навіщо це?..
Чого? Куди? Ти будеш тут — мене заміниш...
Єдиний вихід в нас, і вихід тільки цей.
А як що трапиться, то не візьмуть живцем,
"Ну, що ж, іди... Хай Бог нам помага!" "Прощай!"
"Ні-ні, так не кажи, не треба,
Бо ми ж ще будем смерть свою шмагать!
Я певен, вірю! Доки є снага,
Хай не звучить наш голос так погребно.
Ти ж вірив в щастя?.."
"Вірю і тепер.
Гляди ж, про час і день я звістку дам негайно.
Ну, прощавай. Та ви не заждетесь,—
Я підніму нарід увесь
Ураз, як тільки зброю одкопаєм..."
Зняли шапки — хрестилися на схід:
"Нехай же та й на добре піде наше діло..."
Й поцілувалися. Зідхнув підозро дід:
"Іди, іди..."
Пішов і зник Данило.
II
"Ой, не шуми, дібровонько, не шуми
Та й моєї голівоньки не жури!
Вдарим-вдарим, гей!..
І заплачуть воріженьки,
Заридає не по однім з козаченьків стара ненька.
Тільки по мені — як по бур'яні —
Ані батько, ані ненька, ні сини...
Гей! І вдарим-вдарим!
Буде крови і вогнів,
Нехай знають бурлаченьків-соколів!
Таж і нехай знають — нехай пам'ятають,
А чи міцно панське бидло
Ще шаблі тримає...
Ге-ей!.. ей!.. ей..."
Затихла пісня — канула в пітьмі,
І шелест, як мороз, пробіг по хащах лісу.
Останній згук тріпнувся, занімів...
Дуби зступилися — рукаті і прямі,
І опустила чорна ніч завісу.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
І
Забув про все, забув про білий світ,—
Вже третій день сидів в селі Данило,
Сп'янілий щастям. Шана і привіт
Йому... й шуміло в голові,—
Ах, як його Мар'яна ця любила!
Любити може так тільки вона,
Тільки для неї можна все забути:
Себе і час... Впиватись і не бачить дна,
Забути міру цим крилатим дням
І на годину вічність обернути...
З села солдати вибули давно —
Давно пани в панів одгостювали,—
Йому ж усе байдуже, все одно:
Уже три дні коханням заодно
Впивається, як з келиха вином,
І на вогні її юнацьке серце палить.
II
І тільки на четвертий схаменувсь...
Стривожилась, задумалась Мар'яна.
Ну, як збороти їй тривогу 'дну?
Так наче хтось багнета повернув
У незагоєній недавній рані...
"Данилку, любий! Що ж мені робить? (
А у самої чує серце лихо)
Несила, серце, більше так... любить.
Я мучаюсь, а ти... не жаль тобі.— Н
а кого кидаєш та й на чию утіху!?"
"Ну, годі! Я ж казав — одружимося ми,
Одружимось, нехай лише, по волі...
Ти ж знаєш..."
"Любий, славний мій,
Тепера! Зараз! Чуєш?
Ой, та й буть мені самій...
Данилку, зараз! Чув? Або —
Або ніколи..."
"А де ж звінчаємось, дурненька?Хай після.
Будь певна, заспокойся.Ну ж бо, годі...
Поїдемо далеко звідціля,
І не розлучить нас ніхто й ніщо!
Не плач. Мені давно пора.Я мушу. Йду сьогодні..."
"Так знай, Даниле: ще до ранньої зорі...
Ні-ні! Прости мені, але... як тяжко, любий:
Не знаю ані я, ні ти, що буде в тій порі...
Ми повінчаймось у манастирі,
Ми повінчаємось!? Хороший мій! До згуби
(Боюся я) чекання доведе.
Не відтягай! Тебе не зна владика..." —
Здригнулась, побіліла, ось-ось-ось впаде —
І потом вкрилося чоло бліде,
Так стало тужно, моторошно й бридко.
Дрижить душа...
...Вівсюжить на воді,
Там, роздираючи на пір'я срібні крила,
Як птах в тенетах, б'ється молодик...
"Про що ти думаєш?"
"А так..."
"Скажи!"
"Ні... милий..."
"А-а.. Он як!..— І ревнощі вп'ялись
Кігтями в серце: — Як?!
І я не знав понині? Прокляття!
Та кажи ж! Із ким!? Коли!?" —
В лещата серце муки узяли,
Упала тінь тяжкого підозріння.
"...Ні, ні! Скажу! Ти слухай, почекай...
Не те, не те! Та слухай, ради Бога..." —
Злякалась, стисла хустку у руках
І зі сльозами розказала все про "нього",—
Про чорну тінь лихого клобука,
Про заміри ігумена страшного...
Данило зскочив. Не пустила з рук
І гаряче в лице зашепотіла:
"Хороший мій, не буть тому.
Нехай же зробиться могилою йому
Весілля наше... Я б цього хотіла.
Народ зійдеться. Скличем всіх людей,
Запросимо.. Та ти це краще знаєш.
Усіх-усіх; і кожен з них піде,—
Нема сьогодні й жадного ніде,
Щоб не пішов, Данилку,
Нас перевінчають..."
Задумався. Немов конем помчав.
Думки нові одна одну ловили...
І довго так над сказаним мовчав,
Аж поки не заграв вогонь в очах:
То хитро склався план простий і смілий:
"Скажи, скажи, а знає він мене?
Чи знає, що то я хлопами верховодив?
А чи не знає він іще одне:
Що я зсукав петлю і марю тільки днем —
Тим днем, в який повішу, як колоду,
Його на ній?! Скажи!"
"Е, ні,
Не знає він; не сказано ні слова,
Ані півслова, навіть на вогні. ,
Усі! — мовляв. І ці слова одні
Усі потвердили, і жоден не обмовивсь:
Тебе-бо люблять. Сам же цей клобук
Тоді тебе не бачив біля брами,—
Ти раптом зник..."
"Ага, он як! Павук...—
Прошепотів Данило; сам проглинув звук
І розмахнув циганськими бровами.
Мовчав...
І враз зловісно засміявсь,
Блиснув очима: — Так, моя хороша!
Тож і весілля буде, ластівко моя!
Такого ще не бачив я,
Не бачив й він — цей чорний хрестоноша.
Оце воно!
Оце то буде крюк...
Ми повінчаємось. Гаразд! А потім, знаєш?
Прийдем подякувати... І подякуємо ми!
Другого дня такий буде ярмис ,
Таке весілля,
Що на вік та раз один буває...
Мар'янко, серце, думко золота,—
Одружимось! Я тільки звістку нашим
Подам негайно. Зброю ще дістать...
Людей накличемо. Та — гей! І налетять —
З всії околиці прийдуть сьорбати "кашу",
Давно так бажану... В пекельному вогні
Музики гратимуть! А дзвони потанцюють
Такої, що не снилася й у сні.
Пройдуть дружки — лунатимуть пісні...
Ми гори ці, заплакані, сумні,
Тобі на придане
Ножем перелицюєм..."
"Ну ж, заспокойся ти".
"Спокійний, серце, я.
Над цим я думав дні і темні ночі...
В роботі і у сні. І ось... Чи буде вп'ять
Такий момент? Ніколи і ніяк!
Та доки ж пнутиметься люд робочий?!
Звінчаємось. Другого дня свати,
Дружки і всі підемо до владики,
Бо він же пан і "пастир наш святий",
Від Бога "батько" (Господи, прости),—
Підемо дякувати твар розгнуздану і дику,
І... ми подякуєм! Не так, як то було,—
Тепер ні хрест, ні Бог та й не ошпарить,
Не кишнуть рясою, не одженуть жезлом
І брами не зачинять, як на зло.
І не збіжать на мур патлаті "яничари"...
Ха-ха! Чорти...
Та — ех, і буде ж день —
Весілля наше, ластівко Мар'яно!.."
І слухає вода, хлюпощеться, іде,—
Полоще місяць в ній чоло бліде —
Цілує ніч велику давню рану...
III
Отам вогню і віри в них було —
У цих міцних, жагучих поцілунках!
Там навіть частки тих, що десь завмерли лунко,
Та й стало б,
Щоб і мертвих підвело:
Аби почули, то відкрили б очі тлінні,
Пройняті вірою у воскресіння.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
І
Розбіглась чутка та й у всі кінці:
"Весілля!.."
"Де?!"
"У сироти Мар'яни!.."
"Красуня зарічанська кличе всіх!.." —
І покотилася луна по горах цих,
Раділи зарічани і скельчани.
Балакали великі і малі;
Ладнались, помагали якомога.
Уже заздалегідь дружки пісень гули!
І не було ні одного в селі,
Щоб не вважав себе отут за корінного.
Було весіль багато. Та й усі
Вони, мов похорони, перевиті жалем.
А це буде — аж геть за всі часи!
Давно вже так дзвеніли голоси,
Давно так молодят не виряжали...
II
Усім, усім якби поближче стать,
І всякий з них доріжку щастя стелить.
Обходила людей Мар'яна-сирота,
Така хороша і така проста...
І дні тягучі та безбарвні, як шліхта ,
Наповнилися радістю,
Неначе срібний келих.
III
І тільки манастир стояв собі й не знав,
Що діється внизу там, поруч з ступарями;
Обставивсь мурами... Там дзвін погонку гнав,
Мінялись вартові і з скреготом луна
Котилася —
То зрідка відхиляли браму.
Але пролізла чутка і туди,
Пролізла й в серце Ієремії.
Даремне він без спочивку ходив,
Даремно скублись пальці в бороді —
Ударило, мов батогом по шиї...
"О, що зробити?!."
IV
"...Й зробимо отак... Так згода?!" —
"Згода! Та інак й не буде,—
Тепер, Даниле, ні один кріпак
Не зрадить вже і не схибне рука,—
Науку мали добру люди..."
"Гаразд. Глядіть!.."
Ходив — людей єднав,
Скликав до себе та й усіх Данило.
Горілки — море буде, меду і вина...
Гуляй, душа!
Уп'ється не одна,
Абим лишень чіпи одбили.
Село, неначе вулик той, гуло:
Своїй дочці там придане рядили.—
Хто чим зумів і що в кого було...
І з вуст в уста селом ішло:
Весілля — за два дні —
В неділю!..
V
Ігумен теж рядив свої думки
У чорну тогу: "Як?! Комусь віддати?!
Одному із сопливих хлопаків?!
Її?!
Віддати, випустить з руки...
Так хто ж я є — владика чи мужик пархатий?!
Н-не буть цьому!!! —
Схопився, ніби крук,
І брязнув костур, аж гикнули шиби:
— Із неї я сім шкур здеру,
А не віддам, не випущу із рук,
Хоча би світ піднявсь увесь на диби!.."
Над Ворсклою котилися пісні:
Ішла голубка, прибрана у квіти...
Слідом — дружки веселі, голосні...
Й котилися над Ворсклою пісні,
Губилися в лісах, барвінком перевиті:
...............................................................
Ой, ти, душенько —
Наша Мар'янко!
Колесом сонечко угору йде,
А вже наша Мар'янка додому йде...
Одчиняйтеся, ворітця, ,
Одсувайтеся, віконця,—
Йде наша Мар'янка з-за сонця,
Задля Данилка-молодця
Із-за сонця
Йде-е!
Та ще і "ух-х!.." — Аж ген через село.
Такий уже оцей нарід живучий,—
Зовсім облуплено, одрізано крило,
А він таки вигукує на зло,
Склада пісні, виспівує...
І тільки десь чоло
Нахмурив грізно, терпеливий і робучий.
Гримлять пісні, і котиться луна,
І слухають обдерті темні хати,
Як б'ється в тих піснях душа крилата,
Як вигуки надією дзвенять:
Ой, ти, душенько,
Наша Мар'янко!..
Де наша Мар' янка ходила —
Зеленая рута посходила,
Та й вийшло сонце з золотим вінком,
А вже весна красна за нашим вікном.
Ой, ідіть, люди, та й собирайтесь —
На щастя, на здоров' я
Гуляйте...
А там на вежі — на крутій горі —
Стояв і супився, дививсь з вікна ігумен,
Як десь вінок гойдався, майорів,
Вклонявся низько...
Поглядав згори,
Ловив з злобою переливні луни.
...Он-он...
Іде вклоняється усім
В'юнка і радісна, як сонце, наречена.
Гойдається вінок під танок голосів.
Всміхається у всій своїй красі,
Веде подружок.