Поезії (збірка)

ПОЗА ЗБІРКАМИ

Ніч ступає по руїнах — Інсбрук облягла,

Щоби ти, моя єдина, часом не пройшла,

Щоби ти цього межгір'я не знайшла ачей,

Щоб не сяяв десь в сузірях блиск твоїх очей.

Ніч іде...І ось на герці вимучене днем,

Скам'яніле моє серце вибуха вогнем!

Ворухнеться в нім відгомін, гомін степовий...

І тремтить у нім, як промінь, дивний голос твій...

Ніч вартує по руїнах — темна ніч стара...

А к мені прийшла дівчина — юнка з-за Дніпра, —

Принесла волошку синю й ніжно подає,

І роняє з вій росину на чоло чоє.

...Народився ти для бою. Вір же — все мине.

Пам'ятай, що й я з тобою — не забудь мене...

Пам'ятай, що й я ж з тобою, —

Не забудь мене.

1945 р.

Над полем ключі журавлині,

Над полем,

над лісом,

над гаєм, –

Курличуть в осяяній сині –

Летять із далекого краю.

Летять

і летять,

і тріпочуть –

Ген крильми чекають об зорі,

Роняють, як оклик дівочий,

Привіт із-над синього моря.

Дзвінкий,

переливний

і юний,

Жаданий,

омріяний,

дальній

На радісний степ злоторунний,

На селища вбогі, печальні…

І падає радість на лиця,

На злидні,

на втому,

на болі….

Летять то омріяні птиці

І сонце ведуть за собою.

От крикнути б молодо, буйно!

От дужу б, незнану ще ноту!

В цю хвилю ясну,

срібноструйну, –

В цей радісний час повороту.

…………………………………

Над полем ключі журавлині,

Над полем, над лісом, над гаєм, –

курличуть в осяяній сині –

Летять із далекого краю.

1929

ЗАБІЛІЛА НАША ХАТА

Забіліла наша хата

Забіліло все навкруг.

Завірюха пелехата*

Прилетіла із яруг.

Прилетіла, насніжила

На стежину лугову

І на спомин залишила

Білу бабу снігову.

* * *

НА СТЕРНЯХ

Не котяться золоті хвилі ранком

І не дзвенять.

Мов вибита плащувата циганка,

Лежить стерня.

...Розлогий шум... голубий дзвін липня —

згадавсь на мить.

На ноги бліде павутиння липне,

Немов щемить.

И поколота на стерні нога боса

Щемить, як гріх.

А вітер падає на межі й голосить,

Свистить вгорі.

Все оддано, все взято, лише хмурість

В межі лежить.

Та зграї ріль сховали в собі мудрість,

Щоб знов ожить.

Годину день зміняє льотом скорим...

Ідуть літа.

На стернях цих наново буйна порость

Повироста.

Повернеться і ластів'ячий стрекіт,

І злото хвиль...

І закиває вам так радісно здалека

Німий ковиль.

Повториться учора пережите знову

Як сотні літ.

Лиш нам не повернутись (хіба крім в слові)

Одквітлий квіт.

Повториться... І буде славний липень

Десь будемо й ми...

На ноги бліде павутиння липне

Немов шумить.

Ніде ніхто.

Розлито сірі фарби

І німо так.

Лиш вітер відбирає грубо скарби,

Свистить в кулак.

1927 р. журнал "Глобус"

* * *

ВЕЧОРИ

І

Рожеві вечори – час тихого смеркання,

Пора роздУми над безоднею ночей,

Глибокий світ притомлених очей,

В диму махорки усмішка прощання.

Настане мить – і в море тишини

Пірне вселюдський лемент і клопОти.

І завихрять світи…Тоді, брудний від поту,

Ходою тихою приходить Він к мені –

Моєї юності навчитель і товариш,

Як камінь, мовчазний і тихий, як тарва,

І, в люльці палячи несказані слова,

Дивитиметься десь на блиск Волосожару.

Сидітиме, як друг, як брат і як отець,

Плечем плеча торкнувшись, мов підпори;

В мовчанні витре піт і витрусить опорок ,

Та не покличе й слова з двох сердець.

Пливтиме вічність в віхолі сузір –

Найбільший твір найбільшого Растреллі.

Пливтиме дим й стинатиметься зір

Над таємницею Великої Пустелі.

Які ще книжники?..Й які ще богослови?

Який талмуд?..І пощо звук пустий?

Привіт Тобі, мовчальнику простий,

Що ще й не рождене спалив у люльці

слово.

Мовчи і думай. Дихай і кури.

О, вечори, глибокі вечори.

Розрада зустрічі і усмішка прощання.

Рожеві вечори – час тихого смеркання.

ІІ

Рожеві вечори – час тихого смеркання…

Відібють мрійно зорю мулярі.

Останній згайсне звук по тій зорі.

І геній творчості зійде, як у нірвану,

В блакитний сон…

Тоді, у тій порі

Забють умовні гасла дзиґарі,

І оживають марева, немов сильвети

на екрані:

….По ринвах вулиць,

по долонях площ,

По лабіринтах зал, кімнат і коридорів –

Елегія парфум…

Атракціон уборів…

Чад поту

і дотепів дощ…

Межи колон і статуй, і дріад ,

Між фресок геніальних, дивних колонад,

Над духом Генія, що знітився, як зеро , –

Заб’є каскадом горда Суєта,

Завіхолить над всім царівна та –

Всевладна, всенехтУюча гетера …

Й немов перед отрутою, геть зайвий тут

тепера,

Дух генія замкнув свої уста.

У панцер смутку й гордості закутий,

Принишклий за шедеврами творінь,

Припав коліном перед Зевсом і, мов тінь,

Стоїть,

всіма гордуючи, всіма забутий.

Безглузді марева вечірньої пори.

О, вечори, бентежні вечори.

Жадоба зустрічі. Утіха розставання. –

Рожеві вечори – час тихого смеркання.

***

У весіннім – у синім мареві

Грає вітер на соняшних струнах

І біжать –

голубіють отари

По зеленім, озимім вруні …

Мій хороший, між друже далекий,

В мене радість сьогоні

велика:

Прилетіли сьогодні лелеки

На старе своє селище з криком.

Ні, не з криком, а з стукотом

(чуєш?

Ти ж прозвав отой стук

кулеметом) –

Хто збагне їній стук й занотує,

не оспіванйи жодним поетом.

Скільки б слів тут потратили люди

Та не втнули б і частки малої, –

То ж привіт,

То ж привіт із усюди –

То привіт від весни золотої…

Довгі зими, сніги і хуртечі,

І багно, і морози, і втома

Одтягнули і душу і плечі,

Обернули зацвіт на солому.

Замели квітники і осики,

Закували струмки срібно-

струйні…

Може, з того і хочеться

крикнуть

Переможно,

нестримано, буйно,

Що кінчилось, урвалось,

розпалося,

Розлетілось

кудою потрапило, –

Ніби камінь, огнЕнно опалений , –

Обірвався

й на бризки,

на крАплини.

Може, з того в маленькім

віконці ось

Білий пролісок став мов

на чаті дня.

Мабуть, з того й встаю рано

з сонцем то

І виходжу гостей зустірчати я….

* * *

У весіннім – у синім мареві

Грає вітер на соняшних струнах,

І біжать – голубіють отари

По зеленім, озимім вруні.

Мій хороший, мій друже далекий,

Чи й у тебе та радість велика?

Чи прилинуть жадані лелеки

На засмічене селище з криком?..

1929

СЛОБОДА

Ріммі Марчук.

Сіренькі стріхи,

Давні, як слова,

Понурі, як відчай,

В німих снігах зашиті…

Їм журавель заморено кива –

Вклоняється,

Даючи другим пити.

Скрипить, скрипить

відколи знаю я, –

Який-то скрип,

Які-то скарги вічні…

На вигоні

Мій давній дург вітряк

Стоїть розколений,

Стоїть калічний.

Лунає дзвін…

Що день – то дневі брат…

Хатки погорблені

З підмоклими очима,

Немов бабусі йдуть на прощу мимо,

Чи то на поле

Колоски збирать.

Нехай ідуть…

Нехай ідуть старі,

Хай молитовно десь

Несуть печаль на плечах.

Куди?

Куди ж їх виряжають дзвонарі?

У землю вмерзли пелени старечі.

Не зрушить їх…

А стріхи, як слова,

А стріхи, як відчай,

В німих снігах чорніють…

Надходить ніч,

Хоронить, залива…

Даремно там хтось вогником кива,

Конає в передсмертній

Агонії.

Та інколи

Здіймають стріхи крик

(То крик по-їхньому:

У ній погребно вити)

І вишкіряться в мряку та вітри

Жаданням вічним: –

Мучитись, а жити.

Нехай шпує ,

Нехай сніги одні,

Нехай і ніч, нехай і небезпека…

Піють півні.

Ти ж чуй:

Піють півні!..

Далеко десь,

Далеко…

І буде ранок…

Так. І знову те ж.

Лиш зрідка сонечко

Зануду помережить,

Збудує золота барвисту казку-вежу…

Та тільки вежу ту

Руками не візьмеш.

І все скрипить той журавель старий.

Для других вічно

Сходить синім скрипом.

А втім,

краса і тут, повір, –

Палаци…вежі…–

То хребти борів,

А журавель….– то ботики на рипах.

Давно, давно,

Відколи знаю я, –

Тут більше розпачів,

Аніж тепла і сміху.

Які ж ви сірі…

О, які то стріхи.

Яка ти вбога,

Слобода моя! –

То тільки десь

Чекає мить така,

Коли і ти,

Пошарпана без міри,

Оновишся

І за свою офіру

Підеш новим шляхом в віках.

1928

журнал "Глобус"—1928—№5

КЛЮЧЕМ, ЯК ЖУРАВЛІ...

Ключем, як журавлі,

пірвались рідні хати

Туди,

де на мечі багрянім

стигне день...

Виходить мряка з мли

на чорні ріллі спати

І по стерні

зажурена

бреде.

Догнати ластівку...

Догнати сонце славне...

Спинити ніч,

спинити мряку,

сни...

Яка важка рілля, —

які липкі тумани.

Які тупі,

гнітючі ,

очі далини.

Верба похила

ген

межи шляхами

З криницею жде гостя, —

та дарма, —

Ніде нікого...

Там, за могилками

Димар

осінні хмари перейма.

Як журавлі,

далеко рідні хати...

І ріллі слухають

з імли далекі дзвони,

А вечір

тягне крила

мокрі, кострубаті,

А на полях

ляга мутний

осінній сон.

1927 Р.

***

Як крик з могил Печори,

Як зойки з Колими,

Серед нужди і горя

На світ родились ми.

Відповідай!..

Гартований ударом

В сльозах душі й її пекельному вогні,-

Всім Каїнам,

Хамам,

Всім Юдам і рідні,

Всім ворогам твоїм й самому Сатані

За честь Вітчизни, топтану в багні,

Відповідай

Своїм страшним ударом.

ПІСЕНЬКА ДІ-ПІ

Малесеньку горилу

Піймали в Сомалі

І привезли без стилю

(Як возять взагалі

Малесеньку горилу,

Гей, родом з Сомалі).

І привезли у Харків —

Смішні говоруни —

В найбільший з зоопарків

Чужої сторони,

В найкращий ніби Харків.

Такі балакуни!

А в Харкові й каміння,

І вітер гомінкий,

І сонячне проміння,

І місяць не такий.

І квіти, і дерева,

І в Лопані* вода,

І над водою мева —

Не так все вигляда.

Та вітер той немилий

І сонечко чуже —

Усе, усе горилу

Маленьку береже.

Горилі ж все байдуже —

І ласка та вотще,

І мева та не кружить,

І Лопань не тече.

Горила гірко плаче

Та й тужить взагалі,

І в снах тікає наче

В далеке Сомалі...

Так, як і ти, юначе,

З чужої десь землі.

ЧОГО РИДАЄШ?

Чого ж ти ридаєш, такий бородатий,

Такий от, такий бородатий?

Такий от лисий, такий пихатий

І такий от, такий горлатий?!

Я знаю, ти плачеш, бо не можеш продати

Того, що давно встиг продати.

Чого ж ти ридаєш, такий героїчний,

Такий от... Такий героїчний?!

Такий хоробрий, такий величний,

Ну словом, такий героїчний?!

Я знаю! Ти плачеш, бо голий став нагло,

А голий — ти є безличний.

Чого ж ти ридаєш, такий от гожий,

Такий от святий та Божий?!

Такий найліпший, такий от найкращий,

Такий ні на кого не схожий?!

Я знаю,— ти плачеш, бо ти таки справді,

Справді,— "святий та Божий".

Чого ж ти ридаєш, такий непомітний,

Такий от... такий непомітний?!

Такий от сердечний, такий привітний

І ніжний такий, тендітний?!

Я знаю...

Ти плачеш, що віру втратив,

Що світ цей такий безпросвітний.

ПЛАЧ ПО "НЕОКЛАСИКАХ"

Ніяк не виберуть тему поети,

А критики для них ім'я...

Вітчизно ж моя, де ти?!

Де ж ти, Вітчизно моя?!

Ніяк не вгляджу тебе в обличчя

За криком, за свистом, за слізьми, за лайкою.

Пророки твої — то не розум сторіччя,

А якийсь "Мартин з балабайкою".

1948 р., Новий Ульм

СУПЕРПАТРІОТИ

Утікавши на край світу,

Ми — герої немалі —

Врятували Ярослава

З української землі.

Поуз Канів ішла траса,

Ми журилися зело:

Врятували б і Тараса,

Так лопати не було.

СОСНИ ШУМЛЯТЬ

Сосни шумлять, і дроти гудуть,

І дощ накрапає — так, ніби й вдома.

Лиш серце щемить, мов на страту ведуть,

І щелепи зводить страшна оскома.

Оскома від лицарів, оскома від фраз,

Оскома від буйного патріотизму.

І хочеться нагло крикнуть не раз,

Втрачаючи в громі безглуздих фраз

Заткану димом Вітчизну:

— Стійте, обманщики, мавпи й папуги!

Тамтарарамщики і калатали!

Щоб вам заціпило від тої осуги,

Мо' б, ви нарешті брехать перестали?!

Серцем подлі і розумом ниці,

Братоубійники і словоблуди!

Боже! Боже, який же вогонь загориться

Від того Каїна і Іуди?!

Він звик підглядати за вами ревно

У дірочку у замочку,

Він звик оклепати вас скрізь і напевно,

Всім охранкам даючи "відомість точну".

По Сі-ай-Сі, як колись по гестапах,

Він влаштувався, не давши маху,

І тепер там тягає по всіх етапах

Ваше ім'я, немов костомаху.

Це ж він, бруднющий, з ентузіазмом

Хоче гортати вам душу й білизну,

Це ж він при тому кричить до спазми

Про Бога і про Вітчизну.

Це ж він шукає завжди нагоди

Цвісти крикливим таким розмаєм,

У бубни б'є і в "сурму" виводить,

І жовчю своєю ваш зір заливає.

Господи Боже! Та скільки ж можна?!

І де ж той грім, що пророчила мати?!

Щоб змів, щоб знищив, щоб геть розгаратав

Цей рід безумного Герострата?!

Та підлих не сіють і не орють,

І Юди родяться, річ відома...

Сосни шумлять, і дроти гудуть,

І дощ накрапає —

так, ніби й вдома.

Я БАЧИВ СВІТ...

1

Я бачив світ — як Великодній ранок:

Велике сонце запалило небо

І радісно кричить в тім сонці одуд;

В свічадо вод вдивляються тополі

Замріяно серед левад блакитних;

По берегах пишаються кульбаби

І ряст крізь лист торішній лиловіє

Межи тернами, а терни димляться

Невинно чистим, білим-білим квітом.

Благословенний світ — неспізнаний, прекрасний,

Казковий, таємничий Світ!

До болю бажаний,

хвилюючий до крику.

II

Я бачив світ за ґратами тюремними...

(до божевілля любий).

III

Я бачив світ...