Коні ковані...
Сталевая даль. —
Здрастуй, велетень закований
В долинову сталь!
Я звідтіль, де сонце капа з стріх
І золотить дні,
Й мітингують горобці під сміх
В ожередах снів.
Де чорнозем сонно дихає,
День дзеркалить став,
Степ розлігся, ліг і кліпає
І стерню нап'яв.
Я з далеких сел калинових,
З степових ночей,
Йду на прощу до джерел нових,
До нових людей.
Місто крекче, місто кривиться,
Шум антени звів,
На панелі сонце дивиться
З павутини днів.
А нудьга біжить трамваями,
Визира в вікно...
Пацани обдерті зграями
Бережуть кіно.
День об ріг розкроїв щелепи,
Втерся шклом вітрин...
Дереньчить нервовий велетень,
Трусе зойки з стін.
Дим з околиць чорним вороном,
То сталева даль...
На бульвар з кармінним гонором
Напина вуаль.
Став на брук чужим потворищем
Хто прийме поклон?
Чужина минає зборищем,
Наче сизий сон.
Синій вітер ходить павою
По шовках вітрин...
Ясний вітер б'є булавою
В вересневий дзвін.
Синій вечір в дзвоні, в брязканні
Свище на проспект,
В коси ночі переляканій
Заплітає спектр.
В плямах спектра, в сяйві кожен крок.
Йдуть бульвари, йдуть...
Місяць впав в зелений заморок
На трамвайну путь.
Автор світить, автор рявкає,
Роздира панель,
Непривітно в очі ляскає,
Припіра до скель.
Під чавунним литим черепом
Бухне світ землі...
День об ріг розкроїв щелепи...
Губи кров спили.
Голова, як камень, хилиться...
Миготять стовпи...
На панелі сонце дивиться,
Кличе у степи.
журнал "Глобус", 1926.
Саме над цим віршем уперше (можливо за порадою Б. Антоненка-Давидовича, який працював тут секретарем редакції), з'явився новий літературний псевдонім поета (досі був І. Полярний), що став потім його власним прізвищем: Ів. Багряний.
ЗГРАЇ МЕТЕЛИКІВ...
Зграї метеликів білих
Тануть в холодній воді—
То пір'я своє розгубили,
То лебеді.
Високо в далеч безмірну
Білим крилом майорять,—
Десь полетіли у вирій,
Десь — на моря.
Ось і минулося літо...
Поле і ліс, мов чужі,—
В полі берізка роздіта
Снить на межі.
В лісі не чути зозулі.
В лісі не чути пісень...
Марно за скарби минулі
Плачеться день.
День погасає, як свічка.
Крадеться сутінь німа.
З мертвим, напудреним личком
Ось і зима.
Прийде мороз і надіне
Хвилям жупан крижаний,—
З болем жаліти за літом
Будуть вони.
Поки ж морозом не скуті,
Ловлять сніжинки бліді.
Марять про весни одбуті,
Про лебеді...
Прийдуть ще весни і квіти,
Радощі прийдуть сами...
Будемо знов молодіти —
Сонце і ми.
журнал "Червоні квіти", 2 січня 1928.
БІЛЯ ДНІПРОВИХ ПОРОГІВ
(Дніпрельстану)
Перепілка в житі — радість...
В пшеницях волошки — смуток.
Ворон з ріль — печаль.
Гей ти, коню, вибий ритми,
вибий ритми — кинь утому —
на звороті на крутому нам не личить жаль.
Крячка біла п'яним льотом
білі груди миє в хвилях,
припада з плачем,—
хрипко ниє, важко пада,
накриває білу піну
і кигоче без упину —
пестить і січе.
"Завтра" прийде —
"завтра" скаже,
нерозривним путом ляже
на оцей простор.
І одвічний дум володар
збрую сталеву надіне,
задріжить слухняно й зміне
древній семафор.
Як метає піну зараз —
пожене могутні хвилі
у нові вогні.
У нові казки і славу
оповиє Україну,—
в сіть артерій. Пульс їх кине
сміло поклик в дні.
Одцвіла минула слава,
оджили дідівські думи
й мрії золоті.
З-за сирен не вчуєш крячки,
з-за огнів не вбачиш бурі
й краєвид оцей понурий
не впізнаєш ти.
Слава злиднями підбита,
думи кров'ю перелляті
підуть на загин.
Покоління — наші внуки
десь складуть незнану пісню,
й заспіва могутня дійсність
в унісон турбін.
Перепілка в житі — радість...
В пшеницях волошки — смуток...
Ворон з ріль — печаль.
Гей ти, коню, вибий ритми,
вибий ритми, кинь утому,—
на звороті на крутому
нам не личить жаль.
Дівчині
В час вечірній, вечір сизий
я тебе чекаю в храм мій —
у кімнаті сонця ризи
і махорки тіміями.
Сонця ризи... Сонце — сальви!
Сонце — танок!
Ти прийшла!..
Розмальована, як мальва —
квіти, золото і шлак...
Так ось, так востаннє бачив,—
шахта, коні, коні, степ...
Ласки... кров... шлики козачі...
Шовк повіків (шовк — креп).
Над могилою стояли,
попрощались, розійшлись...
Як в легендах Калевали —
поховали, прощавали,
розійшлись...
Десь...
Колись...
Ти сімнадцяткою вбралась...
Сонце сальви! Сонце сальви!
Забери ж ти запинало,—
ти печальна?
Підійми очей зіниці,
підведи на сонце профіль...
Ну чого кричать так птиці,
на хрести чіпляють строфи?
Шахта, коні, коні, тіні,
перебої, перегули...
В далині розбитій, синій
десь ми молодість забули.
Коні, тіні, передзвони,
перегуки, канонада...
Хтось підкови срібні ронить,
погасає...
тоне...
пада...
Догорає, догорає
срібний вечір десь за краєм...
Обернулась, не сказала,
і, несказана, пропала...
І немає.
Поховав в далекій рудні...
Придавили зір повіки...
Діти буднів, діти буднів
розвіталися навіки.
Як в легендах Калевали
пролетіли, прошуміли...
Ніби чайка в безвість впала,—
поламала білі крила.
В час вечірній, час печальний
я тебе чекаю в храм мій,—
у кімнаті сонця псальми
і махорки тіміями.
Ти прийди, моя далека,
через хащі вечорові,
обернись хоч в тінь лелеки
і розправ крилаті брови.
Проболіло серце груди,
простромили думи далі.
Навівають перегуди
біль в задуманій печалі.
Навівають перегуди,
перебори, тони вітру,—
ніби хтось за ніжні груди
зачепив забуту цитру...
І нікого... тінь на лиця...
Вечоровий сонця профіль...
Ну чого кричать так птиці,
на хрести чіпляють строфи!
В час вечірній, в час печальний я
тебе чекаю в храм мій...
У кімнаті сонця сальви
і махорки тіміями.
ПЕРЕКЛАДИ
РАНЬЄРО КАЛЬЦІБІДЖІ*
Я утратив Евридіку,
Згасла зірка золота.
Доля люта і жорстока.
Туга серце огорта.
Евридіко! Евридіко! Прийди!
О відчаю!
Озвися!
Я любий твій, я милий твій єдиний.
Почуй мій крик,—
тебе, тебе зову я.
Я утратив Евридіку,
Згасла зірка золота.
Доля люта і жорстока.
Туга серце огорта.
Евридіко! Евридіко!
Мовчанка смерти.
Все, все даремно. Нема поради. Ні надії!
Я знову сам.
Я утратив Евридіку,
Згасла зірка золота.
Доля люта і жорстока.
Туга серце огорта.
Ах, огорта!
Ах, огорта!
З російської
ОЛЕКСАНДР ПУШКІН**
Ні, не чаруй забутим, друже!
Не зваблюй ніжністю очей!
Душі зневіреній байдуже
До мрій химерних і речей.
Вже я навік один з журбою.
Не вірю в клятби і любов
І не полину серцем знов
За щастя тінню голубою.
Журби німої не бентеж,
Минулого не згадуй словом.
О Друже вірний, ніжна мова
Не збудить душу й серця теж.
В солодкім сні пливу без муки.
Забудь про все й за все прости!
В душі моїй лиш грім розпуки,
А не любов розбудиш Ти.
З російської
КАНІВ
Уперся день колінами в могилу
І сходить кров'ю водяний такий,
І на далекім вічнім небосхилі
Зливає кров під сонце в лотоки.
Пливе земля прикована в орбіті
І крутиться; і ходить світлотінь...
А мимо кораблі німі розбиті
В одвічнім сяйві муки і терпінь.
Роняють сльози... простягають пальці
Над нивами, над гноєм хуторів,
— Пливуть...
Куди?..
А день в короні бранцем
Заморений — як безліч — догорів.
Із-за гори десь кисне і сіріє
Розбитий дзвін, нікчемний і пустий;
Кує зозуля (там, де туманіє)
І бреше на покинуті хрести.
Ніхто ніде, — лиш цвіркуни та вітер.
Ніхто ніде, — лиш луки та яри.
І хмурить чоло, шапкою накрите,
Забута постать глиняна з гори.
Чого хмурий, понурий? Що жалієш?
— Що слава розмінялася в словах?
— Що хутори задріпані німіють
І няньчать злидні, як в минулих днях?
На зломі двох епох, в хвості, в болоті, —
Щоправда — трудно скинути горба.
Ніяк гарба прогресу в рабськім поті
Не зрушить злиднів давнього раба.
Та все ж іде, гряде Урбанізатор1.
Прийде, розставить дивні комини.
На твоїм місці буде елеватор...
Дніпро замкнуть у шлюзи, як в штани.
Індустрія... Електрика... Машини...
Нащо ж ті плавні, ліри, солов'ї?
Сирени, брат, симфонію розчинять,
Поб'ють в диму цю видумку гаїв.
Гуде мотор десь, протинає обрій;
То в новий день... Новий пророк гряде.
Дикунський степ ліловий і холодний
У млу повив, як Ти, чоло бліде.
Йде вік новий, у панцері закутий.
(Твій вік давно, одспіваний, пропав.)
Мабуть, того ти глиняний, забутий
І пилом днів, як попелом, припав.
Лише в кутку на чорній простій рамі
Положено васильки, ніби креп,
Рукою простою
і ввито рушниками
З любов'ю простою і тихими словами
Твій —
рабським часом тиснутий —
портрет.
Ніхто ніде, — лиш цвіркуни та вітер.
Ніхто ніде, — лиш луки та яри.
І хмурить чоло, шапкою накрите,
Забута постать глиняна з гори.
Це варіант однойменного вірша із збірки "До меж заказаних" Вперше опубліковано в журналі "Життя й революція" 1927 р. з надписом "З циклу "Канів".