Голий, маленький, сухий, як тараня. Кульша ледь помітно тремтіла і смикалась убік – нерви.
Хірург виразно подивився на колегу за столом, той підняв голову од паперів, розтлумачив:
— Для одержання права на льготну спецмашину кульша не повинна перевищувати семи сантиметрів, рахуючи від тазобедреного суглоба. У вас, товарищу... / глянув у список/... вона довша зазначеного мінімума. У мене все, Федоре Олексійовичу.
*
Вітя старанно все записував, прилаштувавши на коліні красивого блокнотика. Близоруко мружив очі, низько схилявся, лишав на полях опасисті знаки оклику, енергійно підкреслював написане. З того, як часто замислювався, тер лоба і бурмотів, видно було, що він перебував уже в полоні не Іванової розповіді, а власної творчості. Вертілися в голові соковиті олівця, майнув навіть яскравий заголовок. Поступово зміст Маркесових слів заволікався туманом, пригасав.
Антін втупився в чорні брудні шиби, сидів як кам'яний.
В руках вертів порожню гранчасту склянку. Пальці помітно дрижали. Слухав. Разів зо два блиснув очима на Вітін блокнотик, але стримався. Тілько голову нижче хилив.
*
Маркес стояв перед хірургом, як школяр. Тіло стало вже аж синє проти вікна. Руки висіли, мов цівки. Одні кулаки, бурі од вітру й роботи, важко тягнули додолу. Хірург теж мовчки топтався на місці і дивився куди попало, аби не стрітися з Івановими очима. Почував він себе паскудно. А Маркес усе ловив його погляд. /В ці хвилини, уже отут, в кабінеті, відчувши можливість мати власну машину, він раптом, мов у яскравому сні, побачив себе за кермом, як той... художник. І це геть запаморочило голову; він готовий був землю їсти в цю мить, аби досягти мети, яка годину тому ще й не марилась.
Таке життя/.
— Ну, одягайся, герой. Посинів, як гусак.
Маркес винувато посміхнувся шорсткими потрісканими губами:
— Я зараз...
Підступив до хірурга, торкнув за рукав:
— Можна вас спитать?..
Хірург нервово запалив цигарку, але відповів м'яко:
— Що ж питать, Іване, я не Бог.
— Та я нічого... Проти закону на попреш. Мало одбив німець, не вгадав...
Завагався.
— Я хотів сказать... у мене ще одна фальш є. Може вона переважить ?
— Яка там ще фальш?
— Тоже з війни.
— Чому ж ти двадцять п'ять років про неї мовчав?
Іван зам'явся, навіть лице йому плямами пішло:
— Стидився.
— Стидився?! – хірург розкотисто зареготав.
— Ну да... Офіцер я був, гвардієць... А тут така кумедія...
Хірург з цікавістю подивився на знічену фігурку, замислено почухав губу. Знову посміхнувся:
— Ну що ж, показуй свою кумедію.
— Я січас.
Іван метнувся до одежі, але видно згадав, що цигарки залишились у куфайці, обернувся до хірурга:
— Можна вашу сигаретку?
Лікарі здивовано перезирнулися.
А він старанно затягнувся. Раз. І вдруге. Всі уважно слідкували за кожним його рухом. Маркес затягнувся втретє. Мов перед пірнанням, міцно затиснув долонею рота і носа, і, присідаючи, натужився, аж жили на лобі нап'ялись, як смуги од батога. І сталося диво: з Іванового вуха... завалував дим. Спочатку курів ледь помітною сизою цівочкою, потім пішов густіше і нарешті, почав випухкувати красивими синіми кільцями.
Видовище було до того несподіваним, що лікарі в першу мить остовпіли, не в силах відвести очей від вуха. А наступної миті – зареготали. Вони й відчували, що гріх сміятися з чужої біди, але вдіяти з собою нічого не годні були. Надто вже комічною була Маркесова фігурка посеред кабінету на одній нозі і зі схиленою набік голівкою, над якою хисткими німбами плавали кільця тютюнового диму.
Першим опам'ятався хірург.
— Це що за фокуси?! – спитав суворо.
Колега за столом марно боровся з ікавкою.
Маркес не став нічого пояснювати, а задрав голову, показуючи хірургові заросле ріденькою щетиною підборіддя. Ні якого фокуса не було: осколок пробив підборіддя, розтрощив щелепу і вилетів аж поза вухом. Все там звичайно порушилось, так що тепер не тілько дим можна було пускати, а й воду пить.
Хірург нашвидку оглянув і сказав як тілько міг лагідно:
— Наївний ти мій чоловіче. Твоя фальш лише ускладнює справу.
Маркес дрогнув:
— Так, що, одягатись?..
А сам стоїть і дивиться на хірурга дитячими очима.
Сестра затулила обличчя руками, вискочила з кабінету.
А колега ікав за столом.
Хлопці все бачили через прочинені двері. І не встиг іван за собою їх прочинити, як знявся такий шарварок, що в нього все перед очима затанцювало.
— Ну, Маркес!
— М'ясник-фокусник! Дай Наді духопелу і їдь у цирк!
Хтось тикав йому цигарку в руки.
Хтось уже й сам пробував вухом дим пускати.
Раптом сміх і кагал ніби одрізало. Федір Бодня, суворий і мовчазний, розштовхав гурт, прихилив милиці до стіни і в усієї руки вдарив Івана. Аж сам хитнувся, насилу на ногах утримався. Ухопив милиці і важко пішов по коридору. Маркес упав навзнак. Шапка відлетіла аж до дверей.
Тихо зробилося.
Тілько Федорові милиці поскрипували, затихаючи...
*
Рівно гув двигун.
Повільно оберталося відро на дротині: то в один бік, то в інший.
Підстрибувала порожня пляшка на верстаку.
Антін так і сидів, затиснув склянку між коліньми обома руками, схожий /в м'яких переливах світла і тіней/ на купу грубого каміння. Навіть Вітя закрив свого блокнота й сидів тихенько /було йому трохи ніяково, що не втримався – засміявся, коли Іван про
вухо розказав. Антін помітив/.
"Ну й плювати, .. Філозоп..."
Тілько Маркес, закінчивши свою розповідь, сидів і дивився на обох ясними очима. Лампочка на лохматому од павутиння шнурі освітлювала його ззаду, відстобурчені вуха рожево світилися й видавалися м'якими.
А двигун рівно гув.
Немов повторював:
Моє діло густи,
Моє діло густи,
Моє діло...
І в монотонності гудіння дедалі яскравіше й виразніше вчувалися якісь ще слова і голоси; вони повторювалися й повторювалися, шаленіючи в ритмі і поступово розколюючи голови.
Вітя підвівся першим. Пройшов туди-сюди, обережно переступаючи руді мазутні патьоки, і зупинився перед Маркесом.
Розвів руками:
— Коментарі, як кажуть у таких випадках, зайві.
Ніхто йому нічого не відповів.
Вітя походив ще.
— Але... Ви тільки пробачте мені, Іване Марковичу, за... ну, за безтактність, чи що /знов красиво руками розвів: професія є професія/. Скажіть відверто, ви...
— Не віриться?
Маркес підняв на хлопця усміхнені очі в дрібних променях зморшок, схилив голову на плече /ліве вухо відразу погасло, а праве засвітилося ще яскравіше – кожна жилка темносиніла/ .
— Ви мене зрозумійте, я ...
Маркес похилив голову на праве плече:
— Чого там, не стидись, мені тепер байдуже. Раз уже перед гвардійцями оплошав...
Посміхаючись, поліз у кишеню за цигарками. Запалив. Але затягнутись не встиг. 3-за верстака піднявся Антін /горбата чорна тінь накрила обох/. Вибив у Маркеса цигарку з рук, підступив до юнака:
— Іди.
Вітя з несподіванки відступив крок, але зумів опанувати себе, звів усе на жарт:
— Що сталося, Антоне Семеновичу? – кивнув на пляшки. – Подіяло?
Глянув і змовк – Антона тіпало всього:
— Вон!!!
Повторювати не довелося. Не наважуючись більше жартувати, Вітя вилетів за двері. За ним кумедно пострибав спантеличений Маркес, розмахуючи руками:
— Вітя! Брилик забув! Постой...
Вернувся.
Сказав м'яко, щоб не обидити Антона:
— Нащо ти його витурив? Забіжить тепер здря... Хай би писав – кожен по-своєму з ума сходить... На Віті не треба зло зганять. Зганяй уже на мені... Або ще на кому...
Антін стояв з білими губами.
Маркес, тихо балакаючи, обійшов його кілька разів і зупинився, не знаючи чим зарадити. Єдине, що міг – вилив у кружку залишки горілки, підніс. Антін не взяв. Відсторонив його руку. І самого відсторонив. Грубо. Круто голову нагнув – пішов зі станції.
Маркес догнав його уже на дорозі :
— Постой, Антоне, не годиться так...
Забіг наперед.
Сівер зупинився.
— Я знаю, ти мене презираєш... За те що... на комісії. Не видержав... дим вухом почав пускать. Що ж...
— Не тебе, — глухо вимовив Антін.
— Не кажи, я бачу... Тільки ти не презирай так зразу... Ти подумай – хіба один Маркес? А всі? Не пускають? Да не мене — великі. А пускають обома ушима перед більшими. Тільки може не так, як Маркес, а хитріше, дак то така хитрість, що коли розібратись, то виходить один х... Або ще гірше. Такий світ зараз – всі дим пускають. Іначе не проживеш...
— Не всі! – з болем вигукнув раптом Антін, наче б і себе переконував.
Маркес притих.
— Може і не всі... А... все одно всі.
Підступив зовсім близько, поклав руку на плече:
— Не бери до серця, Григоровичу... І прости Івана, Бог з ним, з усім! Я тобі не пара, звісне діло. Ти ще живий, а Маркес...
Закінчив уже крізь сльози:
— Жизні жаль!.. Жаль от життя... Я ж танки водив. – У саме пекло...
І похилився головою на груди, уже не криючись. Антін обхопив його своїми руками, притиснув до грудей – маленького, сухого – і гладив стрижену голову, а затуманеними очима дивився прямо перед собою. І нічого в світі не бачив. Голова Іванова поступово заспокоювалась, перестала здригатись. Тілько од вогкого Іванового дихання ямку під грудьми пекло.
Так і стояли вони на трьох ногах.
Середночі.
ЧАМРО
Березнева ніч над селом.
Тихо.
Сплять нагойдані за день вітрами дерева.
Сплять чорні димарі, важко дихають у сні прокуреними грудьми.
Сплять вулиці, мов ведмежі шкури, розкинувши лапи в провулки.
Жінки сплять.
/Одні спокійно, ясним лицем до білої стелі, розтуливши вологі усміхнені уста – чоловік озвався словом за вечерею і обійняв міцно на сон грядущий.
Інші – ниць, до крику затиснувши чорними руками налиглі подушки/.
Сплять чоловіки, як повалений ліс.
Діти сплять.
І все живе.
Чорне і біле.
Березнева ніч над селом.
Високо.
Березневі ночі завжди високі. Високі й прозорі, аж до тихого звону, мов порожні церкви. Коли б отакої ночі – ставши посеред села – на всі груди огогокнути, луна б пішла вгору широко і легко, облетіла Землю і наступного березня знову вернулася в Щаснівку, не розгубивши ні сили, ні чар.
І терпкі березневі ночі. Зачерпнеш холодного темносинього воздуху, потреш у долонях – долоні аж заскриплять і до самого ранку пахнутимуть смородиною.
І хочеться – ах, як хочеться! – пролетіти через березневу ніч на дикому коні, та так столочити підмерзлі дороги, щоб скалки льоду сипались униз до самого екватора, несучи у далекі краї незбагненність слов'янської душі .
Березнева ніч над селом.
Щемить.
Антін уже далеченько відійшов од станції і зупинився біля чийогось двору.