Бо їх тут повно. Ви тільки погляньте, тут на кожному кроці є якесь живе створіння! – поспішив попередити друзів Літик.
— Дядечко Олесик називає їх жуками, павуками, джмеликами, бджілками, мухами та комахами. Їх тут ціла армія, і всі зайняті своїми справами.
— Справді, ось погляньте, як стежечкою неквапливо повзе равлик. А яка у нього на спині спіральна хатинка! І які рухливі вусики!.. Повзе собі помаленьку, нікуди не поспішає, — зачаровано промовив Магник.
— Добре, облиш того равлика у спокої, хай собі суне на пузі далі, куди йому треба, — рішуче покликав друга Гравик.
— Тихо! Краще прислухайтеся. Чуєте якийсь глухий гул? Так шумить дорога, скоріше рушаймо туди, — пошепки скомандував Літик.
Окрім віддаленого шуму, який долинав з дороги, лісову тишу порушував тільки щебет пташок, які на всі голоси виспівували свої дзвінкі пісні.
— Цікаво, якими мікрофонами користуються місцеві птахи? — поцікавився Літик.
— О так, здається, в них дуже гарна і якісна апаратура, — погодився Гравик. Гучно і чисто звучить на весь ліс!
— Ніякі це не мікрофони, — заперечив Магник. Я не впевнений, але, можливо, птахи так голосно співають тому, що закінчили тутешню Лісову консерваторію, де спеціально навчались оперному мистецтву.
— Ну й вигадаєш таке! Ти ще скажи, що всі тварини вчаться бігати, плавати чи літати у школах, гімназіях та ліцеях. Щось я не помітив у лісі жодної школи чи університету, — рішучне не погодився з безглуздим припущенням Літик.
— Так, довкола височезні дерева, кущі, чагарники, зарості густої трави, і жодної школи чи якогось іншого учбового закладу — зніяковіло знизав плечима Магник.
Нарешті допитливі астропундики вийшли на узлісся, уздовж якого пролягала пуста широка дорога. Йти пішки їм не дуже хотілося, тож далі вирішили подорожувати автостопом. Але хто ж їх підвезе, таких неземних, нетутешніх і дивакуватих на вигляд. Доведеться сподіватися на якийсь щасливий випадок.
Цього разу все склалося напрочуд добре для непосидючих зоряних прибульців. Незабаром їм справді пощастило. Несподівано з гущавини лісу на дорогу вийшла бура ведмедиця Грізлі з трьома кумедними малими ведмежатами. Ведмежата постійно відставали від неї, бавились і бігли то в один бік, то в інший. Мати Грізлі намагалася перевести їх через дорогу, але це було зовсім непросто. Ведмежата ніяк не могли збагнути, що їм треба робити. Тим часом на дорозі з'явився невеликий вантажний автомобіль. Водій зупинив автомобіль на безпечній відстані і терпляче чекав коли ведмедиці вдасться перевести свою неслухняну і безпорадну дітвору на інший бік дороги.
Цим і скористалися астропундики. Поки водій зосереджено спостерігав за ведмежатами, зоряні прибульці швиденько застрибнули в кузов автомобіля і принишкли там. Через деякий час вони продовжили свою подорож "зайцями", тобто без сплати за проїзд. Ніким не помічені пасажири з кузова потайки спостерігали за місцевістю, з цікавістю розглядаючи все довкола. Дорогою їм зустрілося багато диких тварин. На широких луках обабіч дороги безтурботно паслися косулі й олені, антилопи та дикі кози. Тільки-но вони розгледіли у траві сірого вухатого зайця, як слідом за ним їм на очі потрапила срібляста сова, котра сиділа в кубельці на яйцях. В кущах мелькнула проворна куниця, а за нею — прудкий бурундук, а згодом — єнот і скунс. Удалині на узліссі астропундики розгледіли величезних бізонів та вівцебиків. В небі снували незліченні птахи, а прямо над кузовом автомобіля пролетів білий орлан.
Далі дорога пролягла через старий ліс, який щільною зеленою стіною стояв обабіч. Астропундики захоплено роздивлялись і милувалися віковічним лісом. Довкола росли такі високі дерева, що аж голова йшла обертом. Ще ніколи в житті астропундикам не доводилось бачити дерева таких гігантських розмірів. Як з'ясувалося, ці земні велетні: секвої — найвищі і наймогутніші дерева на Землі. Секвої — справжні довгожителі, вони ростуть тут понад 4000 років, а їх стовбури сягають 12 метрів у діаметрі. Астропундики впевнилися в тому, що це правда, коли їхній невеликий вантажний автомобіль вільно проїхав усередині стовбура тисячолітього дерева, яке кроною встромилося в саме небо. Лісова дорога пролягла тунелем крізь неосяжний стовбур секвої. Такої захопливої екскурсії астропундики точно не замовляли і зовсім не очікували. Ледве стримуючи емоції, приголомшені зоряні туристи захоплено озиралися навкруги.
Нарешті автомобіль зупинився біля підніжжя красивих скелястих гір, укритих вічнозеленими ялинами, туями і модринами. Допитливі зоряні непосиди мерщій зіскочили з кузова на траву і бігом заховалися за кам'янистим пагорбом. Трохи розім'явши ноги, астропундики рішуче рушили вгору. Цікаво, що чекає їх попереду, серед високих неприступних гір, за шпилястими вершинами, під самими кучерявими хмарами?..
Далі секретна експедиція пролягла через гірський перевал. Гірська дорога серпантином звивалася вздовж обривистого каньйону. На скелястих схилах спритно стрибали гірські кізки, а між уступами ущелини ширяли метушливі птахи. Далеко внизу, в самій глибині урвища, виблискувала смарагдово-бірюзова стрімка річка. Її русло пролягало вздовж скелястої гірської ущелини, огинаючи сріблясто-сірі гори. Холодна вода з гуркотом оминала кам'яні пороги і брили. Бурхливий потік нісся вниз, здіймаючи білу піну і струмені блискучих бризок. Дивитися на річку згори було одночасно цікаво й лячно. Небезпечна гірська дорога вимагала пильності та зосередженості. Така дорога не для тих, хто боїться висоти і від страху лише замружує очі. Малі зоряні мандрівники йшли повільно і дуже обережно, сповільнюючись на вельми крутих поворотах, просуваючись уздовж крутезних скелястих обривів, із яких зовсім не хотілося зірватись у прірву. Врешті, втомлені важким переходом, астропундики дісталися мальовничого високогір'я, вкритого буйною зеленою рослинністю.
Нарешті можна було перевести дух, розслабитись і перепочити. Астропундики попадали горілиць на шовковисту траву і з насолодою споглядали блакитне небо, в якому розгойдувалися верхівки високих дерев. Кучеряві крони дерев ніби перешіптувалися між собою, зелене листя шелестіло і мерехтіло в промінні сонця. Повітря було неймовірно чисте і здавалося, що ним неможливо надихатися.
— Цікаво: чому тут таке чисте повітря? Ним так легко і приємно дихати!
— Справді, не повітря а суцільна дихальна насолода.
— Було б круто з'ясувати, в чому тут справа і завдяки чому повітря таке свіже.
— Мабуть, весь секрет у тому, що в гущавині лісу влаштовані спеціальні розпилювачі освіжувача повітря. З крон високих дерев постійно розпирскується в повітря свіжість і приємні аромати, — висловив своє припущення Літик.
— Ну що за нісенітниця?! Хіба ти не помітив, що довкола все природнє і натуральне, — авторитетно заперечив Магник.
— Мабуть, я здогадуюся, в чому тут справа! Весь секрет у зелених рослинах та їх зелених листочках, хвоїнках та травинках, — радісно вигукнув Гравик.
"Жива природа дуже самостійна, вона все робить сама, без нічиєї сторонньої допомоги. Зелені рослини — головні виробники й освіжувачі повітря на всій планеті Земля. В лісах росте багато дерев, тому ліси ще називають "легенями планети Земля", адже вони роблять повітря чистим, насичуючи його киснем". Ось що на мій запит відповів Штучний Інтелект, — додав Гравик.
— Цікаво. Значить, зелені рослини необхідні та дуже корисні, їх потрібно цінувати і берегти, щоб мати змогу насолоджуватися чистим повітрям.
— Авжеж. Без лісів та зелених рослин неможливе життя на Землі. Ліси – справжні скарби живої природи!
— Тоді зовсім не зрозуміло, навіщо люди знищують зелені насадження, вирубують ліси, влаштовують пожежі, палять траву, виривають із корінням рослини, ламають гілки і шкодять природі. Мабуть, вони просто не розуміють, які корисні всі зелені рослини, — з сумом промовив Магник.
— Але нам неймовірно пощастило опинитися в цьому прекрасному місці, вдихати пахощі лісу, милуватися красою річки, гір і водоспаду. Погодьтеся, ця планета — справжній курорт! Ніде у Всесвіті, мабуть, нема такої красивої планети, як Земля! — захоплено промовив Магник.
— Довкола така краса, що навіть не хочеться повертатися на зорехід. Жити на такій прекрасній планеті – справжня удача, це просто щастя!. Ці земляни — великі щасливчики, я вам скажу! – не приховуючи заздрощів, вигукнув Літик.
— Зачекайте, я зроблю ще один ковток свіжого повітря! Шкода, що в космосі такого повітря і пахощів не буває, — похапцем промовив Магник.
— Добре, досхочу надихаємося свіжим повітрям і рушимо далі на пошуки високогірного озера з кришталево-чистою водою, — з розумінням відповів Гравик.
Високогірне озеро постало перед їхніми очима в такій неперевершеній красі, що в астропундиків на мить перехопило подих. Блискуча глибока синя вода відзеркалювала в собі блакитне небо з білими хмариками в оточенні смарагдових віковічних ялин, туй та буків. Поверхня озера сяяла, мерехтіла і виблискувала міріадами сонячних зайчиків, все довкола дихало прохолодою і спокоєм літнього дня.
Ясна річ, що малі бешкетники не втрималися, щоб не покупатись в лісовому озері. Астропундики чудово плавають, пірнають і, як усі діти, обожнюють воду. Тож дослідження глибокого високогірного озера перетворилося для них на веселу розвагу. Один слідом за одним астропундики сміливо стрибнули з великого каменя в холодну воду. В захваті від такої чудової нагоди, малі прибульці плавали наввипередки, стрибали, пірнали, плескались і здіймали фонтани бризок довкола себе. Так вони бавилися й насолоджувалися, аж поки трішки не втомились.
Після недовгого перепочинку, коли всі обсохли на сонечку, астропундики згадали, що хотіли зробити запаси озерної води. Тож вони дружно заходилися наповнювати водою спеціальні круглі ємкості, які потім завантажили на невеличкий гвинтокрил, котрий швидко надрукували онлайн на 4D-принтері в своїх мобільних астропадах. Задоволені роботою, астропундики зайняли свої місця на борту і ввімкнули прилади. Гвинтокрил легко здійнявся в повітря, зробив почесне коло над мальовничим високогірним озером і взяв курс на дрімучий ліс, в гущавині якого на них чекав зорехід. Шкода, що захоплива подорож у заповідник добігала кінця.