– Бо мене Савка дожене чи ні, а тобі Милана за чужу молодицю крашанки поб'є!
– Ну ви гуторте собі, – підвівся Лука, – а я піду – масло в торбі розтане!
– То гукай у разі чого! – кинув йому навздогін Мишко.
З Поташем Лука познайомився ще коли працював на пак-заводі. В ті далекі часи тутешній ставочок славився не лише раками, а заводський майстер Несторович – затятий рибалка, мав у цьому селі свояка й кілька разів брав із собою на коропа Луку – симпатизував парубку. Найдужче хлопця вразила тоді поташська тиша: ні мотори тобі не гарчать на кожному кроці, ні музика з кожного відчиненого вікна не гримить, ні залізниця не постукує, наче цвяхи в голову забиваючи. Воно, Рожищів, звісно, не столиця, але що таке справжня живлюща тиша, Лука відчув лише тут. Мукає десь у лузі на при́кольні корова, перегукуються півні, цвірінькають горобці – на такому тлі й віддалене деркотіння мотоцикла видається природним і враження не псує.
Про живлющу поташську тишу він згадав після нищівного розриву з Оксаною, коли світ, здавалося, ось-ось провалиться в безвість, бо не може ж світ удавати, що нічого не відбулося, що нічого не відбувається, бо кожне неправдиве слово в ньому на вагу новітнього багатофункціонального авіаносця й він, світ, не зможе довго тієї ваги витримувати. Отоді розчавлений усіма авіаносцями світу Лука й згадав рятівний круг, що називається Поташ. Кинув два клунки й коричневу валізу в Опель і рвонув до давнього свояка вже покійного на той час бідаки Несторовича, і свояк його згадав, виділив куток і не пхався з розпитуваннями – побачив, зрозумів, що рожищівський рибалка цього разу приїхав до нього не на коропа.
Село вимирало. Молодь тікала в міста, старі лаштувалися в свою дорогу – на мари, свояк і сам готувався, не на мари – до дітей у Київ – кликали, поки що на зиму, а може… З Канева крутелики на джипах наїхали – рибу вибили, чого тут нудити? Хати пустують…
– Що, й купити можна? – загорівся Лука.
– Задарма! Майже…
Видзвонив хазяїна хатки, такої славної, такої намальованої, під яблунево-грушевим горбком-садочком, зі смарагдовим рушничком-городом до видолинку, з криничкою й повіточкою, з ґаночком і здичавілим котом на порозі… обійстя не дуже навіть і занехаяне без господаря. Той обдивився авто. Опель, м'яко кажучи, не з салону, але ходовий – вдарили по руках, свояк приніс самогону – оборудку обмити… І Лука зараював. Скоро, правда, зашпори відійшли – на шмат хліба заробляти треба, а в селі ніде – поїхав у Рожищів до Пашки, а тут саме Вартан зі своїм "зоопарком". Нічого – буде куди повертатися! – тішився.
А за два роки, коли непотоплюваний авіаносець брехні переламав Луці хребет остаточно й невиліковно, осів у Поташі. Після Майдану дали смішну пенсію й військові пільги то на хліб було, а до хліба приробляв. Жартуючи, а зрідка, як доводили, то й гнівлячись, відмахувався від надокучливих поривань турботливих поташських приятелів підшукати йому серед місцевих пасію. Завів кролів, курей у Поташі тримати ризиковано – лисиці, а кроля до клітки вкинув – росте!
Лише коли заякорився в селі остаточно, зауважив обставину, якої досі не помічав, а йому ніхто не казав. З'ясувалося, що Поташ – справжнісінька Мекка для бджолярів чи не з усіх довколишніх і навіть деяких віддалених областей зі столицею включно, а причина паломництва проста – суцільне заліснення славнозвісних Шевченківських гір медоносними акацією й липою.
На подив, серед самих поташнян особливого потягу до бджільництва їх новий односелець не спостеріг. Власне, пасічників у селі було всього два, обидва старі діди з потрухлими вуликами й пригаслими очима, один із них, який і навчив згодом Луку таємницям і тонкощам солодкого промислу, сухий наче скіпа, дядько Клим пояснив ситуацію: приїжджі ставлять пасіки на обійстях поташнян, залишаючи хазяїну по півлітра меду з сім'ї, а в деяких же ж із них по півсотні й більше вуликів. Місцеві купаються в медові – куди їм ще бджіл заводити!
А Лука завів – до вподоби йому було це ремесло. Власне, для Луки бджоли стали останнім штрихом довершеної картини повновагомого Поташського раю. Особливо коли заходилось на вдалий сезон і на багатющий взяток, коли з акацієвих кетягів аж капало, коли від густого, наче смола, духу випарюваного наприску паморочилась голова. Наче цілий світ гудів тоді над ним, тріумфально виспівуючи гімн життю, і меду було стільки, що не вміщався в чарунки, і сам Лука вимащувався в мед, ходив у каптурі наче бджолиний бог у німбі, наче сама природа щедро купала його в своїх нектарах!
На той час, із середини травня по кінець червня, село оживало: чи не на кожне дворище завозились пасіки, вигідно підроблялися розвантажуючи-навантажуючи вулики Мишко з Трифілієм, снували день і ніч на своїх забрьоханих автівках бджолярі, ріс виторг у вдоволеної Люби, гуділо життя в занехаяному скверику біля школи, куди пасічники заїжджали бджолопавільйонами, й де під добрячу чарку варили собі вечорами юшку. Лука до них на гостини не ходив – у його раю з зануреним у тишу цвіріньканням, кукуріканням, муканням, віддаленим мотоциклетним деркотінням і гудінням бджіл місця для людей не було…
Цьогоріч без меду не залишимось! – тішився, повертаючись від крамниці додому, несподіваний повів вітру осипав його пригорщею останніх пелюсток яблуневого снігу. – Пуп'янки на акації повносилі – без пустоцвіту, й липа за всіма прикметами не підведе! Якщо не задощить.
Мед у Луки прямо з дому забирали підприємливі молоді гуртовики, казали, що продукт іде на експорт. Звісно, продавати на баночки по базарах було б чи не вдвічі вигідніше, але Лука торгувати не вмів, а головне – поташська тиша, рай цілковитої самотини, без якого він не зміг би тепер прожити як риба без води – його з собою на базар не потягнеш. Нічого, Луці вистачало, навіть колесами знову розстарався, не Опелем, звісно, та на дідька йому той Опель, старенький, варений-переварений Жигулик-двійочка – те що треба! Самотина самотиною, а мусиш – то до бджільницької крамниці в Корсунь мотнутись, то до аптеки, то по пенсію в Мар'янівку, та заразом і за газ та електрику заплатити.
Ні, цього сезону взяток буде годящий, Лука сам бачить і пасічники в скверику гомоніли. Поки що бджоли працюють на радість – при місячному світлі й уночі летять! Тож якщо не задощить… Гарно вторгує – купить пральну машину, ту, що сама пере – хазяйки не нахваляться…
До вечора ще накосив кролям трави, понавощував рамок, прополов грядку. А коли ліг, знову почав думати про пральну машину. Це ж доведеться й насос у криницю опускати? Розпитаю Ле́вковича, – вирішив. – Він дядько хоч і старий, а тямущий – підкаже, як краще…
Воно до пральної машини годиться й господиню – суто жіночий клопіт… – Нащо, нащо ти себе їси? – карався. – Нащо знову, обіцяв же ж собі! Але якщо клята дума вгризеться в карк, як ото кліщ у бджолу, хіба її витруїш? Годилася, годилася до цієї славної, наче намальованої під садочком-горбком хатинки господиня, й передбачалася, й копійка під цю справу складалася; щоб не лише пральна машина нова, а й меблі, а й дах перекрити, а й паркан, і склопакети, й не варений-переварений Жигулик, а… щоб не гірше як у людей…
Коли щасливим власником славно-намальованої під садочком-горбком хатинки він повернувся в Рожищів, Пашка радив їхати чіплятися за столицю – Київ усе перемелює, й горе Луки перемеле, той і не зоглядиться. Луці, власне, байдуже було куди їхати, він одне знав – у містечку не залишиться, не витримає – серце розірветься коли зустріне раптом на вулиці Оксану, або синка, білявенького й небесноокого – в маму та по дорослому майстровитого – в тата, свого Бориславчика. Навіки в'їлися йому в мізки слова малого, які той випльовував, захлинаючись дитячими слізми, коли Лука дратливо пхав до коричневої валізи своє ганчір'я: "Сволота! Сволота! Сволота! Ніколи тобі цього не прощу!" Але нічого – Борислав підніметься, ще зійдуться вони з сином і той батька зрозуміє, і пробачить.
На Київ то й на Київ. Пашка кудись дзвонив, домовлявся, казав день-два почекати, ці два дні Лука вирішив відбути в батьків. Хоч і не хотів – негоже дужому здоровому чоловіку з'являтися до тата й мами побитим, а точніше – принизливо оббреханим псом. Але не з'явитися взагалі – ще гірше, вони ж знають про розрив, самі ночей не сплять. Сів на маршрутку до Підгірців, поїхав. Все було так як Лука й передбачав: спочатку мама плакала, батько курив і супився, потім мама ковтала пігулки від серця й голосила що ніколи більше не побачить онука, на це старий дістав з буфета карафку й сказав, що горе заведено заливати горючою. На подив мама навіть не заперечила. Про Оксану не говорили ні слова, більше про Борислава – йому тоді саме виповнилося десять. Хвалилися, що днями дзвонила Михайлина – молодша на вісім років сестра Луки вийшла заміж за литовця й давно виїхала до Клайпеди. Само собою, мама просила сина пожити трохи в них, та Лука сказав, що друг підшукав йому роботу в Києві.
– У Києві? То там же десь Ніна живе! – стрепенулася мама. – Твоя двоюрідна – покійного Бориса дочка! Може б і куток виділила – рідня ж! Шкода адреси не маємо. Був телефон, домашній, та давно не відповідає, мабуть відмовилася від домашнього коли мобільники позаводили!
– Нічого, – заспокоював її Лука, – дам собі раду й без Ніни!
Залишатися в батьків не збирався категорично. Тут би його жаліли, а Лука терпіти не міг коли жаліють.
Повернувшись до Рожищева й обминаючи середмістя, аби по можливості непоміченим дістатися до Пашки, в скверику за музичною школою Лука надибав пересувний парк атракціонів. На галявині, де за далекого рожевого його дитинства ще топталася на заасфальтованому танцмайданчику рожищівська молодь, стояла надувна гірка, карусель, батут, машинки-гойдалки для малюків і конструкція для стрибків на еластичних розтяжках (згодом Луку просвітили, що ця забавка називається "кенгуру"). Ще якісь розваги ховалися в яскравому надувному наметі поруч. Поки їх чада розважалися, кілька матусь знічев'я перетирали містечкові плітки. Збоку, відділені від майданчика густими кущами здичавілого жасмину, який нещодавно відцвів, стояли два вантажних фургона з трейлерами на фаркопах, бусик з причепом-будиночком і войовничий позашляховик Тойота Ленд-крузер із затемненими вікнами.
Аби не потрапити на очі, а відтак і на язик пильним рожищівським кумасям, Лука прискорив ходу та раптом, наздогнавши й майже брутально притримавши за лікоть, його зупинив невисокий тілистий чоловічок, смаглява шкіра, темне волосся й сокиркуватий ніс якого виразно вказували на Кавказьке походження нахаби:
– Брат, вибач, ти часом не електрик?
– Трохи тямлю! – знизав плечима Лука.