Цебто — мистецтво бойового етапу переходового періоду. Бо це зовсім не червона "Просвіта". Знову повторюємо — найсправжнішими ліквідаторами пролетарської художньої штуки є "октябристські" "yпростителі", вульгаризатори. В Росії, під натиском матушки Калуги, воно виродилось у "фабричні гудки й труби", у нас — вироджується в "трактори й плуги". Просвітяни "почивають на лаврах", "будують нове життя", зовсім не почуваючи й не бажаючи почувати світової катастрофи — епохи горожанських війн. Пролетарське мистецтво наших днів — це "Марсельєза", яка поведе авангард світового пролетаріату на барикадні бої. Романтику вітаїзму утворюють не "енки", а комунари. Вона, як і всяке мистецтво, для розвинених інтелектів. Це сума — нового споглядання, нового світовідчування, нових складних вібрацій. Це мистецтво першого періоду азіатського ренесансу. З України воно мусить перекинутися у всі частини світу й відіграти там не домашню роль, а загальнолюдську. Отже, час романтики вітаїзму — доби горожанських війн. Отже, її художня природа — бойовий "ідеалізм" в лапках молодого класу — пролетаріату. Отже, її перспективи — роль одного з фельдмаршалів у майбутніх барикадних боях. Але тут же ми попереджаємо: коли ми надаємо своєму мистецтву бойового значення, то це зовсім не значить, що ми розуміємо під ним той потік віршової "бойової" графоманії, який пробіг нещодавно по нашій території. Щоб творити справжнє бойове мистецтво, треба відчувати свою епоху, треба знати на що вона хворіє. Ми, наприклад, одну Тичинівську "Бурю" або одну Йогансенову "Комуну" не проміняємо на всі вози віршів, що риплять до города по великому тракту. Ми, наприклад, одну щиру новелу не проміняємо на всі просвітянські лантухи оповідань.
Ми, "олімпійці", не тільки відчуваємо запах наших днів, але й аналізуємо всю складність переходового періоду. Наше гасло — бий і себе й інших "свинею". Будируй суспільство, не давай йому заснути. Наше гасло — вияви подвійність людини нашого часу, покажи своє справжнє "я". Це тобі дасть можливість іти далі, бо коли ти не просвітянин, ти підеш у протест проти того ладу, який виховував тебе, а саме — проти капіталізму. Але тут нам закинуть ядовитою іронією одного з "енків": — Який же ти революціонер, коли в тебе кололось "я"? Відповідаємо з задоволенням і саме про коли: — коли ти просвітянська колода, то, звичайно, без сокири ще вік пролежиш. Але коли ти людина, то "буття визначає твою свідомість". Тебе, як каже відомий і непоганий марксист, "не врятує і архіпролетарське походження". Коли ти революціонер — ти не раз розколеш своє "я". Але коли ти обиватель і служиш, припустім, у якомусь департаменті, то хоч ти об'єктивно й маєш тенденцію бути царем природи, але суб'єктивно ти — гоголівський герой. Справа тільки в тому: чи бути тобі Акакієм Акакакієвичем, чи держимордою. Тут маєш вибір. Така, як бачите, складна ситуація щодо пролетарського мистецтва. Як же його трактує "енко"?
V
Перш за все він "цитнув", як і треба було чекати, Леніна за тією брошурою, що про неї ми вже говорили, і сказати до речі: дуже не на свою користь. Але така вже просвітянська логіка. Скажи про ленінську "закономірність розвитку пролетарської культури"і бухни "за рибу гроші": — "Сором же дехто має, й не кожний наважиться викликати образи Марій". Словом, спекулюй, Гаврило, — сьогодні твій день. Бо й справді: скільки тих цитат можна навитягати! Цілі томи! От хоч би з брошури "Краще менше, та краще": — "в питаннях культури розгониста хапанина (чи не від "хапа" пішла?) шкідливіш за все (Ленін, очевидно, має на увазі 2 повісті й 10 оповідань за 7 місяців). Це багатьом із наших юних літераторів слід було б намотати собі гарненько на вуса". А от із брошури "Що робити": — "робітники беруть участь у виробництві соціалістичної ідеології не як робітники, а як теоретики соціалізму, як Прудони й Вейтлінги… А щоб їм це вдавалось, треба, щоб вони не входили в штучні рамки літератури для робочих, а вчились би опанувати загальну літературу". Таких цитат навитягати багато можна. Так як же "Просвіта" трактує наше мистецтво? Спершу вона пише свою "засаду" про його класовість, а далі, вибачте за вираз, дає формулу: — "Майбутнє мистецтво не може бути "созерцательним", "абстрактним", воно буде витікати з надр самого життя". Що вона хоче цим сказати — ми вже говорили: це ідеологія нового рантьє. Але для "молодої" молоді справа йде про ідеалізм і матеріалістичний трактор із "Нечаївської комуни". Коли це так (а це напевне так!), то дозвольте розшифрувати вбогість просвітянської думки ще однією й останньою (коли на те вже пішло) цитатою з Леніна, саме з його 5-го листа до М. Горького: —"я вважаю, що художник може почерпнути для себе багато корисного зо всякої філософії. Нарешті, я цілком і безумовно згоден з тим, що в справах художньої творчості вам усі книги в руки (цебто Горькому) і що, беручи такого ґатунку погляди й із свого художнього досвіду й із філософії, хоча б ідеалістичної, ви можете прийти до висновків, що робітничій партії величезну принесуть користь". Цього-досить? Гадаємо, досить! Цей класичний уривок слід кожному молодому літераторові зробити настольною пам'яткою, тим паче, що Ленін, здається, більше ніде не говорив про художню творчість. Але як же плутає "енко" далі, де ще він безсоромно й безпардонно оперує своєю логікою? Де його "олімпійське" перо наздожене? Як скине його привабливу машкару? — "Ми стверджуємо існування пролетарської культури, збудованої лише на прикладах минулого, — говорить "Просвіта" й раптом додає: — Пролетарський письменник не може виховувати себе виключно на старій буржуазній літературі". З одного боку, "лише", а з другого, "не може". Коли будуєш щось на будь-яких прикладах, то й, очевидно, виховуєш себе на них. "Енко" чув дзвін, та не знає де він. Коли я, припустім, беру за приклад лише романський чи то готичний стиль і будую дім, то це значить, що я, як художник, виховую себе в цьому стилі. Але виховавши себе на цьому й пізнавши його внутрішній зміст, я можу бунтувати проти нього. Гадаємо, що "енко" не здатний на це. Відціля й логіка: "лише" і"не може". Саме тут і дзвін. Але, на жаль, "Просвіта" все одно не добере, в чому справа, бо вона "не може себе виховувати виключно на буржуазній культурі". Їй подавай епоху троглодитів. І тому зовсім не дивно, що й — — "комплекс відбивачів пролетарського письменника повинен іти шляхом спостережень явищ сьогоднішнього дня". Так каже Заратустра з задрипанок. Так каже "енко". Але чому обов'язково сьогоднішнього? Чому не вчорашнього? Хіба не можна "помарити в минулих віках" і взятись за вивчення днів Паризької комуни або Великої Французької революції? Хіба не можна про них писати твору? Не можна? А ми й не знали! Тепер розуміємо: він буде контрреволюційним чинником і не відповідатиме "виконавчим завданням класу". Тоді, може, дозволите зазирнути в майбутнє? Не дозволяєте написати щось подібне до уельсівської фантазії? Їй-бо, буде цілком "червоним і благонадійним". Але "енко" суворить брови й не дозволяє. Тоді ми до нього з цитатою й не з кого-небудь, а з "самого" Карла Маркса: — "Чому дитинство людського суспільства, де воно розвивалось найпрекрасніш, не повинно бути для нас вічною радістю, як ступінь, що ніколи не повториться?" От тобі й розкоші сучасності! Але все-таки чому ж це? А тому, каже усміхаючись Плеханов, що "мистецька вартість художнього твору визначає удільну вагу його змісту". От чому! А втім, ідемо далі: — "Пролетарський письменник утворить свої "ливи-переливи" душевні — навколо машин і тракторів". Чи не "перл"? Так і пре просвітянином із кожної літери. Бо ж справа не в тому, що нам доведеться довго ще повозитись з плугами, справа в тому, що художня фантазія "енка" далі трактора ніяк не йде. Можна битися об заклад, що коли ми слухаємо радіоконцерт, просвітянин, що живе в тім же будинкові, "грає на грамофона". Але годі! І так нас лають за ядовите перо.
VI
Але що ж таки, нарешті, ця загадкова "Просвіта"? Висловлюючись високим стилем, "Просвітою" зветься не той фізичний "енко", що за нього розпинається на своїй доповіді Сергій Володимирович Пилипенко, а та абстрактна категорія в психіці суспільства, яка за наших днів становить архіконкретний консервативний чинник. Вона "подвійності", як пише "енко", "не розуміє, але вона слабує на логіку". Вона — "темна наша батьківщина". Їй, як пише той же "енко", "противна складність". Але вона хоче жити, бо ж недарма вона шукає "вказівок, яким чином використати буржуазні знання", бо ж недарма вона нарікає, що "життя не встигло набути сталих форм", і, очевидно, має ту складність, що їй противна. Вона в українських умовах новий рантьє с е л я н с ь к о г о непу. Вона весь час плутається між "поміщицькою молотилкою й громадським трактором" і не знає, чого їй треба. Ми знаємо й кажемо: — Їй треба до лікнепу, їй треба покинути писати оповідання й взятись за роботу. Їй треба навчитись грамоти. І потім вчити мільйони неписьменних селян. Їй треба зробити культурну революцію на селі. Це її історична роль. Їй треба забути про вірші й іти виховувати з сількорів хороших журналістів. Бо ж одна справа вигадувати бездарну "Нечаївську комуну" і зовсім інший смак написати побутовий нарис із життя якоїсь справжньої комуни на Полтавщині. Цю комуну прочитаємо й ми, а про робітників і селян із глухих закутків і говорити не доводиться. Це буде не мистецький твір, але корисний твір журналіста. Треба покинути високі матерії й не лізти не в своє діло… до того ж: епоха горожанських війн все одно почалась. От вам вся критика, що її чекає "молода" молодь. Нам потрібні, товаришу Пилипенко, клубні робітники, завсільбудами й навіть економісти та інженери, а ми — хочемо чи не хочемо — виховуємо, пробачте за різке слово — лодирів. Тут ми переходимо до ролі "Плугу". По-перше: — даремно Пилипенко гадає, що ми, говорячи про "Просвіту", мали на увазі його організацію. Ані "Гарту", ані "Плугу" ми нe чіпали. Інакше ми б цитували або гартованські, або плужанські збірники. Ми таки говорили про "Просвіту". Що в "Плузі" вона має великий вплив на маси — од цього ми теж не одмовляємось. Але це зовсім не значить, що нападки були на організацію.