А як замкнулася пастка, заметалася в ній вовчицею, завила. Куди нахабство поділося, зухвалість уся — і не знати. Кріпко вірила, що втече, обдурить усіх. Увірвалося... Єдине, в чому не зрадила себе: виходила востаннє з камери зачісана, мов тільки з модної перукарні, повіки й ті не забула припудрити, щоб не були помітні сліди від сльоз. Благала: "Якби тільки не в лице! Якби не в лице!"
А йти сама не могла. Ноги задерев'яніли...
Микола Полікарпович шумко позіхнув і сентенційно промовив:
— Як не вмирати — вмирати. Нема гіршої чи кращої смерти. Хіба од холери паскудно... Ну, спати вже пора. Ох-хо-хо!
Клепацький знов обурено підвівсь зі своєї полиці: "Цього мамута, дійсно, тільки холерою візьмеш!" і вийшов із купе покурити.
Дививсь у вікно, проводжаючи очима далекі вогники десь на степу, а в думках повставали картини з підслуханого.
...Ось іде вона, хижа жінка, з гострими лазурями і оксамитовою шкірою, їй нічого губити. Вона свідомий шкідник... Шкідник? Куди мені по шкідники їхати, як він ось тут, у цьому оповіданні череватого кооператора, і шкідник неабиякий, романтичний, можна сказати, шкідник. Справді-бо: вся ця історія так і проситься на папір. І фантазувати нічого — готовий матеріял. Погано, що шкідничка ніби трохи "геройська", як той куркуляка казав. Ну так це ж із його погляду, куркулячого... Та не все ж і плохут описувати. Якби всі шкідники паршивенькі були — чого так іти проти них цілим радянським походом?.. Чого попередження завжди, як той поет писав: "гей не спи, робітнику, на панському смітнику вороги не сплять"?..
Вагон захитало на стрілках. Сила семафорів, ліхтарів. Велика вузлова станція. Двері деяких купе розчинялись. Заспані пасажири перепитували назву зупинки, нашвидку пакувалися. З ліхтарем у руці попрямував до тамбура вже знайомий кондуктор, скоса позираючи на кумедного пасажира-смоктуна.
— Чи довго стоятиме?
— Сорок хвилин.
— Ого! Це й повечеряти можна, — згадав Клепацький, що годувавсь сьогодні тільки розмовою гладких супутників: "печіночка, ікорка, баличок, ще пляшечку"... Зассало, заканудило.
Зайшов у купе по шапку, пальто. Виснажений сусіда методично пакувавсь, засовуючи "Оборудование коксовых печей" у маленьку валізку.
— Чого він тут встає? Адже до нашої індустрії ще далеко.
Не зважаючи на Клепацького, мовчазний супутник вийшов із купе, блиснувши востаннє телескопічними окулярами.
За ним поплівсь і Клепацький. Шумкий потік приїжджих, мов на хвилях, приніс його до буфету. Кутеляв якусь печеню й механічно роздивлявсь розпис поїздів, що великими чорними й червоними літерами заповняв усю протилежну стіну. Поряд стояло: "З Харкова" і "На Харків".
— Хм... За чверть години буде зворотний поїзд. Кілька годин — і знов буду вдома. Чи не покинути к бісу надуману подорож? Адже шмат матеріалу вже є... От Сашко здивується!
Послужливий носильник миттю спроворив квиток. Речі на плечі — і за чверть години знов у шумкому потоці Клепацький побачив високу постать недавнього супутника.
— Їжджай собі до своїх кокусових споруд, момоте без'язикий, а я вже краще додому, просто до письмового стола. Ех, повістонька ж висмокчеться!
Тепле, надихане повітря нового купе враз розніжило молодого письменника, й він небавом проваливсь у сонну безодню зі спокійним сумлінням людини, що як слід виконала всі свої обов'язки й не потребує чим клопотатися. Мирне сопіння сусідів свідчило, що вони теж його нічим не клопотатимуть і не збираються ставати в пригоді як матеріял.
Уві сні Клепацький чомусь посміхавсь, пучки іноді ворушилися, ніби він уже сидів удома за працею.
Харкова він мало не проспав і, не вмиваючись, прожогом на перший вранішній автобус — до Сашка.
— Ні, ти не гримай, що так скоро вернув. Або бий, але вислухай, — мовляли античні глибокодуми.
— Таж слухаю, слухаю... Не зважай, що штани одягаю... Але що може бути доброго з купе м'якого вагона, — мовляю слідом за не менш глибокодумними іншими антиками.
— Чув уже про твою демократичність, але цього разу ти помиливсь: саме в купе я й натрапив на чудовий матеріял. Почув його з вуст товстелезного мамута... Розібрало навіть моржа...
— Що верзеш? Часом не теє в дорозі? — покрутив пучками коло лоба. — Тому й повернувсь, не доїхавши.
— Сашко! Вислухай, благаю!
Довго сиділи невмиті приятелі, ласуючи церобкоопівською ковбасою з невідомого варива і сьорбаючи бліденький чай.
Обличчя Сашкове дедалі хмарніло.
— Це чорт знає що: їде людина в індустріяльний район, шукає сучасного матеріялу, справжньої пролетарської теми, а привозить якісь контрреволюційні спогади. Не бити, душу з тебе витрусити мало! Халамидник нещасний, розтяпа, ота сама, що їй ненароком дишло заїхало в рот! Щеня недоросле — ти його в миску з молоком пхаєш, а воно писок верне. За кого піклувавсь, кого напутював?
— Сашко, не лайся! Сашко! — слабо боронивсь Клепацький. — Справа ж не в тім тільки, про що писати, а як висвітлити.
— Висвітлиш на свою голову з куркулячих слів! Пиши, як хочеш — слова моєї поради не почуєш більше. Шлюс!
Розвітались приятелі холодно. Та Сашків душ не залив запалу Клепацького. Навпаки: "Ось на зло йому напишу хорошу, інтересну річ, що про неї говоритимуть. Хай тоді спробує шпигатися. Бач, знавець знайшовся шляхів письменницької творчости. А як мені саме це в голову запало? Міняй, каже, свідомо оточення — от тобі й уся свобода творчости. Шукай свідомо матеріалу — от тобі й інтуїція. А як не завжди оточення змінює людину? Дурень і серед розумних дурнем буде, а розумний серед дурнів чи завжди подурнішає? Салтикова почитай: в якому перебував "Глупові", а які речі створив — і тепер читають залюбки. Класик! От що!"
Злостився на Сашка, думкою полемізував із ним — і писав, пригадуючи кооператорове оповідання, винищуючи з нього банальності, додаючи звичайних літературних прийомів, вплітаючи в сюжет і фабулу власних спогадів з життя й прочитаних книг.
Робота посувалася швидко. Ображене самолюбство іноді й чудеса робить. Вийшла в Клепацького, як він і мріяв, "повістонька" чималенька.
Переписала начисто друкарка — Сашкові не поніс: "Хай готову книжку прочитає. Обійдуся й без його нудних порад та кислющої пики".
Із почуттям власної гідности, твердою ходою впевненої людини, що має великий життьовий досвід і не боїться несподіванок, прийшов Клепацький до видавництва.
— От повість. Прошу видрукувати. Гонорар — як усім.
Редактор:
— Про гонорар — потім. Спочатку рецензент прочитає, тоді подивимось.
— Дивіться, звичайно. Коли ж зайти?
— Так за два тижні...
— Гаразд. На все!
Довго тяглися два тижні. Кортіло до Сашка — від нього вже й записка була коротка й дружня: "Що ж ти, сучий сину, не заходиш? Стерво м'яковагонне!"
Не дивлячись на це явно приятельське запрошення, що свідчило про щире бажання помиритися, Клепацький обминав навіть район, де жив Сашко.
"Одержу гонорар, запропоную йому разом поїхати розважитися десь на Південь. А звідки гроші — не скажу..."
Сашко надіслав другу записку, не менш дружнього характеру і не менш лаконічну: "Чого ж ти, дурень, образивсь? Заходь!"
Відгомону не було...
Зустрілись приятелі несподівано в пивній. Проходячи повз, Сашко побачив через вікно молодого письменника і занепокоївсь: досі його приятель цим не розважавсь. Невже розрив із ним, Сашком, так на нього вплинув? Треба помиритися, водночас вилаяти. Зайшов.
Клепацький сидів у кутку вже напідпитку й кривою посмішкою привітав Сашка. Той прикро спитав:
— Ти чого тут? Всотувати матеріял, мабуть?
— А що ти думаєш? Тут, братіку, натрапиш на справжнє людське горе, як ніде. Тут, бува, душа розкривається в такого, що в іншому місці дивиться вовком, слова не витягнеш. Письменнику варт у пивну заглядати... Та й ти, пам'ятаєш, радив: смокчи скрізь, повсякчас, безупинно... Хе-хе!
— Та тільки ж не пиво! Цього я не радив ніколи.
— А як у мене самого горе? — вирвалось несподівано в Клепацького.
Сашко стурбувавсь, помітивши до того дійсно зблідле, розгублене обличчя приятелеве, давно не чищений костюм, черевики, абияк пов'язану краватку, неголене підборіддя.
— Що скоїлось? Кажи, сповідайсь, легше буде: частину горя завжди слухач переймає.
— Обікрали мене...
— Хто? Що?
— Той підслухувач колоокий... Геть усе...
— Нічого не тямлю! Кажи толком.
— Приходжу, розумієш, до редактора, а він єхидно так посміхається: "Ніяк не можемо вашої повісти видрукувати. Візьміть, будь ласка, назад". — "А чому так, дозвольте спитати?" — "Тому, — каже, — що ми взагалі плягіятів не друкуємо". Я обуривсь: "Як ви смієте? Я чотири місяці працював!" — "Не знаю, скільки ви, як кажете, "працювали". Але для нас справа цілком ясна. Беріть ваш манускрипт. Ось він!" І не хоче більш розмовляти, падлюка! Я йому: "Ви не маєте права обвинувачувати мене в такому злочинстві, не навівши доказів". — "Вам доказів треба? Будь ласка: є в кожній порядній крамниці число сьоме відомого російського часопису. Раджу придбати. До побачення!"
Вийшов я з видавництва, мов голоблею мене по голові — туман і більше нічого. Чвалаю до книжкової крамниці. "Дайте, кажу, мені сьоме число всіх російських часописів за цей рік". Дали купку, загорнули. Прийшов додому, недовго й шукав; просто на першій сторінці у змісті числа зарябіло: "Ирина Шугай. Роман. Часть первая..." Чортів перехватник навіть прізвища не спромігся як слід змінити, все так по-бороданевому слово по слову й веде. Кабінет голови тресту... прекрасна одвідувачка... морозистий вечір... затишна кімната... фальшива колонія безпритульних... суд... А в мене перша частина вийшла така: голова виконкому... прекрасна одвідувачка... чудовий травневий вечір... затишна альтанка... фальшована артіль інвалідів-героїв громадянської війни... суд... Що я можу сказати? Це уже видруковано, а моє — ні! Ганьба навіки! Письменницька кар'єра скінчена... Друже, чом я тебе не послухав?
— Мгу... історія...— ледве промимрив Сашко, — але не второпаю: чому у вас це так збіглося?
— Ах, Сашко, бери назад собі всіх дурнів, що їх на мене був чіпляв. Ми ж з тим телескопічним опудалом із одного джерела черпали... Він тільки спритніший за мене. Більший корабель, але теж до своїх коксових печей не доплив. Я — повість, він — роман...
Сашко раптом кумедно пхекнув, прикривсь долонею. Не врятувало й це: зареготав на всю пащу, аж сусіди оглянулися, здивовані.
— Оце так висмоктав, смоктун жовторотий!
— Сам жовторотий, побрехало язикате! Туди ще — ради давати, а потім глузувати з лиха приятелевого.
Клепацький не на жарт розлютивсь, розпалений до того доброю порцією кислого напою.