Ти таке чув?
— А де ви ту дівку, в біса, візьмете? — уже сердито сказав Теодор, аж почервонів так, що на лиці не залишилося жодної іншої барви, — страшенно не любив, коли з нього сміялися.
Відтак Гусакова шия знову по-лебединому зігнулася, а дзьоб уклавсь у його запалене вогнем вухо.
— Є така, хлопче, є! — ніжно прошипів. — І це вона нас до тебе й послала. Бо давно тебе любить і світу не бачить. А що світ тепер, — шипів Гусак, — перевертається з голови на ноги… тьху-тьху, з ніг на голову, то ми, сказати б… ну, ніби старости, що їх шлють парубки до дівки… але ми… як ті… ну, старости, що перевернуті з ніг на голову, бо нас, хай йому грець, послала дівка до парубка. Дійшло? — і Гусак гордо поставив шию сторчака, задивившись на Теодора з п’яною мудрістю.
— А погратися з дівкою, нерозумний хлопче, — тверезо й без вихитів розтлумачив Дід, — це значить пізнати, де в неї росте хвіст.
І червона барва Теодора, молодшого писаря, а власне, ще писарчука канцелярії Переяславського полку, почала помаленьку пропадати, і не тому, що заспокоювався, а ще більше стурбувався, бо кволою гадкою, ще не виметеною з його мізківні, помислив: ці двоє, звідники оті, здається, взяли його за нецноту і могли чи посміли подумати, ніби він, Теодор Петровський-Лико, котрий завше жив у цноті та побожності, шукає собі фіндюрки, чи хльорки, чи лярви, чи повійниці, як вони там звуться, а він собі такого ніколи не дозволяв, хоч правда те, що його природження таки доросло і не міг, просто-таки не міг раз у раз не кидати позирів на тих дивних істот, котрі складені не так, як він, і одягнені не так, і говорять інакшим голосом, а ще ховають у собі таку таїну, від думки про яку голова йде обертом. І він наївно (чи п’яно) подумав, хоча нерозумним не був, а такий ставав, лише випивши чортівського пійла (до якого, правду кажучи, коли почала навідуватися нуда, почав причащатися), що Дід йому достатньо пояснив: погратися з дівкою — це з нею пізнатися, хоча твердо не знав, чи є в білоголових хвости, чи нема. Зрештою, хіба не граються дівчата й парубки, коли сходяться на вулиці чи на вечорницях (він, правда, туди не ходить, бо то забавки простолюдинські) або коли залицяються одне до одного? Ні, його цнота тут не порушувалась, але натомість почав прокльовуватися, як росточок, інтерес: хіба може таке бути, щоб десь у цьому світі знайшлася дівчина, яка б його покохала без звичаєвих залицянь із його боку? Однак Гусак напевне сказав, що така є. І це він, напевне, жартував, що вони — старости, перевернуті з ніг на голову; просто вони звідники, а у звідництві є щось лихе? Але йому, куди тихіше як від Гусака, нашіптувало: щось тут не так, тож чи не чиниться над ним неподобне насилля? Та й чи годиться, щоб не хлопець вів перед у залицянні, а таки дівчина?
— Хочеш її побачити чи ні? — трохи нетерпляче сказав Дід", ще й за довгого вуса себе посмикав.
Теодор задумався. Хотів того й не хотів. Хотів, бо звідники зуміли роздмухати інтереса, а не хотів, бо оберігав власну цноту, попросту боявся.
Тут я, Микола Лико, професор історії, якому випала нагода жити наприкінці XX століття і вже трохи на початку XXI, за моїми підрахунками, тринадцяте коліно, числячи від князя Семена Лика, якщо ми й справді спільного роду, мушу втрутитись у розповідь, і то тому, що раптом засумнівався, чи Теодор Петровський був однієї крові з любасним князем, адже вони цілковито психологічно не подібні, бо не був писарчук ані звитяжним вояком, хоч значивсь у козацькому стані, ані налаштований так рішуче й без дурних думок та застережень у любасних справах, щоб без жодних вихилясів і зваг ламати, як ламаються стебла, дівочі суцвіття, не маючи при цьому жоднісіньких гризот; тобто хочу сказати, що це були люди, і сліпому видно, супротилежних порід. Але годі не зважити й на інше: коли й справді Теодор походив од князя, то його кров у ньому з часом поменшувалася й розтікалася, зникаючи, тож дійшла аж такого виродження, як це бачимо в Теодорові. А може, в ньому переважала не чоловіча, а жіноча порода, що йшла від дівки, яку колись занапастив нестатечний повійло. Але так мислити може більше мій приятель, котрий поставив своє ім’я над цим твором, бо це не випливає із системи наявних фактів, якими оперує наука, а входить у домисел, фантазію та інші дурниці.
Коли вже Микола Лико зачепив мене, автора, продовжу цю його думку й скажу, що тут міг датися взнаки й фатум, адже який героїчний і безстрашний був князь Лико як воїн, а рицарем неоціненної печалі таки став і потерпів розгромну поразку від однієї із ламких квіток цього світу, яку безоглядно зламав; тобто коса, як то кажуть, найшла на камінь. І саме цей фатум, гадаю, міг і передаватись у генах, виробивши з безстрашного вояка не Лика, що дер його з ворогів, а личку, яку так виразно видно в Теодорові Петровському. Та не судитимемо його наперед, бо й він у дальших діях виявить твердість, навіть таку, якої не міг здобути князь Семен, хоч обом судилося стати рицарями неоціненної печалі.
Здається, розбуджений інтерес у Теодорові взяв гору, бо звів задуману голову і сказав, як і раніше, наївно — не забуваймо про стан сп'яніння, в якому перебував:
— А де ж вона візьметься, та, з якою хочете мене звести?
— Хочеш побачити? — спитав зраділо Дід.
— Готовий, він уже готовий! — захитав гусячою голівкою Гусак, і його вузесенькі губи розтяглися в усмішці, відтак подобали більше на жаб’ячі, бо які в гусака губи?
І Дід гримнув тричі кулаком по столі, а на той постук до покою, де відбувалася розмова, впливла дівчина, на яку Теодор видивився так, що його очі повернулись у нормальний стан, але випнулися з орбіт. Але лице дівчини від диму, яким густо наповнився за час цієї балачки покій, залишилося затуманене, тож Теодор уздрів її шию, яка чомусь затуманена не була, її щільно охоплював вузенький, вишитий заполоччю комірець, а творився той від загнутих брижів сорочки, сама ж сорочка — рясна. Рукави широкі, зібрані біля п’ястей у комірці, а вище ліктів перев’язані, на них — полики, тобто вишиття. Волосся запліталося по-шляхетському — в ріжки, тобто у дві коси біля вух, перевиті навхрест: ліва коса до правого вуха, а права — до лівого, на тімені вони зв’язувалися виплітками, хоча Теодорові здалося, що то уплітки. З підкісника випливали різнобравні стрічки, прикрашено стрічками й голову. Спереду заткнуто велику квітку, а до потилиці йшли дрібніші, на грудях пишалося кілька разків намиста. Стрічки приколото до лубка, зробленого з лика, що сподобалося Теодору, адже він сам був Лико, саме лико обвите стрічкою-биндою, при кінці — чорна оксамитка, а по версі — вузька блискітка; бинди приколото до лубка шпильками із червоними голівками, а ще там виднілися червоні биндочкові шнурочки. Убралася дівчина ще в спідницю, що спадала до передків червоних чобіт.
— Ну, то що? — урочисто-гордо спитав Дід. — Хіба не краля? Таку кралю хоч западися, не віднайдеш.
— Краля, то краля, — самими губами сказав уже зовсім зморочілий Теодор. — Але хто вона така?
— Добрих батьків дитина, — мовив Дід, обсмоктавши вус і виплюнувши. — Коли ж тобі вподобалася, вважай — відбув оглядини. Тепер можемо піти й до її батьків, в яких і попрохаєш її руки.
Дід обсмоктав другого вуса і так само виплюнув, очевидячки, через урочистість моменту.
— Отак зразу?! — перелякано сказав Теодор.
— А чого зволікати? — спитав Гусак, потрусивши голівкою. — Дівчина сподобалась, а коли так, про нуду свою навіки забудеш і будеш жити — мед пити, бо кожна дівка, поки дівка, — мед.
— Не мели дурниць, — обірвав його Дід. — Підемо до її батьків?
Але Теодор піти будь-куди вже не міг, бо остережні сили, які ще в ньому залишалися, перетворились в особливий клей, десь такий, яким у лісі змазують пеньки, коли ловлять птахів, — ті до них і приліплюються. Тож Теодорова сідниця твердо приклеїлася до лави; хлопець тоскно подумав, що він у цьому світі й справді птах, але чи хто зможе його від тієї лави відірвати, не пошкодивши тіла? А ще сталося інше диво, яке він згодом у віршованому житії припише святому Макарієві Токаревському, бо дим, який снувався від люльок звідників і вряди-годи здобував іпостась димових істот (саме вони досі й покривали обличчя кралі), раптом ховати те лице перестав, хоч і вчіплювався відчайно прозорими кігтиками. І це сила святого їх немилосердно з того обличчя здерла чи змела, і Теодор із жахом побачив, що образ кралі і носатий, і рогатий, а ніс іще із закандзюбинкою, а ланіти ніби й поморщені, хоча на них і намальовано по червоному яблучку, та й узагалі парсуна та надмірно помальована, а біля закандзюбини проглядали ще й виразні вусики, правда, також покриті білилами, а очі зоріли на нього по-яструбиному, як це дивиться, бува, птах, забачивши малого пташка.
І на Теодора Петровського-Лика раптом напала гикавка, а його зморочіла голова, завдяки дбанню святого Макарія Токаревського, прояснилася аж так, що раптом запримітив, чого не зрів раніше: на столі стоїть не одна пляшка, а дві, тож, не бувши в час того короткого просвітлення дурним, Теодор вирішив перевірити, чи з тієї ж пляшки пили звідники й він сам. А крім того, що не терпів, коли з нього сміялися, ще більше не терпів, коли його дурили. Тому набурмосився, став поважний, а лице, ба ціла голова, вкрилося червоною барвою: і лице, і вуха, і боки, і потилиця, і шкіра під волоссям, від чого й волосся змінило колір, а до голови й шия, навіть очі червоно зблиснули; відтак бовкнув, ніби каменя до води кинув, віршем:
— Спасибі вам за дбання. А тепер… тепер вип’ємо ще на коня!
— А чи подужаєш після того піти до її батьків? — остережно запитався Дід.
— Ні, — чітко й цілком тверезим голосом сказав Теодор. — Нóги мої вже й тепер не несуть, але ваші ще понести вас зможуть. Отож ви собі підіте, а мені поспішати нікуди. Бо й очі погано бачать, і я вашої дівки не роздивився. Отож до її батьків поїдете самі.
— То це питимемо на коня ми, а не ти? — спитав, очевидно, також заморочений Гусак.
— Саме так, — категорично сказав Теодор. — Бо я, скільки пам’ятаю, в себе вдома.
— А навіщо нам їхати до тих батьків? — усе ще заморочено спитав Гусак. — Це ж ти захотів з нею пізнатися, не ми, ми з нею пізнані.
— Бо мені, коли що треба, то виспатися, — сказав Теодор і позіхнув так, що горішня його губа майже дісталася стелі, а долішня опинилася близько поверхні столу.
— Що це ти говориш? Що говориш? — залопотів Гусак. — Виходить, що проганяєш нас?
— Ідіть к бісу! — трубним голосом (можливо, це в ньому пробудився героїчний дух князя Семена) мовив Теодор. — А може, к лісу, бо, по-моєму, скільки втямив, ви й не люди, а щось, Боже прости, не казатиму в хаті.