Вирішив більше сюди не приходити, та й незручно це було, бо час робочий, я навіть попросив підмінити мене, що робив уперше, вигадавши якусь дурну причину; вікна ж між уроками було замало, щоб змотатися туди й сюди, а ще дочікуватися перерви. Варіант — використати місце роботи для зустрічі — відпадав, залишалося дві речі: подальше обшукування електричок і марна сподіванка на випадковість. Отож, подумав собі я: чи не краще тобі, бовдуре, переконати себе, що свою гадану зобов’язаність задовольнив, та й перестати казитися, а коли перестанеш казитися, зникнуть і еротичні сни, адже писав один стародавній поет (це вже мої теперішні алюзії): "Бо як любов затаїш, стане сильніша вона", — а інший його доповнив, звістивши, що "воскресаючий птах продовжує мертвого птаха"; третій із того племені застеріг: "Та не дуріть себе ви — труду того шкода"; четвертий же додав: "Сни — це потолочена і поруйнована дійсність", але це все покриває одкровення Станіслава Оріховського, мислителя середини XVI століття: "У природі немає нічого такого, що б сильніше хвилювало розум людини, як зустріч із жінкою" — на жаль, цю останню істину я засвоїв, уже бувши літнім і навіки самотнім, однак тоді, замолоду, очевидячки вже мав відчуття такої рації, адже не міг припинити пошуків. Отож їх і не припиняв, покладаючись уже на біблійне, хоч не знав тоді й Біблії: "Шукайте і знайдете" (Матвій, VII — 7), бо мені, очевидячки, настав "час шукати" (Еклезіяст, III — 6). І я її знайшов.
6
Так, знайшов! Ще й дуже просто, десь через тиждень, відколи почав розшуки; власне, вийшов до електрички на той час, коли зустрівся був з Ірою вперше, зайшов у той-таки вагон і побачив її на тому-таки місці. Ба місце поруч виявилося вільне. Уже сам факт такої простої розв’язки ребуса в кросворді мене вразив; признатися, навіть пошкодував, був-бо готовий до випробувань складніших.
Іра широко всміхалася назустріч.
— От бачите, — сказала, коли сів поруч. — Минуло менше п’яти років, поки зустрілися. Випадковості не така вже рідкісна річ.
Але це увіч не була випадковість, бо я, шукаючи, повернувся на старе місце, а вона, напевне бажаючи, щоб її знайшов, також на те ж місце прийшла.
І ми знову захоплено проговорили цілу дорогу; до речі, я признався, що шукав її, але не цілком, про обшуки електричок не говорив, тільки про те, що кілька разів виходив так, як оце сьогодні, на давнє місце і що раз поїхав на станцію, де теоретично мала бути її школа. Розповів і про юного єзуїта, що її розвеселило.
— Це я його, капосника, вигнала з уроку, — сказала. — Славне хлопча і здібне, але дурне: закохалось у мене й написало любовну записку. А як хитро придумав ту записку передати! Щось писав і озирався, щоб я помітила й записку відібрала. А там стояло: "Ірино Карлівно, ви красива!" Ну, я його й погнала з класу.
Так я довідався, як її по батькові.
— То у вас дві учительки Ірини? — спитав.
— О так! Але Ірина Володимирівна вчителька природознавства, а не літератури, тут капосник збрехав. Ловко вас провів, очевидно, побачив конкурента.
І вона знову засміялася.
Отже, цей конкурент, тобто юний єзуїт, мені таки допоміг: переконався, що про місце роботи сказала правду, але як часом непросто буває дійти тієї правди. Сповістила, зрештою, і своє по батькові; я використав цього момента і спитав про прізвище, але вона викрутилася, прорікши, що дівоче прізвище — це у світі щось вельми непевне, отже й сама витворила своєрідного афоризма, хоч і певною мірою сумнівного, коли згадати про старих дів. Зрештою, і сама логіка була ефемерна: коли прізвище дівоче, то хіба не належить його називати, хоч би яке непевне, як категорія, воно було?
Вона ж сприйняла цю поправку як жарт, засміялася, але прізвища не сказала, можливо, для того, щоб я згодом продовжив розшуки, які увіч її втішали, що мало би втішати й мене. Так ми дісталися Києва, а коли я знову зібрався провести її до тролейбуса, звістила, що цього разу їде трамваєм, так само десятим номером, а на пропозицію погуляти разом вулицями Києва рішуче відмовилася, звістивши, що й сьогодні в неї безліч справ. Тоді я, уже не бувши такий сором’язливий, рішуче сів до трамвая разом із нею, звістивши, що й мені треба в цей бік, отож проїдуся до її зупинки.
— А до якої треба вам? — спитала.
— На зупинку далі від вашої, — сказав я, звісно, не знаючи, до якої потрібно їй. — А коли дозволите — до тієї, що й вам.
Розмова відбулася, коли трамвай уже рушив, а ми сиділи поруч на задньому сидінні.
— То ви настирливий? — спитала вона.
— О ні! — мовив цілком щиро. — Як скажете, так і буде!
Задумалася, і ми проїхали якийсь час мовчки. Мовчанка затяглась, і я трохи стурбувався: дотягне так до своєї зупинки, скаже: "Ні!" — та й вийде. Тоді знову її загублю, хоча роздобута сьогодні інформація давала всі підстави легко її розшукати на роботі, якщо… Якщо вона сказала правду про юного єзуїта, котрий мене так майстерно відшив, бо могла й ту історію вигадати. Але те, що сіла в той-таки вагон і на тому ж місці, свідчило найпереконливіше: зустрічі зі мною бажала.
— То так чи ні? — перепитав я.
— Я таки справді дуже зайнята, — сказала тихо, дивлячись перед собою напруженим поглядом. — Але коли ви такий настирливий… — і знову замовкла.
— То що, коли я такий настирливий? — перепитав я.
— Давайте завтра приїду тією ж електричкою на вашу станцію і ми десь там у вас поблукаємо.
Сказала те дивним, сухим, навіть офіційним голосом, знову-таки на мене не дивлячись, але це не дуже обходило, бо спалахнув радістю. Поклав руку на її і стиснув.
— Домовились! — сказав.
— Тоді ваша зупинка буде зараз, — мовила тим-таки голосом вона.
— Гаразд, — згодився я, зводячись. — До завтра! І вибачте за настирливість!
— О, чоловікам настирливість буває потрібна! — сказала й усміхнулася, а коли всміхалася, обличчя її осяювалося, хоча очі залишалися холодні й напружені. Але й це мене мало обходило, адже домігся того, чого праг, якщо… Якщо завтра тією електричкою вона приїде. Розповідав мені приятель, саме той, котрий боявся сільських цвинтарів, а він був, попри розум і начитаність, трохи й ловеласний, що дівчата мають набір засобів, щоб делікатно відшити випадкового залицяльника, і один із них, найкращий і найпоширеніший: призначають побачення, на яке не з’являються, очевидно, мають від того, як він казав, свій "кайф", бо хоч і хлопці немало дурять дівчат, також дістаючи при цьому "кайф", не відстають у цьому й вони, а не раз і перевершують. Щодо цього мій приятель навіть склав дотепного афоризма: "Що таке любов? Це взаємне одурювання", — і значною мірою, як мені здається і зараз, мав рацію. Загалом цю істину теоретично я знав, але іншого виходу не було. Отож трамвай зупинився, я вийшов і захотів повторити те, що було минулого разу, тобто став на тротуарі й нерушно дивився в її бік. Іра мені легко всміхнулася, підвела руку на прощання й відвернулася. Трамвай рушив, але до мене не озиралася, мимо проплив її профіль, а профіль у неї був гірший, як анфас, і дівчина напевне це мала б знати. Але я залишився задоволений. Чому? Бо не належав до випадкових залицяльників, принаймні мав підстави так гадати, — ниточка ж між нами потовщала, і її сплітав не тільки я, а це вже неабищо. Знову-таки, чому? Бо життя мені наповнювалося, і я тим розв’язував немалу проблему — виривався із цупкого зашморгу самотності, адже інші засоби вчинити те були мені незвісні чи й неможливі. Так, я ще не відчув глибокого упоєння наукою, коли відкриваєш для себе давніше незвісний чи поверхово збагнений текст і починаєш занурюватися в нього, як у воду, добачаючи там, як під водою, незвісний і дивовижний світ. Відтак починаєш пізнавати реалії того з’явленого світу, і пізнані реалії від того оживають і починають сплітатися в картину, як писав Павло Русин із Кросна: "Справді, приємніше те, що відкрите великим зусиллям, те, що в надрах таїть наша велика земля", — і недаремно цей давній поет закликав себе й інших зі свого племені нести радість для вчених. Ота радість згодом стала і для мене смислом існування. Власне, тоді, замолоду, відбувалося щось схоже, але текстом, який відкривався для мене, ставала інша душа, не моя, а істоти цілком іншого складу, способу мислення та відчування — ось чому це давало спершу таку радість. Але коли так, то найщасливішими людьми на світі треба признати Дон Жуана й Казанову, які тільки те й робили, що змінювали об’єкт захоплення, отже ціле життя — доросле, звичайно — перебували в процесі пізнання супротилежних собі душ. Але це не так. Я помітив, — звісно, не тоді, а тепер, проживши немалий вік, — що трапляється немало людей, які люблять книгу, немало читають, навіть збирають цінні бібліотеки, а інтелекту й глибокого духовного розвитку не здобувають. Очевидно, річ у тому, що згадані ловеласи та й книжники скачуть по хвильках, а не поринають у глибину вод, отож таємний світ незвіданих явищ залишається для них заслонений. Тобто їхнє дно не в глибині вод, а на їхній поверхні, а дно — це завжди завершення шукань. Отож вони тільки й знають, що відчувають дно, а не процес щасливого вглиблення із щастям відкриття перед цим запечатаних таїн. Коли перенести це в площину поданого мною символу, кросворда чи ребуса, останні цікаві для розгадування тільки доти, доки є нерозгадані, а нерозгадані клітини кросворда такими й залишаються, відтак розгадувачі викидають газети у сміття. Ті ж ловеласи, чи розгадувачі, чи книжники, хто не відає щастя поринання, ніколи ані книги, ані жінки, ані кросвордів не пізнають до кінця, отже кросворди заповнюються тільки в тій частині, котра доступна їхньому знанню, — ось чому вони не знають справжнього задоволення. Але, з другого боку, є і жінки, і книги, детективи наприклад, якими захоплюєшся, здавалося б, так, що й світу не бачиш, але, прочитавши, цілком тратиш до них інтерес, бо справжньої глибини в них нема, а дно мілке.
7
Спав я тривожно. Еротичні сни з Ірою чи з будь-ким не снилися (до речі, об’єкти таких снів бувають реальні, інколи цілком несподівані, наприклад хтось, до кого досі не мав жодного інтересу, а часом цілком нереальні чи, може, випадково зустрінуті й ніби твердо забуті), але привиджувалися лабіринти, знову-таки у вигляді якогось кросворда: я ввійшов через двері в голу квадратову кімнату, перейшов через неї до сусідньої, потім ще до однієї — ця мала два чи три виходи; я ж вибрав той, котрий вів просто, але зайшов у кімнату тупецеву; повернувся, відчинивши двері, але кімната, до якої повернувся, була інша, відтак потрапляв у новий тупець, тоді знову повертався і заходив у нові двері, що вели до ще однієї квадратової кімнати, тоді до ще кількох, поки натрапив на таку, що мала вже чотири виходи; знову все повторювалося, інколи в кімнатах заставав людей: ті сиділи за столом і їли, ті грали в карти, шахи чи доміно, а ті злягалися, якісь жінки чепурилися перед дзеркалами, бо всі стіни тих кімнат були дзеркальні, інші варили їсти чи вдягалися; чоловіки щось писали чи майстрували, а коли я заходив, усі ці люди схоплювалися і зникали в стінах, стаючи там відбитками, котрі дивилися на мене зчудованими і застиглими очима; я робив спроби до них заговорити, принаймні спитатися потрібного мені шляху, бо, здається, шукав у тих кімнатах таки Іру, отож і запитував у дзеркальних відбитків, чи не знають вони такої, але ніколи її не називав на ім’я й по батькові.