О горе! Кватирку було зачинено. "Ну, — подумав я, — коли вони спільно почнуть змагатися зі мною, сили будуть надто нерівні".
Зі свого подіуму я міг тепер тільки бачити. Вони сиділи за столом, схилившись одне до одного, і вели задушевну бесіду; очевидно, він розповідав про себе, а вона про себе. Ми, коти, у своїх інтимних стосунках не ставимо одне одному таких загадкових вимог: ідучи до якоїсь киці, ми аніскілечки не цікавимося, хто ходив до неї минулого року і які її філософські погляди. Ми все-таки віддаємо перевагу тим стосункам, які охрестив Гевал "любов’ю з першого погляду". Зрештою, я не дуже й вірив, що та любов у нього була, скоріше, він вживав цю формулу, щоб приспати пильність господині, як це робимо зрештою й ми, коли починаємо свої весняні співи, але в нас це тільки поклик природи, бо noblesse oblige[22], а в них одна із форм облуди, яка буває не так покликом природи, як забаганкою, через що особи жіночої статі бувають у людей насторожені, хоч це, здається, не складає твердого правила, — світ їхній багатоманітний.
Звуки розмови майже не долинали до мене; скло, як відомо, непоганий ізоляційний матеріал, і моя господиня це добре знає. Мені лишалося стежити за їхніми рухами, але великої різноманітності тут не було; зрештою, вони поставили платівку і почали кружляти в танці, вряди-годи зупиняючись, щоб поцілуватися. Правда, така убога гра була, певне, Переходовцеві не до шмиги, бо незабаром він спробував розстебнути ґудзика на кофтині моєї володарки, але вона поставилася до цього рішуче негативно: відбила ребром долоні волохату Гевалову руку і почала ті ґудзики застібати назад. Здається, вона розсердилася на Переходовця, бо її обличчя вже не було погідне, а сам нахаба, певне, вибачався — покірливо схиляв перед нею чуба. Господиня перестала танцювати і сіла на стільця, а він ходив довкола, начебто чаклував. Очевидно, господині стало душно, бо волохата Гевалова рука простяглася до кватирки і, на превелику мою втіху, відчинила її. З отвору полилися звуки музики, запахи наїдків, упереміш із кислим духом вина і гірким тютюнового диму.
— Ти й так багато на сьогодні мав, — сказала господиня.
— Ах умовності! — нетерпляче сказав Гевал. — Господи, коли любиш, можна про цілий світ забути!
— Про світ можна забути, а от голови губити не варт, — резонно зауважила господиня і раптом уздріла мене. — Дивися-но, — сказала майже осудливо. — Він усе бачив!
8
Все ж таки я пропустив у цій історії дещо й важливе, зокрема Гевалову розповідь про себе. Сцена, яка пройшла переді мною, розкрила мені очі на дві речі: з одного боку, Переходовець хотів мою господиню одурманити (це ще треба перевірити, чи й справді сьогодні в нього день народження), а з другого, складалося так, щоб був частково одурманений і сам; моя господиня навряд чи не скористалася моментом і дечого в нього не випитала. Взнати про все я міг іще під час наступної зустрічі господині й Подруги, тож вирішив покинути свій пост на гілляці — там, за вікном, уже нічого цікавого не відбудеться. Мені ж хотілося обміркувати все, що я бачив та чув, а це я люблю робити не тільки лежачи — думки добре плетуться і в час неспішної ходи.
Отож я зістрибнув з гілки й подався на город, де були грядки полуниці і де виднілися саме зараз два круглих зади — дід та баба з сусідства вибирали ягоди. Посеред грядок стояла велика емальована миска, повна червоних, аж горіли, полуниць, а в руках діда й баби було по маленькій каструльці з довгою ручкою.
— А коту! — сказав мені дід. — Товчеш тут мені ягоди!
Це було несправедливо, бо я ступав, наче гранд-дама, високо підіймаючи лапи і безшелесно їх опускаючи. Мені було б навіть бридко наступити на якийсь слизяк — мав би відтак роботу злизувати потім кисло-солодкий сік, пристрасть до якого в людей мені незрозуміла.
— Я знайшла дві розчавлені ягоди, — сказала, не розгинаючись, баба. — Певне, цей кіт їх і потовк.
— А коту! — гримнув дід, але вже так, що я раптом підскочив, і, справді чавлячи ягоди, помчав геть од цих сердитих полуничників.
Я видерся на американського клена й озирнув світ. Ні, мій філософський настрій було безнадійно розладнано, отож я зайнявся простим спогляданням. Побачив кота із сусіднього двору із жахною фізіономією — він ішов, вульгарно виляючи задом, жерти на річці жаб. Як на мене, пристрасть до жабожерства у котів явище патологічне, через це й відчув я до того хлюста з сусідства глибоку зневагу.
Пленталося якихось двоє хлопчаків з руками в кишенях. Вони помітили мене, і за мент гостра каменюка прошурхотіла повз мою голову. Я притьма скотився донизу і вже звідти почув сердитий дідів голос:
— Чого це ти, зараза, мені каміння в город жбурляєш?
— Ша, дєда, — сказав один із хлопчаків. — Кота хотів з дерева збить…
— Я тобі дам кота! — закипів дід, і я пройнявся до нього повагою. — Шмаркачу ти сопливий!
— Ша, дєда! Не кип’ятись, бо лопнеш!
— І треба тобі з ними зв’язуватися? — звелася на грядках баба. — Твій це кіт, чи що?
Хлопці пішли вже геть, ледве соваючи ногами в закочених до литок джинсах.
— І що це тепера за діти! Ти йому слово, а він тобі двадцять!
— Охота тобі серце нервірувати! — сказала баба, знову згинаючись над грядкою. — Глянь оно, які ягідки, просто тобі на завидки!
— А воно й правда, — примирливо сказав дід, згинаючись і собі. — Скільки, думаєш, стара, ми з цього кусня візьмемо?
Я не став слухати, скільки вони візьмуть з цього кусня, — камінь, що просвистів біля мого вуха, і брутальна пересварка з юними варварами до решти зруйнували мій інтерполяційний настрій; я вирішив повернутися додому, сподіваючись, що Гевал уже покинув наш дім і я зможу затишно вгніздитися на своїй подушці, куди вже ніяка каменюка не залетить.
Обійшов кружка діда з бабою, щоб не розпалювати їхньої ворожості, тим більше, що лапи мої були таки липкі од розчавлених полуниць (учені свідчать, однак, що це не полуниця, а тільки садова суниця, але оскільки садовою суницею полуницю ніхто не називає, я теж називатиму ці ягоди полуницями); тут, у глибині двору, стояла собача будка, де спав здоровецький барбосюра; дід тримав його чомусь не перед хатою, як усі люди, а в цьому закутку, де й курка не пробіжить та і я не маю великого бажання шастати. Барбосюра миттю мене почув і рвонувся з такою силою в мій бік, що я побоявся, аби ошийник не передушив йому горло; я став у бойову стійку, вигнувши колесом спину і наставивши трубою хвіст, а собака почав гавкати на мене з таким завзяттям, наче й справді наші предки у старі часи тяжко посварилися через якусь нікчемну грамоту. Дивно мені, що люди вірять іще в такі байки, антагонізм поміж псами й котами виникає через незлагоду нюхальних відчуттів, у нас зовсім інакше збудована regio olfactoria tunicae mucosae nasi[23], хоч, з другого боку, porus gustatorius[24] у нас майже тотожний; я певен, що й собака не відмовиться від ковбаси, хоча навряд чи їстиме сиру рибу — коти все-таки більше іхтіофатажні істоти. Отже, природа і створила ту дисгармонію: потові ферменти, які виділяємо ми, неприємні собакам, у той час як їхні ферменти бридкі нам.
Поєдинку між псом і мною не вийшло, він не зміг дістатися до мене через ланцюг, а я не був такий дурний, щоб підходити до цього брутального типа з нашийником і на ланцюзі. Зрештою, кожному птахові подобається своє гніздо, і я не буду висловлювати щодо цього якихось сентенцій.
Отож я подався собі геть, залишаючи псові можливість трохи погавкати, в його становищі це також розвага. Мені здалося, що я й так задовго блукав, навіть відчув голод, який не зле було б погасити, споживши вміст котроїсь із мисочок, а може, й випросити в господині чогось смачнішого.
Я не помилився, розраховуючи, що Гевал уже зникне до мого приходу, — в хаті були настіж розчинені вікна, а господиня гриміла посудом з такою енергією, аж я забоявся, що вона той посуд переб’є.
— Це ти, котику? — сказала вона до мене. — Не ходи в хату, там продув.
Я звів голову і нявкнув, звичайно, натякаючи, що незле було б їй гримнути дверцятами холодильника.
— З тобою повелися сьогодні немилосердно, — сказала лагідно господиня. — Вибач, така ситуація, — вона розсміялася, закидаючи голову з розпущеним волоссям.
Я вибачив, але за те не гріх би було хряпнути дверцятами холодильника. Через це підійшов до нього й потерся боком об його біле, холодне тіло.
— Ковбаски просиш, ласунчику? — майже заспівала господиня.
"Еге-ге!" — подумав я задоволено. Здається, прийшов той рідкісний момент, що його треба назвати ідилією. Вона витирає кухонним рушником руки, а через мить напакує мене ковбасою аж донесхочу. Тоді ми з нею почнемо кайфувати (перепрошую за новочасний варваризм): вона сяде в моє крісло, почне пестити мене й лагідно примовляти, а може, й поплаче; я від зворушення розімлію, і почну й сам трохи себе жаліти, і зможу безборонно всадити їй у стегно свої "пазурчики", і буде тепло нам та затишно, аби тільки та ковбаса, якої я напевне переїм, не збунтувалась у моєму організмі і не привела мене, кажучи по-науковому, до харчового виверження.
Я міркував так, одгризаючи шмат за шматом ковбасу, і натужно її пережовував, завертаючи голову набік, — передні зуби в нас для хапання, а не для жування, — і тої ковбаси було так багато, що я і в гадці не мав тікати, як робив це, коли потрапляла мені ковбаса до рота випадково; господиня ж моя стояла наді мною, співчутливо покивуючи, — була вона сумна, як мадонна. Жаліла мене і від того стала лагідна й добра, аж мені на мент зробилося жаль і її, однак увага моя була зосереджена на ковбасі, тому я не міг відповідати на її емоції, і то було зовсім не через мою егоїстичність.
Пізніше, розвалившись на колінах господині, яка сиділа в моєму фотелі, я вже міг розділяти її почуття й думки, хоч і тоді мені заважала важкота у шлунку. Я спокійно лежав і слухав господиню, яка розкривала переді мною душу.
— Потерпів, мій котику, — казала вона рівним, смутним голосом. — Але ти не знаєш, що таке людська самота! Такі ми чудні, жінки: часом самі кладемо собі на шию ярмо, а буває, що й рвемося до нього. Однак самота для нас, котику, гірше за ярмо. Тоді життя стає порожнє і втрачає глузд. Тоді у грудях така сіра вода полощеться, котику.