І я вже тобі про неї говоріла, помниш? Вона до тебе походить усю ету неділю...
ГРУША: — Тиждень.
ДІАНА: — Да, тиждень... Будь умненький... Скоро ж екзамени. Да?
БЕЗМИЛЬСЬКА: — Лілія Степановна, держіть м'яча, а ми с хазяйкой поскакали із чувством виполнєного долга! (Кидає м'яча ГРУШІ і іде з квартири, подаючи знаки ДІАНІ, щоб ішла за нею.)
ДІАНА вагається, дивиться майже погрозливо на ГРУШУ, а тоді все ж таки виходить.
ГРУША: — Маю на ім'я Лілія Степанівна. Але тобі вільно називати мене пані Ляля.
ДМИТРО: — ...
ГРУША: — Де тут у вас можна примоститись?
ДМИТРО: — ...
ГРУША раптово кидає ДМИТРОВІ м'яча. ДМИТРО навіть не простягнув руки, щоб зловити його, і м'яч заплигав по кімнаті.
ГРУША: — Либонь, підемо до твоєї кімнати. Бо тут у вас ніде. Журнальний столик для наших занять замалий.
ДМИТРО (говорить швидко, ковтаючи звуки): — А?!.. а у меня на столе компьютер, принтер, сканер, скрытая камера и... и компакты… чашка и кактус…
ГРУША: — Гаразд... Тоді для почину погратись можна і тут на дивані, чи навіть на підлозі...
ДМИТРО: — Разбудите меня, когда кончится третья мировая...
ГРУША: — Видається мені, що тебе ще ніхто не вчив на підлозі?
ДМИТРО: — ?
ГРУША знімає туфлі на довгій шпильці, витягає з "кравчучки" великі білі пластикові картки й починає їх розкладати просто на килимі. Робить усе дуже зосереджено, немовби й не зважаючи на ДМИТРОВІ реакції.
ДМИТРО: — Вы серьезно?..
ГРУША: — Якраз гратися я люблю серйозно… Ти наче наляканий чимось.
ДМИТРО: — Те-ебя я точно не боюсь!
ГРУША (не обертаючись): — Це добре, якщо ми з тобою на "ти". Так буде простіше вибавити тебе від твоїх проблем… Однак давай з тобою закладемось на…!
ДМИТРО (знову говорить швидко, ковтаючи звуки): — Мне понятно… зачем ты это со мной, но зачем такое говорить при этом… это прием, наверное… какой-то?
ГРУША: — А якщо тобі сподобається моя гра, ти далебі скажеш мені "ви", Дмитре?
ГРУША вперше скинула на ДМИТРА оком і сіла біля нього навпочіпки, по-японськи, підкладаючи під себе ноги і дивлячись на нього ізнизу у стриманій сумовитості.
ДМИТРО: — Мне не нравится, как ты сидишь… как смотришь… как!
ГРУША: — Добре. Я сяду на канапу… Якщо хочеш, можеш сісти поряд.
І ГРУША, сповнена спокою і покірливості, підвелась з колін і сіла на диван. ДМИТРО дивився на неї заворожено, на її пливкі рухи, красиву фігуру і граційність поз, і його мимоволі потягло до вчительки й до дивана. Ледве но він підійшов, як ГРУША цілком несподівано швидко підвелась і стала перед ним, випроставшись і щось тримаючи за спиною. ДМИТРО не відступив, а тільки зашарівся. ГРУША витягла з-за спини руку із мокрим рушником. І вони обоє майже одночасно запитали одне у одного.
ДМИТРО: — Що це?
ГРУША: — Що це?
ГРУША засміялась першою. А тоді не втримавсь і пирхнув дрібним сміхом і ДМИТРО.
ДМИТРО: — А я чув твою фамілію... вона в тебе Груша!..
ГРУША: — То ти вмієш по-українському?
ДМИТРО: — З трудом...
ГРУША: — Ліпше сказати: "вмію, але зле" або ж "трохи тямлю".
ДМИТРО: — Зачем ты... я же слышал, чем ты будешь со мной заниматься… я не спал и все слышал… мама говорила и Безмыльская…
ГРУША: — Я не знаю, що говорила твоя мама, а я збираюсь тебе навчити мові і літературі... Але спершу подивимось, чи ти вмієш говорити?
ДМИТРО: — Ну, ты и понты колотишь… и вроде ж не катакомба грязная, извини… (Сказав, зашарівся і відступив від Груші на крок.)
ГРУША: — Давай умовимось із тобою, що ти мене вчитимеш своєї мови, а я тебе — української!
ДМИТРО: — Если честно, я ненавижу лапшу…
ГРУША: — Локшину… І я, як це по-вашому, я не андерсен і з губи халяви не роблю. А ти, друже-перче, якщо хочеш витримати мордацію вступних іспитів — заха?вай, як базарити українською! А не хочеш — арівідерчі, Рома, і тут мене не стояло!
ДМИТРО: — Ого!.. Нет, ты точно не катакомба, не канистра и не… Где ты так наманьячилась говорить… губа-халява?
ГРУША: — Ти навчатися згоден?
ДМИТРО: — Да.
ГРУША: — То ходи сюди і поглянь на картки.
ДМИТРО підходить до килима з картками.
ГРУША: — Що ти там бачиш?
ДМИТРО: — Нічого... На них нічого не написано.
ГРУША: — Перегорни, яку хочеш.
ДМИТРО перевертає першу з карток, читає спершу подумки.
ДМИТРО: — Тут якийсь... рагулізм... извини... зморожено...
ГРУША: — Який?
ДМИТРО (читає уголос): — "_ю_і, _ю_і!"
ГРУША: — І як ти гадаєш, що це означає?
ДМИТРО: — Це означає маразм... скажи, а у тебе мама не алкоголічка?
ГРУША: — Бридня якась!.. Ой, вибач! (Сміється.) Хто тобі таке сказав? У мене мама вчителька...
ДМИТРО: — Щось не сходиться… а донька недоумок?..
ГРУША: — Я недоумок?
ДМИТРО: — Ні… прошу пробачення... я хотів сказати, що твоя... ваша дочка дур... дурбецил...
ГРУША: — У мене немає дітей. Тебе влаштовує така відповідь?
ДМИТРО прикушує губу і нервово хитає головою. ГРУША перегортає наступну картку.
ДМИТРО (читає уголос): — "На_еті_и..." Це якийсь прогруз, навєрно..?
ГРУША: — Як не знаєш, то перегортай далі.
ДМИТРО: — Скажи, а те, що чоловік тебе покинув — це теж неправда?
ГРУША: — Дозволь я на це питання не буду відповідати.
ГРУША знову перегортає картку.
ДМИТРО (читає): — "гу_і.." Гу-і? Від тебе я такого не чекав.
ГРУША: — Чого саме?
ДМИТРО: — Мама правильно казала: "Не скакали б дівка дрібно, якби того не потрібно."
ГРУША (сміється): — Та в тебе ще вуса не виросли таке казати!
ДМИТРО: — Неправда. Я вуса другий рік брию. Ростуть не там!
ГРУША: — От бачиш — ти вже не белькотиш і не джерґотиш...
ДМИТРО (трохи ображено): — Я бы, наверное, обиделся, если бы понял хоть слово!
ГРУША: — Скажу простіше: я, як педагог-дефектолог, мушу визнати, що твоя тахілалія легко виправляється і є результатом прогресивного неврозу.
ДМИТРО (ошерешено): — Прогрессивного… Это тебе стало понятно после того, как я произнес слово "гу-и"?
ГРУША: — І з цього також. Продовжимо далі?
ДМИТРО: — Как скажеш.
ГРУША: — Хочу почути усю фразу повністю.
ДМИТРО: — В смислі про "гу-і"? Можу почати з кінця, все одно, нічого не зміниться.
ГРУША: — Розумні починають спочатку.
ДМИТРО: — "_ю_і, _ю_і! На_еті_и гу_і!" Пардон, но це не українська мова.
ГРУША: — Пропоную замість риски поставити у ці слова будь-яку іншу літеру і даю тобі на це хвилину. (Знімає з руки годинника, щоб відміряти хвилину.) Почали!
ДМИТРО ходить довкола карток і напружено думає, вставляючи різні літери.
ГРУША: — Залишилось десять секунд!.. Залишилось п'ять!.. Секунда... Я тебе слухаю.
ДМИТРО (з раптовою байдужістю): — Не розумію, Груша, для чого все це?
ГРУША: — Ти знайшов вірний варіант?
ДМИТРО: — Ні. Діти і дурні говорять правду.
ГРУША: — Дмитре, ми умовились вчити мову. Я ж не ображаюсь за "каністру", доньку-недоумка і матір-п'яницю, бо... це не твої слова... І це не тема нашого уроку.
ДМИТРО: — А яка тема нашого уроку, любов?
ГРУША: — Якщо скажеш, що написано на картках, то темою уроку може бути і любов.
ДМИТРО: — "Люлі, л-люлі! Налетіли гулі!" (Промовляючи скоромовку, ДМИТРО збився. І після першої спроби промовив її ще раз, але дуже повільно.)
ГРУША: — От бачиш, як непросто уміти виразно і чітко говорити. А тепер прокажи мені цю скоромовку на одному видихові... Тобто, удихни у себе повітря, спусти його у живіт, у самий пах, щоб воно перекотилось тобі униз до перетинки...
ДМИТРО: — Куди?
ГРУША: — До діафрагми... І затисни його там м'язами, немов велику ґулю, потім повільно випускаючи повітря у голосники, скажи усю скоромовку...
На цих словах Ляля ГРУША поклала собі руку на живіт і показала, як це слід зробити. ДМИТРО спробував, але у нього не вийшло і він спитав.
ДМИТРО: — Як?
ГРУША підійшла до ДМИТРА і притулила свою руку йому на діафрагму. ДМИТРО вдихнув на повні груди, затримав віддих, укляк, почервонів з натуги, позираючи на Ляліну руку у себе на животі, і настовбурчився, ніби наелектризований.
ГРУША: — Нум!.. (Трохи натисла ДМИТРОВІ на діафрагму.) Видихай повітря і кажи слова: "Люлі, люлі! Налетіли гулі!"
ДМИТРО: — "Люлі, люлі! Налетіли гулі!" (На останньому слові він повернувся лицем до ГРУШІ.)
ГРУША: — Що?
ДМИТРО (посміхається): — Так і хочеться сказати якусь дурницю?
ГРУША: — А ти не кажи. Краще, щоб дурниці за тебе казали інші.
ДМИТРО (ображено і зовсім по-дитячому): — Ти ж обіцяла, що поговоримо про любов!
ГРУША: — Хай так. Але про любов говоритиму тільки я. А ти слухатимеш. Ти ж учень?
ДМИТРО: — Я.
ГРУША: — Тож слухай: "Я люблю тебе рідненько"...
ДМИТРО: — Отак-так зразу?!
ГРУША: — Ні, поступово.
ДМИТРО: — Мама була права.
ГРУША: — Хіба? Я не помітила, що вона обізнана з усіма членами і формами...
ДМИТРО (уриваючи): — Як тобі не стидно казати так про маму і форми..?!
ГРУША: — Не соромно, бо маючи такі форми, необов'язково дбати про синтаксис!
ДМИТРО: — Ого-го, ну і втулила...
ГРУША: — Вибач, Дмитре, прохопилось... Як викладаю, то я трохи шаленію! Отже, повторюю: "Я люблю тебе рідненько"... Де тут прямий додаток?
ДМИТРО: — І це все, що ти хотіла мені... мене... спи... за... питати?
ГРУША: — Це ази... А те, що від Адама, затирається першим в пам'яті... То, що у цій конструкції можна назвати прямим додатком?
ДМИТРО: — "Тебе".
ГРУША: — Молодець! А кажеш — не розумієш!
ДМИТРО: — Чому ж, я знаю, де у цій конструкції пр-присудок і той, як його — п-підмет, і даже о-означення з відтінком порівняння!.. Але тебе я не розумію!
ГРУША: — Тому що я намагаюсь розмовляти з тобою мовою тесту. Формалізую наступне питання, щоб воно звучало так, як на іспитах: "Враховуючи сталість структури речення, до якого класу мов належить українська мова — дві крапки — "а" — "П-ПР-Д", "б" — "П-Д-ПР" чи "в" — "ПР-Д-П"?
ДМИТРО (ошелешено): — Ти таки скажена, і точно — вчителька!..
ГРУША: — Я чекаю на відповідь?
ДМИТРО: — А можна подзвонити другу?
ГРУША: — Іспити — це не гра, бо на кону твоє майбуття!
ДМИТРО: — Чорт з ним, хай буде "а" — "П-пи...ПР-р... Ди"!
ГРУША: — Дуже добре! А як звучатиме наша конструкція, якщо, припустімо, у нас структура речення "О-Пр-Д-П"?
ДМИТРО: — "Рідненько... люблю... тебе я?.." О-Пр-Д-П! Как много муки в этом звуке!
ГРУША: — Как много звука в этой муке!.. То ти вже бавишся словами, хай і не своїми!
ГРУША з поважністю лектора починає ходити по кімнаті. ДМИТРО спершу водить за нею очима, а потім, згадавши формулу знімання дівчат, підступає ближче, нахиляє вперед голову, злегка покручує тулубом, глибоко дихає і водить бровами, утуплюючись важким поглядом самця у чоло ГРУШІ.
ГРУША: — "Я люблю тебе рідненько" — так говорять тільки у нас.