"Для чого коням дзвіночки?" — подумав Валух. І нарешті зрозумів, що він бреде по туману. І ніби з туману чи розлитої у безсвіт хмари до нього простяглося, лягло перед ним, як трава, жіноче ніжне лоно. Це була Стелла. Вона посміхалася. Він припав до її губ і заходився цілувати. Ні. Пити її крізь її губи. Аж раптом язик його наштовхнувся на щось міцне. То був рядок дрібних зубів. Інокентій відкрив очі і побачив перед собою сивоволосу заплутану кучму Папана. Щось закалатало зовсім поряд. Інокентій задер голову. Над ним стояв чорний кінь і тарабанив мідним дзвіночком…
Напевне, це був віщух…
…penetration/…/vidstiobok…
Я-та-Gun-а від прочитаного аж дриґоти пройняли. Дріми зі зміною статі сняться тільки досвідченим хакерам снів. Це вже поріг хакінґу сонну інсталяшки чи інстела. Хоч у тексті і не описане саме? соннище. Але ж був туман, хмара. А хмара чи клуби мжи – це частенько саме і є чуже соннище, яке тягнеться за людиною усе її життя. То хто такий цей Валух?
— Ты зачем экран обплевал? – прохопилася чиясь фраза у Я-та-Gun-а над вухом. Він навіть і не розчув, що до нього промовляли доволі різко. Хакер обернувся, думками усе ще перебуваючи у тексті. Над ним стояв адміністратор інтернет-клубу у масці скривавленого круглопикого упиря. Своїм відвислим волом і хитрими масними вічками він когось йому нагадував. Може, бабу з балкону.
— Разве? — сказав Я-та-Gun й підвівся, затуляючи спиною монітор. Поки підпилий "адмін" відсторонював його рукою від екрану, хакер за секунду знищив у комп'ютері усі посилання на мерехтливий сайт і закрив до нього доступ. – Да это я погоду на завтра смотрел. Сколько с меня? – відповів, обертаючись до адміністратора, зі стомленою посмішкою Я-та-Gun. На зображенні у моніторі і справді цідив намальований на якомусь сайті погоди дощик і плавали хмарки з показниками температури, вологості і швидкості вітру.
"Адмін" напідпитку копилив губи, від чого здригалося його воло і тіпався шматок поролонового сала насаджений на закривавлене ікло маски. Жмурячи дрібненькі очі, він неначе наводив фокус на монітор з дощем. Такого дизайну він ще не бачив.
— Четыре гривна?! – сказав він. Я-та-Gun витягнув з кишені п'ять гривень, настромив купюру на ікло маски, на якому не було сала, і швидко рушив до виходу.
— Эй!.. Сдачу возьми? – гукнув до нього перевдягнений в упиря чолов'яга, розглядаючи п'ять гривень.
— Оставь себе! На за?кусь! – вже від дверей вигукнув Я-та-Gun, вискочив на гамірну вулицю і шмигнув у підземний перехід. Він поспішав до одного свого знайомого. Це був наймолодший з учасників самодіяльної групи хакерів сну на прозвисько "Відстьобок". Рік назад Я-та-Gun вирахував цього хлопця у Києві, пролізши у його електронну поштову скриньку і віднайшовши у реєстрації номер телефону і місце проживання. Потім він, може, з місяць збиткувався з малого, заходячи у його невелике соннище і вганяючи у його мево кілька образів з реклами кока-коли з оленями і Санта-Клаусом. Тому Я-та-Gun, дрімлінґуючи, добре спізнав Відстьобка, ну, а Відстьобок, ясна річ, невміло користуючись хакінґом сяк-так зазнайомився із сонном відомого хакера снів. Отож, Я-та-Gun знав напевне, де саме на Московській вулиці мешкає хлопець, який у малого краєвид із вікна, які звички, хто друг, а хто йому ворог. Знав, що парубчисько двічі ковтав екстазі. І точно пам'ятав, що у нього є, подарований татом, старий ноутбук. Настільки старий, що він міг спокійно його брати до школи і не шкодувати – раптом із залізякою щось станеться.
Двері прочинилися не відразу. На щастя їх відчинив сам Відстьобок. До половини спустошена дволітрова пляшка кока-коли у руці і блаженна посмішка від вуха до вуха чітко вказували на те, що батьків юного хакера снів немає вдома.
— Ковтнеш? – спитав замість того, щоб привітатися Відстьобок.
— Ні. На вулиці… дрижаки. Гарячіше ее… є, — відказав похапцем Я-та-Gun, так само забуваючи привітатися.
— Вдома не вживаю, — промовив Відстьобок і посунув у глиб квартири, не пропонуючи гостеві ані капців, ані питаючи, чого той до нього привалив. Я-та-Gun теж не церемонився. І поки йшов по довгому червоному коридору, обвішаному екзотичними масками індонезійських та африканських тубільців, перекинувся з хлопцем кількома фразами. Це більше скидалося на ритуал чи встановлення дистанції одне між одним. Тим більше, бачилися вони втретє у своєму житті.
— Ти… в неті?
— Угу. В Aion он-лайн*. Вже 12-й рівень.
— В Aion… забув коли вже в неї різався… А-а кава є?
— Наче… Я її не п'ю.
— Є якщо – дай.
— Подивися на кухні.
Однак Я-та-Gun, котрий, виставляючи вперед праве плече, просувався слідом за Відстьобком, до кухні не дійшов, спинився посеред коридору. Він раптом утямив, що у передпокої відразу біля вхідних дверей на полиці серед капелюхів і шарфів виднілася сірою плямою кришка зашарпаного ноутбука.
— Відстьобку!
— Що? – разом зі звуками пострілів і сичань від помахів лазерного нагая прозвучало питання з кімнати хлопця.
— Я ж на секунду.
— Ну!
— Мені треба е-е… старого нотика*. Позич. На тиждень… Віддам...
— За три дні віддаси! У мене у середу контрольна з математики!
— Не жени… Ти й без лапи* математику тягнеш… – спробував віджартуватися Я-та-Gun, котрий насправді й не знав як довго йому буде потрібен ноутбук.
— Я не жену! – донеслося з кімнати з підозрінням. Потім враз затихла мережева гра. І цибатий сутулий Відстьобок з'явився у протилежному кінці коридору. – Це ти женеш, — сказав він і шморгнув стирчакуватим носом, по обидва боки якого зацікавлено кліпали два блакитних цвяшкуватих ока.
Я-та-Gun мовчав. Він зрозумів, що хлопець здогадався для чого хакерові потрібен старий ноут. І йому стало ніяково. Бо Відстьобок з чемності не вимагав додаткових пояснень.
— А в тім – забирай, — раптом відповів, подумавши Відстьобок. Він бачив блиск в очах хакера. І рішучу, хоч і притомлену категоричність рухів. Краще такому не перечити. – Цей бяка* від самого початку був юзаний. Батько його з рук купив. Так що наше прізвище ніде не світиться.
Я-та-Gun вперше оцінив хлопця. Навіть трохи затурбувався, заглядаючи йому в очі: закладе, чи не закладе?
І Відстьобок наче у відповідь заперечливо хитнув головою. Потім сказав:
— Для чого?.. Ти ж серед нас один дрімлер.
— Це… на лобі моїм написано?
— Ні. Я вчитавсь у тебе… збоку, як ти колись учив… Тільки не сказав – з якого, — пожартував хлопець.
— І… ну… з якого… ти боку прочитав мої думки?
— З переду… Ти у Несці якраз розтинав чиєсь неосяжне соннище… а мене не помітив, — сказав Відстьобок і гордо всміхнувся.
Ач, як просунувся у хакерстві хлопець. Молодець… І Я-та-Gun не знав, що сказати. Постояв ні в сих, ні в тих. Йому стало шкода, довірливого й простодушного Відстьобка. Розумів, що втягує, підставляє малого тим, що бере навіть "юзаного" ноута. Але все ж таки його ноут "юзаний". І за ним "хвоста" не було. Він півгодини ховався у дворі Відстьобка, дивився, чи хтось не прийшов за ним назирці.
— Ти з того соннища що взяв?..
— Давай, Відстьобку! За-а…бувай! – сказав він, не відповідаючи на питання, і у кишені джинсів про всяк випадок схрестив два пальці: мізинець і безіменний. Це був його улюблений заклин-оберіг. Ним він відвертав усе лихе ще з дитинства. І коли інколи прибріхував, що не крав з креденсу цукерки чи що одержав "дванадцятку" в школі, то так само робив. І як не дивно – це майже завжди допомагало. Хоча цього разу він на всяк випадок додав: – І вбий собі у мізки – ти мене ее… не знаєш… якщо раптом…
Хакер відчинив двері і хлопець мимовільно сіпнувся за ним.
— Га? – запитав Я-та-Gun.
— У сонн Лізи Чучіної проведеш? Бо я до неї увійти ніяк не можу.
— А чом і… ні… Тільки ж вона вже хакнута не раз інсталяшка.
— Ну й що, що хакнута?.. Воно ж тому і більше хочеться…
…penetration/…/voda_shcho_ne_rozlyvajet'sia…
…Вже пізніше Інокентій зустрічав Лохнесу на вулиці і чемно вітався до неї. Але вона, зосереджена на правій нозі, яку тягла за собою, як гирю, не убачала його. Її неслухняна обвисла права рука смикалася у такт утяжливих кроків. Неса Ольгердівна після інсульту геть зветхла і вже не могла згадати Валуха. (Чи не хотіла.) Поправляла на голові руде фарбоване волосся, що, скуйовджене жмутком, ніби їздило по лисіючому тімені своєї господарки. Щось шамотіла сама собі. Косилася на Інокентія невидющими переляканими очима, у яких вже не було ані помаху різки, ані усміху бажання, і йшла далі, закочуючи до небес свій невидющий позір. Що вона шукала там, у тій височині? Невже тінь свого небіжчика-чоловіка?..
Через кілька років Валух цілком випадково потрапив на її похорони, якраз тоді, коли Несу саму самісіньку без московських родичів чотири мугирі з ритуальної служби виносили у труні до муніципального похоронного автобусу. (Тоді ще заслужених пенсіонерів ховала держава.) У невеликому гурті скорботних сусідок від старушенції зі шрамованою лівою бровою він дізнався, що Неса Ольгердівна важко хворіла і останній місяць не виходила на вулицю, і що її квартиру обікрали просто таки при ній. Хоч і красти там не було вже чого. І її навіть не зв'язали, не стукнули по голові, не встромили у горлянку брудну шкарпетку, а просто накрили подолом її ж нічної сорочки з головою. І вона, спаралізована й заголена, лежала, стогнала, плакала і силкувалася витягти з-під сорочки руку й підняти молоток, щоб гримнути ним у стіну. Але так і не подужала. Коли йому цю історію надривистим шепотом шамотіла Юліна, нахиляючи до нього свій акуратний ротик, обдаючи запахами дешевих духів і гіркої старості, він сторонився, закривався, втягуючи у себе усі рецептори. І слухав її і не чув. Тільки насамкінець відспівування і прощання з небіжчицею, яке традиційно справлялося на вулиці біля під'їзду, коли стара з піднятою угору від шраму бровою поперед священика вступала, торохкаючи ковезкою, до громохкого "пазика", — він зрозумів усе і заплакав. "Пазик" рикнув двигуном, смикнувся і важко рушив, везучи Лохнесу і її сусідів на кладовище.
Після смерті Лохнеси у її вікнах впродовж всього дня стояло мідно-іржаве сліпучо-лискуче сонце, ніби у віконному склі застиг час. І хоч насправді світило і рухалося по небу і ховалося за сусідніми будинками, але у кватирках Агнеси Ольгердівни його завжди було по вінця.