Поспішаючи, бо матеріал ішов у номер, він переплутав чиїсь високі титули.
— До речі, я одразу здогадалася, що це ви і є той самий Оснач, — насмішкувато проказала вона. — Коли редактор диктував мені вчора наказ, я, дурепа, ще й не знаючи вас, пожаліла, вмовила, щоб не сувору, а просто догану. Адже всього-на-всього практикант. Шеф тоді здивувався: звідки така чуйність? Якби він складав цього наказа сьогодні — попросила б негайно звільнити від практики.
— А співчуття? А творча солідарність?!
— Про солідарність поговоримо на летучці, коли вас драконити— муть. А поки що: підпишіть і через п'ять хвилин занесіть мені.
І випливла геть.
Ну а потім... Потім, за якихось півтора роки, поки він був "студентом-практикантом", з цією дівчиною сталися просто-таки дивовижні перетворення. За цей час вона зуміла пройти шлях від секретарки до завідуючої відділом учнівської молоді, від скромного дівчиська — до "світської левиці". При цьому ще й примудрилася видати кілька справді "цвяхових" статей. Одначе до останньої днини з Осначем розмовляла тільки таким, поблажливо-насмішкуватим тоном. Тільки з ним одним. І ніякої надії на покращення взаємин не подавала, ніякої!
Увійшли ще двоє кореспондентів, зазирнув окулярик з "Вечірки". Вигуки, вітання, поплескування по плечу, розпитування. А тим часом, так і не дочекавшись якоїсь членороздільної реакції на свої душевні одкровення, Віка якось непомітно відступала все далі і далі до дверей, і тільки погляд її кликав: "Вийди! Та пішли ти їх до дідька: нам треба поговорити! Вийди!"
— Після відрядження, — всміхнувся Радомир на її німотні поклики, сподіваючись, що після відрядження потреба в цій розмові відпаде сама собою. — Одразу після...
* * *
... Прокинувся Оснач від удару мечем. Котрийсь із "безсмертної" перської тисячі зумів-таки вихопитися з-за плеча воїна, з яким Святослав бився, і дотягтися до нього кінчиком леза. Скрикнувши від болю, Оснач спробував підхопитись, але чиясь важка сильна рука, можливо, самого царя Леоніда, лягла йому на плече і притисла до землі:
— Тихо ти!.. — прошепотів цар хрипкуватим голосом Федора Романчука. — Він ще й спить, ринда дирява! Прийшли он, сигналять: "Поспішайте, відходимо!"
Оснач дослухається до його слів, здивовано вдивляється у морок, намагаючись розгледіти обличчя свого співбесідника, але все ніяк не може "повернутись" із-під Фермопіл. Минуло ще кілька миттєвос— тей, перш ніж він нарешті збагнув, що відбувається, і побачив далеко за мисом, біля якого вони висаджувалися, ледь помітний вогник. "Катер! За нами!"
Й одразу ж звідти, з-за мису, де знаходився дзот, озвався кулемет. Але стріляв не по них, а по катерові — по них ударили з карабінів ті, що засіли в яру. Там уже лунали якісь команди, напевне, офіцер намагався підняти своє соне воїнство в атаку.
— Ну от, Христофор і всі святі, заметушилися, — пробурчав Романчук, відповзаючи до своєї "бійниці". — Тепер спробуй, відірвися від них — зрешетять. Та й хвиля піднялася.
— А якщо наші чують стрілянину, то чому не наблизяться, не підтримають вогнем? — з тривогою запитав Оснач, добре знаючи, що навіть при спокійному морі навряд чи проплив би метрів із двісті.
— Сюди наблизишся... пузом на мілину. Треба дістатися до коси, а там уже... Слухай мене: один повинен лишитися на прикриття. Угадаєш — відходиш перший. Закон моря... — і тицьнув Оснача в груди своїми кулачиськами.
Оснач завмер з несподіванки. Сотні разів доводилося йому гратися у відгадки під час хлоп'ячих розваг, але хіба ставка у такій грі дорівнювала коли-небудь життю і смерті?
— Ну! — майже проричав, хоча й пошепки, Романчук. — Відгадаєш — відходиш.
— Не втрачай часу. Відходь. Ти врятуєшся. І припини ці розмови, — раптом з'явилися в голосі Оснача командирські нотки.
— Ну, дивись... — якось невпевнено проказав Романчук і розгублено роззирнувся. — Хотів по-чесному. Прощай, спартанцю. Ось автомат. Один карабін теж лишається. Й обойми. Відбий атаку — і в море. Якщо мені вдасться досягти катера, я його затримаю.
— Не зволікай, відійде.
— Патрони економ, — прошепотів старшина вже відповзаючи. — І живим не давайся.
Оснач відвернувся. Він боявся, що не витримає і кинеться слідом за Романчуком. Там, під Фермопілами, моряки запропонували
евакуювати поранених спартанців на кораблі, проте цар Леонід заборонив робити це, сказавши, що поранені мають розділити долю всього загону. Зараза вони теж мали б відходити вдвох, або вдвох залишатися тут на смерть. Це було б чесно і справедливо... Ну що ж, він битиметься до останнього патрона. І може, хтось колись дізнається, що Святослав Оснач залишився тут один, останнім з усього одчайдушного десанту.
Святослав припав до автомата і, помітивши у сірому мороці кілька постатей, що копошилися у ярку, дав коротку чергу. Тепер він сам, і розраховувати йому ні на кого. Як не дивно, цей бій він приймав без особливого страху.
Місяць уже ледве проглядався. Море злилося з небом, утворивши суцільну фіолетово-сіру завісу, та все одно вже вловлювалися ледь помітні мазки світанку.. Якоїсь миті Святослав знову помітив сигнальні вогні катера, проте зараз йому здалося, що вони віддаляються. А може, то капітан маневрує, не даючи кулеметникам пристрілятися?
Оснач намагався розгледіти у воді постать Романчука, але не зумів відшукати її. Старшина зник, розчинився. Невже врятується? Хоча ніч видалася теплою, та все одно вода могла бути холоднючою. Ні, йому, Святославові, не доплисти. Треба відбити цю атаку і прориватись у степ. Остання спроба, поки ще не настав світанок.
— Матрос, здавайся!
"Це ми вже чули, фріц. Не чоловіча розмова".
Він терпляче чекав. Йшли б вони вже в атаку! Відбиватися легше, ніж отак, із хвилини на хвилину чекати.
"Шнель, шнель! — Це знову голос офіцера. Святослав чує як він по-німецькому командує: "В атаку!", як підганяє своїх солдатів. І вже бачить, що із яру виповзають зловіщі тіні. Фашистів щось із дванадцятеро. Ті четверо, що чатували на них праворуч і ліворуч, теж перебіжками наближаються до яру.
Ось вони вже у видолинку. Лунають різкі команди офіцера, проте солдати не біжать, а якось повільно, стомлено бредуть. "Степом гуляють, Христофор і всі святі! — взявся Оснач за карабін. Тепер він підсвідомо намагався наслідувати старшину. — Зараз ви в мене погуляєте!"
Спіткнувся один, другий. Проте фашисти вже близько. І тоді він знову береться за автомат, за свою останню надію.
Та що це? Позад цепу раптом вибухає граната! Ще одна! Осколки градом випадають аж за спиною Оснача. Ще нічого не розуміючи,
Святослав заціпеніло стежить, як падають і корчаться ворожі солдати. І бачить, як ті, що лишилися неушкодженими, кидаються низиною до моря. А від яру лунають постріли з карабіна, потім з'являється чиясь велетенська постать, і до Святослава долинає громовий голос Романчука:
— Оснач! — кричить він. — Оснач — у степ! У степ!
Старшина ще стріляє навздогін переляканим обозникам, які, напевне, вирішили, що їх оточує десант, висаджений з катера, а Святослав, геть забувши, що теж повинен вести вогонь, щодуху кидається до нього. Моряки миттю долають яр і, вже не стріляючи, біжать далі, до узвишшя, на гребені якого починається лісосмуга. Тим часом німці спам'яталися. Та й кулемет почав вицьвьохувати свою стрічку у їх бік. Проте Оснач уже відчував: врятовані!
— Ти звідки? Взявся звідки?!.. — ледве вимовляє він, не взмозі подолати хвилювання й задишку.
— Пляжний сезон у мене відкривається в червні, — тяжко відхекується поряд нього Романчук. — А зараз тільки кінець травня...
— Ти молодець, Романчук.
— Отож. А ти: спартанці, римські легіони!.. Чиясь смерть, вона завжди красивіша, ніж своя.
Ось вони вже на узвипптті. Попереду, за неширокою долиною, вимальовуються у сірому місиві світанку обриси пагорбів, і десантники з останніх сил кидаються до них. Вони вже обидва знесиліли, але жадоба порятунку, інстинкт все ж таки виганяють їх на один із пагорбів, з якого вже не мають сили ні збігти, ані зійти, а просто скочуються, геть вимокаючи у холодній росі.
— І все таки?.. — запитав Святослав, доплентавшись до невеличкого гайка посеред долини і падаючи в траву поруч із Федором. — Чому ти не рятувався? Адже ти доплив би. Все одно довго ми тут, у степу, не протримаємось.
— А ти, мабуть, і плавати не вмієш?
— Так, трішечки... — знесилено похитав головою. — Вчили ж нас. Але все чесно. Я навіть жереб тягти відмовився.
— Я так і зрозумів. Ну а жереб свій, спартанцю, ми витягли ще в батальйоні, коли пролунала команда: "Добровольці, три кроки вперед!.."
— Воно звичайно... Гранати взяв у тих, що лежать під кручею?
— У них. Мабуть, німці зібрали всі гранати і послали тих двох, щоб закидали нас.
Кілька хвилин десантники відпочивали, дослухаючись до того, що діється навкруги. Погоні не було. Стрілянина вщухла. Чи надовго?
— Ще робитимемо далі, старшина?
— Далі? — перепитує Романчук. — А що далі? Воювати будемо. Завдання ми своє виконали. Командирів з нами нема. Зате ворогів скільки завгодно. І лінія фронту недалеко. Тепер нам потрібна ворожа форма й автомати. Та ще трішечки вдачі...
Дивна, сторожка тиша. Ніпострілів, ані голосів. Але моряки добре розуміли, що залишатися тут небезпечно. Доки зійде сонце, вони повинні знайти собі якесь пристановище.
4
Густий сивий туман розвіювався, і поміж сніговими барханами його проглядалася смуга крицево-блакитного плеса. Озеро вже прокинулося і стиха перемовлялося зі степом приглушеними голосами птахів, шерхотом невидимого звідси, з прибережного узвишшя, очерету, злагідненим, наче голубине туркотіння, плескотом прибою.
Минав травень, і ще вчора Радомиру здавалося, що до цього закутня Буджацького степу вже завітало літо, отож дні і ночі залишатимуться однаково теплими, сухими і світлими, сплітаючись в золотаве мереживо запізнілого бабиного літа. Одначе сьогодні на світанку все несподівано змінилося. З півночі, з Кодр, раптом повіяв холодний вітер, над озером зародився густий туман, і блідорожевий круг сонця, проміння якого ледве пробивалося через густу завісу ранкового просвітку, одразу почав видаватися далеким і холодним, наче зимовий міраж.
Бігти далі не хотілося. Ні, втоми Оснач не відчував, просто йому раптом забаглося спуститись пологим схилом до причалу і хоча б кілька хвилин постояти там, або посидіти на днищі старого перевернутого човна.