Але, крий боже, щоб Федось помітив!

Невесело Йосипові корів хазяйських пасти. Це не те, що на вигоні. Там – хлопці-ровесники, а тут один як палець. Сім корів і стільки ж телиць розбредуться по сіножаті, а спутати їх чи взяти на припон не можна. Одна лише стара Красуля, що без лівого рога, слухає пастуха. Вона може годинами пастися на одному місці. Потім ляже, поремигає. Вийде в обід Бородаїха, видоїть її, і вона знову пасеться.

Йосип струже сопілку і не спускає очей з посадки. Вже сонце піднялось високо, а Федося не видно.

"Може, він пройшов, а я його не помітив", – подумав хлопець і, вагаючись, пустив череду в посадку.

Корови жадібно хапали траву, а Йосипа брав острах. Він уже завертав скотину на сіножать, коли раптом шулікою налетів Федось, закричав:

– Ах ти, лайдаку-негіднику! Це тебе хазяїн так вчить панську посадку травити?

Він замахнувся гнутою палицею і ударив хлопця по ногах. Йосип упав і скорчився від пекучого болю. А Федось галасував:

– Твоє щастя, що пасеш корів у Бородая, а не у якогось там гультіпаки! А то б зараз зайняв череду на панську стайню.

Лісник, радіючи, що впіймав злодія, стояв, широко розставивши ноги, і посміхався, позираючи, як Йосип кулаками витирає заплакані очі.

– Щоб це було востаннє, а то штани зніму! – крикнув Федось і попрямував через сіножать до річки.

Йосип підвівся, зігнав корів докупи, сів на старенькому лейбику і довго дивився на величезний синяк вище коліна.

Лісник цілий день крутився то сям, то там, а під вечір пішов до Бородая. Федось був впевнений, що той не відмовиться поставити добру чарку, аби тільки він мовчав перед паном Рачинським і не ганьбив першого на селі хазяїна.

Бородай зустрів Федося на подвір'ї. Запросив його у світлицю.

– Чого прийшов? – запитав.

– Так, так… нічого.

– Не мнися!

– Та я й не прийшов би, але ж служба.

– Та говори ж, що скоїлося?

– І казати неприємно, та й мовчати не можна.

– Так кажи!

– Ваш наймиток, знаєте… ну, корів…

– Недоглядів? У посадку вскочили?!

– Еге ж.

– От очмана, от роззява! Кожного дня я товчу й товчу йому в голову. А він, певно, заснув?

Бородай, насупившись, вийшов на кухню. Приніс пляшку горілки і сала на тарілці.

– Що ж, вип'ємо? Хай все зле забудеться.

– Вельми дякую за вашу щирість та ласку, – відповів Федось, приймаючи повний келих. Поглянувши у вікно, він з усмішкою мовив: – А ось і ваші корівки з пасовиська повертаються…

– І нащо ви його взяли у наймити! Це ж виродок якийсь, – вів далі Федось. – Точнісінько як його батько. Яблучко від яблуньки далеко не відкотиться. З тиждень тому дозволив я Таранчуку хмизу назбирати. І ви думаєте, що чарочку поставив? Де там. "Дякую", – сказав. А що я з цього "дякую" – кожуха пошию?

Бородай покликав Йосипа. Опустивши очі додолу, хлопець стояв біля порога. Мовчав.

– Скільки тебе вчити, поганцю, щоб ти скотину доглядав, га? – закричав Бородай, розперізуючись.

Склав пояс удвоє, замахнувся. Почувши, як батько лає Йосипа, Маркіян вбіг у кімнату.

І коли батько ударив малого Таранчука, Маркіян радісно вигукнув:

– Так тобі й треба! Не хотів мені сопілку дати. От і маєш!

– Ох і розумненький синок у вас, – сказав Федось, наливаючи чарку. – Істинно: який батько, такі й діти.

– Марш на горище спати. Та зарубай собі на носі,– крикнув Бородай Йосипу.

Зціпивши зуби, хлопець поплівся з хати.

Услід неслось презирливе Маркіянове:

– Знай наших, Йосип з гроша здачі!

Згущались вечірні сутінки. Йосип через сад побрів стежкою додому. Його давили сльози. Хотілось швидше розповісти про все матусі, просити батька; щоб забрав його. Та враз згадалось, що вдома – ні шматка хліба…

"А тато з мамою на мене надіються", – подумав.

Зупинився. Постояв трохи. Сів на стежці.

"Цією стежкою Маркіян щоранку до школи ходить. А мені, мабуть, не доведеться…"

Від цих гнітючих, безрадісних думок защеміло дитяче серце.

"Коли скородили за Терником, батько казав нам з Іванком: "Маленькі помічники ви мої…" Іванка нема… Тепер я один помічник. А батькам важко ж. Додому мені йти нічого".

Поволі вернувся в сад.

Йому хотілося скоріше вирости, стати дужим і сильним.

Зірвався вітер. З півдня сунули важкі хмари. Тривожно шуміли гостроверхі смереки. Яблуні роняли рожево-білий цвіт. Наближалася гроза. Десь далеко громи хитали горами.

ГІРКИЙ ХЛІБ

1

У грубі палахкотіли дрова. Крізь шпарини дверцят вихоплювались тонкі промінчики, відбиваючись у бульбашках різнобарвними смужками маленьких райдуг. Бульбашки лопались. Ганні здавалося, що то промінчики проколюють їх.

Зморено глянула на гору віджатої білизни. На дні зільниці залишилися тільки ганчірки.

Закипіла на плиті вода; покришка на баняку піднялась, на розжарених камфорках зашкварчало.

Ганна відставила баняка, залила вогонь у плиті. Дрова задиміли. Кухня наповнилася густими клубами пари. У заяложеному вікні набридливо задзижчала муха. Стало ще душніше, аж голова йшла обертом.

Зняла свою білу хустину, кинула в балію. Сплутані коси впали на спітнілу шию. Зібрала їх, щоб закрутити на потилиці.

– Довго ще будеш порпатися? – над самим вухом крикнула Мотря, увійшовши з сіней.

Не висока, але огрядна, з ряботинням на пухкому обличчі, вона накинулася на Ганну, мов оса:

– Тільки відступись від тебе, як уже вся робота стоїть. Длубаєшся, аж молоко кисне.

– Вже закінчую, господине.

– А оце що? – Мотря вихопила з балії хустину і потрясла перед Ганною. – Я собі думаю, де мило дівається. Куплю брусок – його наче собака з'їсть! То ти своє дрантя моїм милом переш? Гадала, не примічу? Вирахую!

Сопучи, Бородаїха почала ритись у купі білизни, шукаючи серед неї чужу. Над лівим оком сіпалася червона жилка. Мотрині пальці перебирали рушники, фіранки, наволочки… Розгорнула стару сорочку і заверещала:

– Це ж Йосипова! Знайшла час обпирати свого хлопчиська! І хустину, і сорочку в помиї зараз жбурну. Де цебрик?

– Сорочка ж Маркіянова, – заперечила Ганна.

– Не може бути! Хіба я осліпла, – Мотря уважно розглядала сорочку, ніби обнюхувала її.– Звичайно, його, Маркіянова. Ти можеш голову задурити так, що забуду, як мою рідну матір звали. Викручуй добре!

Виходячи, хазяйка у сінях спересердя штовхнула ногою кота. Він нявкнув і подряпався на косяк.

Ганна дістала з кутка коромисло. Примостила його впоперек лави. Накладала на обидва кінці білизну.

Її рухи були впевнені, спокійні, ніби ніякої неприємності не сталося. Підняла коромисло з білизною і вийшла на подвір'я.

В кутку Микола цюкав хмиз. На дубових колодах, завезених для будування нової стодоли, сидів Бородай із своїм братом Романом. Покурювали.

На Романове привітання Ганна тихо відповіла: "Добридень". Придержуючи коромисло, простувала через сад до річки.

Роман позирав їй услід. А потім:

– Запрошуй, Гордію, Ганну на балювання.

Перев'язуючи купки нарубаного хмизу перевеслами, Микола чув уривки розмови Бородаїв.

Надвечір, коли Йосип пригнав худобу з пасовиська, Микола підморгнув йому: має щось сказати.

– Ти знаєш, про що сьогодні Бородаї говорили?

– Про що? – насторожився Йосип.

– Гей, Йосипе, – покликав Бородай. – Іди сюди, справа є.– Подав хлопцю щось загорнуте в лопух. – Віднеси свіжину матері.

Йосип пустився бігцем у село.

Мати сиділа біля вікна і при місяці латала полотняну сорочку.

– Вгадайте, що я приніс? – заклав руки за спину Йосип.

– Певно, хліб з пасовиська. Хочеш зовсім себе заморити.

– От і не вгадали, – хлопець поклав на стіл свіжину. – На свято нам дали.

Мати налила води у макітру, полоскала м'ясо.

– Тепер і в нас, як і в людей, свято буде, – радів Йосип. – Де ж тато?

– У лісі. Дуби валить для Бородая.

– Я спішу, мамо. Під корів треба підстелити.

Поки Йосип бігав у село, Микола сам упорався з худобою.

По вечері у сутінках хлопці полізли на горище комори спати.

Йосип ліг горілиць. Зашаруділо давнішнє сіно.

– Лежи спокійно, – Микола висунув голову з-під старого кожуха. – Сіно терте, курява підіймається. Нічим дихнути.

– Мені чомусь не спиться.

– Ти думай про що-небудь… Чи дивися на черепицю. Он бачиш дірочку? Крізь неї зірка світить.

– Мені страшно.

– Так я ж біля тебе лежу.

– А про що обіцяв розказати?

– Передумав. Ти ще малий. Виростеш – сам узнаєш. – Микола заховав голову під кожух.

Йосип принишк, його вже хилило на сон, як почув шепіт:

– Знаєш, що Роман каже про твою матір?

– Ой, злякав ти мене. І сон розігнав.

– Ще виспишся. – Микола сперся ліктем на солом'яну подушку. – Був я на дровітні, сам чув. Роман сіпнув Бородая, каже: "Пам'ятаєш, Гордію, – якою красунею була Ганна, коли дівувала. Хоч тепер лице зморшки заборознили, але куди твоїй Мотрі до неї". Бородай засміявся: "А вона здоровенного гарбуза тобі дала".

– Якого гарбуза? – не зрозумів Йосип.

– Не перебивай. Роман колись упадав за твоєю матір'ю. Вона найкращою дівкою була. Хотів оженитися на ній. Думав, багатством візьме. Послав сватів з рушниками, а вони з гарбузом вернулися. За Романа вийшла Дроботова Одарка. Позаторік вона померла. Як я затямив, Роман і зараз на твою матір лихий. Забути про те не може. Сказав на балювання її запросити, щоб… насміятися потім.

Микола замовк.

Йосипа мучила думка: "А що як батькам зроблять зле?!"

– Миколо, – намацав під кожухом руку товариша. – Може б, переказати мамі, хай не приходять?

– Я сам так думаю. Бородай і свіжину дав неспроста, а щоб придобритися. От що, перестрінеш матір, як ітиме на хутір зранку.

2

– То Маркіян неграматично пише. Я ж не пишу, а стелю.

– Попереч мені. Не подивлюся, що свято нині. Такого стусана заробиш, – цикнула Мотря. Вона змусила Миколу вилізти на віз і підмостити заднє сидіння.

– Слухай, що наказують. Візьми червону стрічку. Вплети її коням у гриву. З хутора їдь помаленьку. Не жени коней. Чого вмощуєшся на сидінні? Злазь з воза! Як в'їдеш у село, поганяй трухом. На подвір'ї у батюшки цьвохни батогом і обжени кілька раз навколо дуба. Потім зупинись під самим ганком. Тепер повтори, що батюшці скажеш.

– Вже ж повторював.

– Не лінись. Давай: просили…

Микола, длубаючи у вусі, почав:

– Просили дядьо і тьотя вас, отче і наставнику Анатолію, і вас матушко…

– Слово в слово щоб так сказав.