Схопилися.
— Мик.. — хотіла крикнути Марина, але старий Вовк вже сидів на Миккиті й підніс до горла захалявного ножа.
Блиснув ножик і загородився по ручку... в землю.
Марина вчасно одхилила руку старому і вчепилася кігтями в бороду.
Завив старий Вовк і вмілим рухом Марини повалився на бік.
Задихаючись, Микита вирвав коляку з тину і вдарив старого Вовка, що кинувся тікати, по ногах. Той упав. Тоді Марина підскочила і всадила в бік його власного ножа.
Заревів старий ласун і випустив дух.
Тихо стало навколо.
— А тепер ти йди, — озвалася вона до Микити.
— Куди йти?
— Назад, звідки прийшов. Так хоч колись повернешся, а залишишся тут — все 'дно покарають.
— Мариночко! Розумна й вірна ти у мене... Але ж заховати треба хоч оце опудало, щоб менше наклепів на тебе було.
Через Микитин двір і леваду до Дніпра через бур'ян вузенька стежечка до кладки. Біля кладки човен прип'ятий. Два роки тому Микита рибу ловив, а тепер пригодився для іншого.
Марина й Микита підпливли до панського саду.
Вузенька мережка очерету захищала їх і робила непомітними для чужого ока, що дивилося 6 з гори, з вулиці.
— Посидь, отут десь має бути хвірточка, — промовила Марина й виплигнула на широку панську кладку, що виходила на декілька кроків од берега над воду.
Через хвилину старий Вовк з ножем у боці відпочивав у панському саду. А Микита знов майнув у степи.
XII
Чорною хмарою татарсько-турецьке військо суне з низу. Тисячі вершників попереду, позаду сотні скрипучих гарб двохколісних татарських немазаних, ще далі худоба на харч.
Попереду на покритих дорогими килимами верблюдах ідуть хан татарський, паша турецький, молдавський господар і Марко.
Тяжко йому дивитися на таку компанію, та думка про помсту над Вишневецьким не кидала його й він кріпився. До речі, він навчився розмовляти по-татарськи. Говорить добре.
Ще Оленка, полонянка Вишневенького, навчила, нехай царствує. В поході дитину привела від нього — та и з гарячки померла. Поховав Марко її вкупі з Семеном Дубовим, від того часу вірним джурою своїм, поплакав та й забувати став.
Але сьогодні він не може її викинути з голови. Обідали в паші. Розбалакалися.
— Татари взагалі люблять про жінок говорити, — думає собі Марко. — Мабуть тому, що за своїми чортовими порядками їх не бачать.
— У мене, — каже паша, — є жінка, якій вже літ понад сорок, але вона зберегла всю жіночу красу. З України сама, — додав.
Марко здригнувсь, потім дивився на неї. Плакав і дивився. На що хан, і той, побачивши, сказав Маркові:
— На твою покійницю схожа.
Їде Марко верблюдом, хитається одноманітно, а на думці:
— Олена. Вилита Олена. От якби жива була. Підіслав би, хай поговорили, бо самому поговорити — накликати гнів і підозріння паші.
І пригадується Маркові, як вона, Олена, оповідала йому, що в неї є десь мати в Туреччині і що мати народилася на Вкраїні. Тільки не знає де. Бо продано матір тоді, коли Оленка ще не вміла розмовляти, не розпитала в матері — звідки.
"Може вона?" — думає далі Марко.
Під'їхав гарним сивим конем Семен.
— Слухай, Семене! У турецького паші є жінка з України, що дуже на мою Оленку скидається...
— Бережіться, бережіться, — прошепотів Семен. — Бо ви знаєте, що варто паші хоч трохи запримітити, що на його жінку хто задивився, як раптом велить четвертувати.
— Та ні, я тобі не те хочу сказати, що ти думаєш. Я хочу порадитися з тобою про таке: коли злапаємо Вишневенького, що за його брати? Гроші чи оту жінку?
— Краще вирвати жінку. Паша на таку міну пристане. Бо ж він з Польщі сім шкур викупу за Вишневецького здере.
— Січ видно! — сказав хан, порівнявшись з Марком.
Той здригнувсь, підігнав верблюда і встромив свій погляд на північ.
.............................................................................................................................................................................................
Увечері в хановім шатрі відбулася військова нарада.
Семен Дубовий, що встиг за тиждень п'ять раз одвідати Хортицю, розповів, що коли козаки-селяни будуть відпущені на волю, а полон загрожує лиш козакам-челядинцям, тоді можна брати Січ хоч руками.
І на цій умові кипіла жвава суперечка.
— Би мені скажіть остаточно, — гарячився, кидаючи об землю люльку, паша, — скільки там усього козаків-челядинців?
— Сімсот душ, — відповів Марко.
— От бачиш, коли у мене наказ од самого султана менше як із тисячею й додому не вертати. А до того зрозумій нарешті, цю нам треба чоловіків роботящих: з лаЙдаків-челядинців цю ти зробиш?
— А селян? — спитав він знову.
— Півтори тисячі.
— От бачиш. З-під самого носа випускати стільки робочих рук, а брати казна-що... Треба, щоб хоч три сотні додати селян, — говорив Маркові паша.
Той не згоджувався. Марко не міг собі уявити, щоб він міг віддати своїх земляків у полон.
— Коли хочете здобути хоч сімсот, то згоджуйтеся, — сказав він, — а ні, — то будемо цілу осінь стояти.
Хан моргнув косим оком паші.
— Згода, — сказали обидва, — хай буде твоє.
— Завтра наступаємо, — удавсь Марко до Семена, — перекажи на той бік.
Через п'ять хвилин Семенів човен був по тім боці в очеретах.
XIII
Була ніч. Буря ревла несамовито.
Вишневецький не спав. Цілу ніч він ходив з вірним псом Вовком по стінах фортеці. А вона тепер змінила свій вигляд. Обриваючись круто трьома боками над Дніпрову воду, вона четвертим на північ — хоч не сягала берега, але звідти була стіна. Зовні дерев'яна, стіна з середини була обсипана землею, так, що з нутра сходити на стіну було дуже легко, як на некрутий горбочок. Вздовж всієї стіни на протязі трьох кроків — вартові.
Пильна охорона, багато й припасів до пострілів з самопалів — кременю, пороху й олова наготував князь, та неспокійно себе почуває пан Вишневецький.
Не боїться він ані турків, ані татар. Боїться пан Дмитро внутрішнього ворога. Ще місяць тому пройшла поміж січовиками чутка, що з'явився якийсь грізний отаман на порогах. Тоді ж зникли десятків зо три й січовиків-селян, а решта селян помутилися. А перед самим приходом орди, так казали, що бачили й самого отамана, та не пізнали хто: одні казали, що то Марко, інші — Микита Голуб.
— Робили, ви трус по околишніх очеретах? — спитав Вишневецький Вовка, й обидва зупинилися на стіні, якраз супроти шатрів хана та паші по тім боці.
— Робив, та нічого не знайшов. Та й як його знайти в таких нетрях?
Раптом широке полум'я осяяло весь острів.
Не встигли Вишневецький з Вовком оглянутися, як уся північна частина стіни, що виходила на сухий, палала.
В той саме час татари вилазили на стіну з півдня.
Вмить було перев'язано вартових.
Зчинилася бійка, та недовга. Не встигли челядинці разів зо два випалити туди на північ, як з півдня заревли постріли.
Татари самопалів не мали і билися з луків стрілами або рубалися шаблями чи кололи списами. Постріли означали, що нападають не татари.
— Наші йдуть! — почулося з гурту козаків-селян, що під час бійки збилися до купи навколо одного з куренів.
Ревла буря, кричала татарва, вилазячи один по одному на козацькі стіни, а серед пострілів чулося:
— Хай живе отаман Голий!
— Слава! Слава!
За ніч Січ упала.
.............................................................................................................................................................................................
Осіннє сонце, розігнавши Дніпрові тумани, освітило таку картину.
Замість колишньої фортеці князя Вишневецького було пожарище. Тут і там валялися трупи.
На місці високої дубової світлиці князя Дмитра стриміла лише висока паля, а на ній труп челядинського старшини Вовка. Там і тут куріли недопалені стіни фортеці й козацькі житла — курені.
А на другім боці так.
В широкому колі стоять перев'язані один до одного полонені козаки. Козаки-селяни, що під час бійки й після трималися один одного, чекаючи визволення, — також перев'язані, хоч і окремо.
Трохи далі стояло до півсотні козаків з Голубом Микитою на чолі. Це ті, що підпалили фортецю Вишневецького і пострілами з самопалів замутили козаків-селян.
Очі всім були сумні, хоч у кожного блищав вогник надії.
— А може?
— Може одпустять? Марко ж наш.
І дивилися всі до ханового шатра.
Навколо полонених стояла варта з голими шаблюками.
Татари й турки ходили навколо козаків і оглядали, як худобу.
Вмить з'явилися крамарі живого товару. Бряжчали грішми в гаптованих золотом капшуках, оглядали козаків, дивилися на руки, намацували м'язи.
Татарська охорона купців пропускала вільно, хоч простим заборонялося заходити в коло.
Хоч як це дивно, а в орді тоді панував спокій і тиша.
.............................................................................................................................................................................................
В хановім шатрі кипіла лайка. Марко бив себе кулаками в груди і переконував своїх спільників, хана та пашу.
Перший мружив косі й до того вузькі очі й злодійкувато посміхався.
Другий крутив тільки головою: не буде діла!
Марко гарячився, клявся Аллахом, Мохаммедом, та все дарма.
Нарешті паша встав, витріщив свої булькаті чорні очі на Марка, та по-татарському:
— Мовчи! Ти хто? Князь, шляхтич, що ми маємо тебе слухатися? Та, нарешті, й шляхтичі мені у Волощині той рік продали п'ятсот чоловіків бидла. А ти хочеш? Та хто ти?
— Заберемо усіх, — крикнув і хан.
Марко похнюпив голову. Далі:
— Іменем Аллаха прошу вас визволити хоч людей отамана Голуба, що допомагав нам у бійці.
— А ми його просили? — насмішкувато перепитав паша.
— Я тобі кажу, — вступився хан, —— забирай до себе ще двох, окрім Семена, і їдь куди хочеш.
— Ну гаразд! — процідив крізь зуби Марко.
.............................................................................................................................................................................................
— Коли я брав з собою полонених українців, — казав Маркові паша, виходячи з шатра, — то завсіди давав своїй жінці відпускати двох людей на волю.
— Чому? — перепитав той, не підводячи голови. — Бо вона казала, що в неї є десь на світі син і дочка.