— Хто ж ти такий сердитий? — запитала кулька.
— Я чортик. Невже ти ніколи не чула про мене? — здивувався рогатий.
— Ні, — відповіла кулька. — моя Настуся ніколи не оповідала про тебе.
— Вона напевно на святого Миколая дістала різку від мене, — сказав чорний хлопець, — тому й не хоче мене згадувати.
— Але ж ні, — не згодилася кулька. — Настуся дістала від святого Миколая книжку і кольорові олівці. Про різку вона не згадувала.
— Твоя Настуся казала неправду, — сказав чортик. — Я їй дав не одну — аж десять різок. І ніяких подарунків вона не дістала. Твоя Настуся — нечемна, вередлива, погана. .
— Неправда, — обурилася кулька. — Вона чемна. Я бачила книжку й олівці, які їй приніс святий Миколай.
— А вона тебе не любить, — додав чортик. — Вона тебе ненавидить. Вона хоче, щоб тебе прокололи шпилькою або колючкою з рожі.
— Такого не може бути, — засміялася кулька. — Вона мене застерігала від лиха.
Кулька і хмарка з чортиком летіли поруч. Але чортик зірвався на ноги і нахилився до кульки.
— Як добре, що ти втекла від нечемної Настусі. Нехай плаче. А ми з тобою трохи побуцаємся. У мене гарні ріжки. Я їх недавно погострив.
— Е, ні! Мені не можна буцатися, — не згодилася кулька. — Я можу тріснути. Настуся оберігала мене від усього колючого.
Кулька відлетіла вбік. Чортик їй не сподобався.
— Який поганий хлопчисько той чортик, — думала вона. — Коли б у мене був намальований язик, то я на прощання показала б йому язика.
— Привіт, кулько! Як ти гарно усміхаєшся. Тобі дуже до лиця цей усміх. — Від нього усім стає радісно. Завжди усміхайся!
— Хто ти, хлопчику! — запитала кулька.
— Я ангелик, — відповів білокрилий хлопчик. — Я про тебе знаю, бо щойно бачив Настусю. Це чемна дівчинка. Вона дуже зажурена, плаче за тобою. Вона любить тебе і їй дуже бракує твоєї усмішки.
— Можливо, що так, — згодилася кулька. — Вона любить мене, але нікуди не відпускає, весь час тримає на нитці. Чи це також любов? А я захотіла волі — і летіти-летіти...
— Бути вільною — це добре, — відповів ангелик. — Але кулько, хіба ти зараз вільна? Тебе ж несе вітер. Ти линеш туди, куди забажає вітер, а не туди, куди ти бажаєш.
— Невже я сама не змогла б зараз полетіти туди, куди хочу? — Задумалася кулька. — Я хочу повернутися до Настусі.
— Ти залежна від вітру, — сказав ангелик. — Якщо він змінить напрям і поверне до землі, то й ти тоді зможеш повернутися.
— А куди ж я тепер мандрую? Куди мене несе вітер? — запитала кулька.
— Цього ніхто не знає. Вітер такий химерний: раз дме туди, раз — сюди, а інколи зовсім десь зникає, — пояснив ангелик.
Кулька зажурилася.
— Як же мені дістатися додому, до Настусі? Я засумувала за нею. Може попросити вітер, аби він відніс мене до неї? Можливо, вітрові сподобається моя усмішка?
Ангелик злетів із хмаринки, взяв кульку за нитку і став спускатися вниз. Але вітер зі злості так шарпнув кульку, що ще трохи і нитка могла обірватися. Тоді ангелик притулив кульку до своїх грудей. Кулька усміхалася, її усміх напевно не сподобався вітрові, бо він свистав і сичав:
-Чого смієшся, кулько? Я тебе шмагаю, а ти усміхаєшся? Хочеш— ш-ш, аби я тебе пож-ж-бурив на колюч-ч-ч-ч-ки рож-ж-і?
Ти мені нічого не вдієш, — засміялася кулька. — Мене захищає ангелик. Я усміхаюся, бо повертаюся до Настусі, яка чекає на мене, яка любить мене і якій бракує мого усміху.
На землі ангелик став невидимим, але кулька відчувала, як він пригортає її. Настуся побачила усміхнену кульку, вхопила її за нитку, притулила до себе і розцілувала в рум'яні щоки. Дівчинка щасливо усміхалася, як і сама кулька.
— Моя дорога кулько, — сказала Настуся, — я тішуся, що ти повернулася до мене. Мені було сумно без твоєї усмішки.
Кулька підвела очі до неба. По ньому пливли тільки білі пухнасті хмарки. Кулька усміхнулася до них. Вона знала, що на одній із хмарин сидить ангелик, звісивши ноги у білих підколінниках. Ангелик напевно бачить її щасливу усмішку. І він також усміхається.
* * *
Молоток, шо став поетом
Ток і ток, ток і ток!...
Звідкись чути молоток.
Де він, де він, я не знаю,
але я за ним шукаю.
Ось він, ось він — я знайшла!
Ха-ха-ха, ха-ха-ха!
Цей віршик ніколи не друкувався, його недавно, перед своїм днем народження написала Ганнуся (їй мало виповнитися сім років). Вона пишалася, що склала вірша, і декілька разів його декламувала. І треба ж було, щоб молоток, який спокійно лежав у кухні в скринці на полиці, почув Ганнусиного віршика. І він запишався ще дужче, адже про нього складено вірша! Він переконаний, що це таки про нього, а не про інший молоток. У віршику Ганнуся стверджувала, що знайшла молоток, але це було видумкою. Вона не заглядала на поличку, де був молоток та різні інші інструменти. У віршах можна вигадувати, що завгодно, і це називається поетичною видумкою. Дівчинці цілком не треба було молотка, вона мала забавки значно цікавіші, аніж він. Але віршик написався — і тут вже нічого не вдієш. Та молоток вирішив від цього часу бути самостійним.
Ось як міркував молоток: "Я мушу бути послушним кожному, хто бере мене у свою руку за держак, мушу виконувати чужу волю. А я хочу визволитися з усяких рук. Бажаю бути незалежним від них. Але з чого почати?"
Вранці, коли Ганнуся збиралася до школи, а тато з мамою до праці, молоток вчув, як казала мама татові:
— Татусю, забий міцніше того цвяха у покою, бо мені здається, що він от-от вивалиться — і картина впаде. Вона важка, бо під склом.
— Гаразд, — відповів тато, — але вже як повернуся з роботи, бо зараз поспішаю.
"О, я зроблю усім приємну несподіванку, — втішився молоток, — я сам заб'ю того цвяха, що хитається. Дівчинка варта того, щоб у неї в покої цвяхи міцно трималися у стіні. Нема проблем!"
І от, коли вдома не залишилося нікого, він виліз із скриньки, розглянувся по стінах і помітив цвях, що погано тримався.
"Справді, він потребує моєї уваги, — подумав молоток, — бо інакше може вивалитися з дірки, і картина злетить".
Молоток розігнався, аби ударити по цвяху залізною потилицею. Але не поцілив, ударив трохи нижче, по рамі.
Від удару пощербилася рама, а цвях вивалився із дірки разом із шматочком стіни. Картина вдарилася об підлогу — і скло тільки дзенькнуло. Його осколки посипалися по підлозі.
"От тобі й на! — зажурився молоток. — Та що тепер вдієш? Почекаю іншої нагоди допомогти. Я таки мушу щось доброго зробити для Ганнусі".
Увечері мама картала тата, що він допустив до того, аби цвях таки вивалився зі стіни.
— Ціле щастя, — сказала мама, — що це не була ікона, намальована на склі. Бо тоді ми напевно б її не зібрали докупи і не склеїли б з осколків.
Тато забив іншого цвяха і повісив картину, наразі без скла. Уранці мама знову звертається до тата:
— Не забудь після роботи полущити горіхи на торт для Ганнусі. Тільки я не впевнена, чи лускоріхом вдасться, бо дуже тверді горіхи.
"От і добре, — подумав молоток. — Я сам поколю ті тверді горіхи, раз лускоріх не може з ними дати ради. Ганнуся варта того, аби налущити їй горіхів. Нема проблем!"
Як тільки зачинилися двері за дівчинкою і її батьками, молоток виліз із скриньки і заглянув до миски з горіхами. То була велика гуцульська миска з малюнком, якого не було видно з-під горіхів. Молоток розігнався і загостреним носом ударив по горіхові, трохи його розколупав — і ковзнув аж до дна. Інші горіхи, зачеплені молотком, повискакували з миски, покотилися по столі, розбіглися по підлозі. А миска взяла і розкололася на дві частини. Тепер стало видно малюнок: серед зілля стояли два олені, яких тріщина розлучила.
"Не щастить мені з добрими справами", — зажурився молоток. Він повернувся до скриньки і так засумував, що аж склав віршика. Бо коли дуже тужно або, навпаки, дуже весело, то хочеться говорити віршами:
Ток і ток, ток і ток,
називаюсь молоток,
голова і ще держак —
саме так, саме так,
не кусак і не різак,
не стискач і не відкрут,
молоток — і все отут!
Трах-тарах, трах-тарах
забиваю тім'ям цвях.
Стук і грюк, стук і грюк,
лиш скоріше, аби з рук.
Ще й на сміх для усіх
носом трощу я горіх.
А коли не втраплю в ціль,
То ударю по руці,
по великому пальці:
а-я-яй, а-я-яй,
молотку не довіряй!
Стук і грюк, стук і грюк,
хочу вибитися з рук!
бо коли я вільний пан —
сам вчиняю тарарам.
І тепер я самоук,
самогрюк і самостук,
а ще теж, а ще теж
самолуп і самолеж,
самокол і самобій,
бо я хлопець не дурний.
Ще й до віршів маю дар —
самопис, самопісняр.
Ток і ток, ток і ток,
став поетом молоток.
"Я розумію, — роздумував молоток, — чому мені так не повелося з цвяхом і горіхами. Бо я, напевно, вродився поетом, а поети, як кажуть люди, не вміють забивати цвяхи і лущити горіхи. Вони вміють тільки складати вірші і за це мають славу. Віршувати — це значно легше, аніж тім'ям чи носом ударяти по твердих речах. А самому без чужих рук, не просто ж бо поцілити у цвях чи горіх.
Ввечері всі дивувалися, як це миска тріснула на дві частини.
— Може, миша завелася в хаті? — запитала мама.
— Миша могла б один-другий горіх викотити з миски, — відповів тато. — Але розтрощити її аж ніяк! От великий кіт міг би скинути миску зі стола, але ми його не маємо. — А може миска тріснула від температури? — знову запитала мама.
— Теж ні, — каже тато. — Температура у нас кімнатна, від неї нічого у кімнаті не тріскає.
— Це напевно добра фея хотіла допомогти полущити горіхи, але чомусь не вийшло в неї, — сказала Ганнуся.
— Добра фея не зробила б шкоди, — заперечила мама. — Словом, якась загадка.
Тато мав роботу, бо мусів склеювати миску, аби олені зійшлися докупи. Він цю справу знав добре, бо вже не раз допасовував черепки, склеював миски і глечики. Таку роботу тато з мамою називали реставрацією. У хаті було багато старих глеків, мисок і тарелів, привезених із рідних сіл. Деякі були потріскані і їх треба було реставрувати. Отож, тато реставрував миску, а потім ще мусів лущити горіхи і лускоріхом, і ножем, і навіть молотком.
На день народження було все гаразд: жодна картина не впала зі стіни, і ніяка миска не тріснула.